Лежачи горілиць, він кудись угору, ніби зорям, спокійно і наче аж байдуже розповідає, як їхня група на чолі з одним поляком тікала з концтабору, а за ними гнались з вівчарками, як вони ховалися по лісах, а потім після тяжких митарств добралися на північ Італії до італійських партизанів,
Скіль ' ? і-грежив чоловік, а ми, щодня зустрічаючись з ним на заводі, скромним, неговірким, так і не знали досі, який у нього шлях за плечима.
Розповідь Павловського навіває на нас сумовиті спогади про війну, навертає кожного на невеселі роздуми, і після цього якось уже ніби й розмовляти не хочеться. Мовчки сидимо біля пригасаючого вогнища.
Потім розстеляємо очерет, вкладаємось спати — до вранішньої зорі в нас залишається не так багато часу.
Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину оце м'яке степове повітря. Добре-таки, що ми поїхали сюди зорювати. І яке б не було наше завтрашнє полювання, я вже щасливий тим, що опинився з товаришами тут, серед просторів оцих Чари-Комишів, де ніч мовби справді якісь чари таїть у собі, про щось таємниче перешіптується з очеретами, а озеро все більше світиться до місяця, а наші заводські дими за Дніпром все дужче віддають угору багряним...
Уночі я прокидаюсь, розбуджений якимось тривожним шумом. Де я? Ніч, озеро, комиші внизу шумлять — шумлять дужо, тривожно. Все небо у хмарах, то сталевих там, де місяць, то, глибше на північ, аж чорних. Як усе змінилось раптово! Підвівшись, я не впізнаю нашого місця, все навкруги стало мовби інше, фантастичне, тривожне. Вода на озері ніби поважчала, переливається важким перламутром — вітер хвилю жене. Вітер якийсь незвичайно теплий, наче вдень. Шелестить від нього кукурудза, біжить шум по очеретах внизу. Чи не цей суворий шум якраз і розбудив мене? Розкуйовджені хмари клубляться над Чари-Комишами; над містом нашим у підхмар'ї цілі спалахи-заграви — ніколи я не бачив таких!
А товариші сплять. Хтось аж хропе, міцно, безтурботно,— здається, наш пожежник.
Сплять, одначе, не всі. Осторонь машини, на самім горбі, бовваніють дві людські постаті. Впізнаю маленьку, зсутулену постать Петровича з рушницею на плечі, з ним ще хтось, незнайомий, високий,— здається, отой колгоспний конюх, що приходив до нас звечора. Неголосно розмовляючи, вони позирають чогось угору, в небо, що все над ними у хмарах, клубливих, освітлених зсередини місяцем. Мова йде, чую, про японських рибалок, що потерпіли від ядерних випробувань над Тихим океаном, від радіоактивного попелу, що випав десь там нібито цілою хмарою на них.
— Така пагуба на людей,— чую голос Петровича,— і винуватих ніби нема... А вони ж то є?
І наступає на деякий час мовчанка.
— А хмари оці над нами теж, бач, аж світяться,— чую згодом голос незнайомого.— Хто знає, може, вони теж з отим попелом — як там його?
Звировані хмари над нами справді ніби одсвічують,— світло місяця обдає їх.
— Неспокійно живеться людині,— зітхає Петрович.— Тривога весь час у повітрі висить. На дитину дивлюсь і вже тривожусь. На травину — за неї теж. Усе під загрозою. Вчені, хто-хто, а вони ж то знають і самі вже б'ють тривогу. Тут треба всім задуматись — і їхнім, і нашим...
Мені якось не по собі стає від їхньої розмови, від усього навколишнього. Оті звировані, просвітлені місяцем хмари, оця ніч з незвичайно теплим вітром, що так несподівано піднявсь, і приглушена розмова на горбі двох сповнених тривогою людей — справді, хіба це вчорашні безхмарні, тихою вечірньою зорею обарвлені Чари-Комиші?
На обрії могутньо, ще більш, ніж звечора, вирує багряними димами наш завод, наш металургійний гігант. Уперше бачу його здаля, уперше бачу, як небо над ним ніби аж клекоче в отих могутніх загравах, дивлюся, і дивне хвилювання обіймає мене — є в них щось добре, обнадійливіше, в наших отих вогнях. Цієї ночі звідси завод відкривається мені зовсім по-новому, постає в чомусь більшому, ніж просто ковші з розплавленим металом та палахкотінням газу над бессеме-рами... Спалахи до неба, отой рідний вогонь за Дніпром, я вперше відчув звідси його силу, відчув, що сила в тому вогні велетенська, титанічна. В моїй уяві чомусь виникає з дитинства знайомий обеліск, що височить на майдані перед нашим заводом з чавунною постаттю Прометея вгорі. Самі наші робітники, серед яких був і Петрович, ще в двадцятих роках, у якусь річницю революції, відлили того Прометея в пам'ять своїх загиблих товаришів, і відтоді чорний чавунний їхній витвір став мовби знаком заводу. І зараз оті немеркнучі заграви до хмар мені чомусь пов'язуються з його образом, здається, їх підносить серед цієї розтривоженої ночі наш трудовий, наш мирний Прометей...
Вдруге я прокидаюсь від пострілу, що зненацька лунає десь у кінці озера. Схоплююсь, і мені здається, що розвидняється і я вже все проспав. Ні, ще не розвидняється, то місяць підбивсь високо і, випливши із-за хмар, світить на мене, просто в обличчя.
Степан-бригадир, теж схопившись від пострілу, мерщій дивиться на годинник: чи можна стріляти?
— Ні, вже можна,— каже полегшено.— Давно перейшло за північ.
Хто ж стріляв?
Вистрелив, безперечно, обер-майстер, вихопився першим, раніше за всіх. Ну, та хай б'є — звечора терпів, а зараз має право, зараз дозволено. Тільки що він міг там побачити в темряві?
— Мабуть, у "крякуху" свою шарахнув,— каже пожежник, перекидаючись з боку на спину.
Ми ще могли б поспати, але сон уже не йде, коленого починає розбирати мисливська нетерплячка: лежимо, перемовляємось, куримо, чекаючи світання.
Світатиме скоро, хоча ніч навкруги ще ніби погустішала: місяць відсунувся, потонув десь у хмарах. Досі мені зорка уявлялась неодмінно в рожевості вранішнього неба, але небо на сході хмарне, і настання її, нашої зорки, сьогодні особливе: не по рум'яності небосхилу тут визначають її, а по чомусь своєму, мисливському, можливо, по шуму пташиних крил у повітрі, бо хоч навкруги стало ніби ще темніше, ніж було досі, але вже то тут, то там — дальше-ближче — чуємо приглушене, енергійне:
— Пильнуй!
— Пильну-у й!
Наспіх начіплюємо патронташі, спішимо до озера займати місця. Бригадир на ходу тиче мені коробку сірників:
— Забредеш в очерет — присвіти!
— Нащо?
— Щоб з того боку по тобі часом хто не пальнув. Ах, он для чого!
— А ти з свого боку теж, гляди, не трахни по кому. Все частіше бахкають постріли, мені вже видно, як
червоними струменями вишуговує вгору вогонь над очеретом, і я, хвилюючись, бігом біжу до свого місця. Стаю в очереті біля самої води, по той бік озера очерет тріщить, хтось уже ходить в гущавині, покашлюванням дає знати про себе. А навкруги пальба наростає, вже й навколо мене чую раптом щось схоже на дощ,— то, опадаючи, безсило порощить дріб на очерет, на траву... Хвилювання росте, я кидаюсь гарячково то сюди, то туди, не знаю, в який бік мені пильнувати. У небі ще темно, я там нічого не бачу, хоча чую, вірніше, почуваю, що там, угорі, повно качок, повно пташиних крил. Де Ж вони? Чому не летять на мене?
Поступово розвидняється, і мені вже стає чітко видно Степана-бригадира, що стоїть край очерету ліворуч. Я бачу, як він чатує, як то присяде, то схопиться і, приклавшись, б'є, б'є і звідти, з сутіні неба, ледве не на голову йому раптом — гуп! гуп! Падає одне, падає друге. Степан кидається, підбирає і за мить знову цілиться вгору, кудись за горб. Пригадавши його науку, що качки летітимуть найбільше проти вітру, отже, звідти, із-за горба, я теж стаю лицем у той бік і тільки став, звів курки, як на мене зненацька зовсім низько, майже над очеретом,— табун чорних пружних торпед...
Ба-бах!
І, не вірячи власним очам, бачу, як, випавши з табуна, падає-падає вниз моя перша здобич... Кидаюсь туди, бачу, як, заплутавшись у темній траві, щось б'ється, тріпається біле. Біле — то її груди. Беру і чую, як пульсує в руках щось гаряче, і мені стає раптом так тоскно, і я вже ніби й не радий своїй удачі. Надбігає, жадібно дихаючи, Степан, я вперше бачу його таким розпаленим, збудженим.
— О, чиря... Вітаю! Тільки живе ще, пі дранок;.. Добий!
Добити? Ні, я цього не можу.
Степан вихоплює в мене качку з рук, і я, ледве встигнувши одвернутись, чую короткий удар об приклад.
У грудях мені ніби щось обірвалось, тоскнота— підступає ще більш, але незабаром нестримний мисливський шал знов цілком заволодіває мною: почався літ! Усе небо — посвітліле, раннє — летить на нас качками;
Чалі летять.
Крижні пружно.
Широконоси.
Жваві бекаси, тарахтани, кроншнепи! Я б'ю, б'ю і... мажу, мажу. Чи хвилююсь після першої удачі, чи й сам не знаю, що зі мною таке. Степан, помітивши часті мої промахи, радить мені перейти в оту он заводь і попробувати бити на воді. Там таке місце, що мусять бути лиски.
Я приймаю пораду і переходжу туди. Присівши в очереті по кісточки в воді, оглядаю поверхню озера. В кінці озера бачу раптом зовсім на відкритому силует самотньої величезної качки. Здається, чала! Дух мені перехоплює від бажання підкрастись, пальнути. Я, зігнувшись, уже роблю кілька кроків у той бік як несподівана догадка рятує мене від конфузу: "кря-куха"! То ж плаває на воді обер-майстрова "кря-куха".
Цікаво, чи багато набив там старий? Бахкав ще зночі, а це, не вдовольнившись тим, що набрав на воді, вирішив ще, видно, спробувати щастя і в повітрі. Скрадливо присівши під очеретом, уважно стежить звідти за жвавим, що саме пролітає вгорі, табуном бекасів, або "хвастунів", як він їх називає. "Хвастуни" летять прямо на старого, лунає постріл, здригнувся весь табун, накренився в повітрі і, піднявшись вище, весело полетів собі далі. Обер-майстер ще довго дивиться вслід, наче жде, чи не впаде котре-небудь. Ні, не падає.
Умостившись в очереті, я берусь пильнувати за гущавінню протилежного берега. Очерет там тягнеться стіною, місцями заходить у саму воду, кладе на неї світанкову тінь. Там, де тінь, вода — мов темне дзеркало. В одному місці в очереті розрив, просвіт, і ось туди я спрямовую всю свою увагу. Мені здалося, що там щось майнуло, ковзнуло по дзеркалу води. Сиджу, не дихаю, не шурухну. Минає деякий час, і ось з очерету, сторожко, якось граціозно визирнувши, на воду справді випливає вона, хитрюща водяна лукавка — лиска! Зовсім безгучно, легко лине по дзеркальній поверхні, прямуючи з одного куща очерету в другий...