Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.
Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…
А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам'яна чайна і хороший, теж кам'яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: "Чайная Полтавского райпотребсоюза". А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:
— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?
…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер'є, а за Полузер'єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.
…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…
"Ворскла — річка невеличка…"
…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…
За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!
Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.
Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам "жисті"… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.
…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, "кричали б женщины "ура" и в воздух чепчики бросали".
…Село Момотівка. Ставок. У ставку "змішались в купу коні, люди": купаються.
…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і "наш рідний Харків"…
5
"Наш рідний Харкове", привіті
Хороший він, Харків. І харків'яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.
Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.
Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків'янок!)…
Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові красиві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку проектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.
Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що харків'яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива… За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід…
Харків'яни — народ ввічливий, чемний, привітний.
— Напишіть, — просили вони нас, — що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.
Розповідала старенька вчителька:
— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подивляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті…
"Одна панчоха ж більша!" — протестуєте ви. "Так зате друга менша! От воно так на так і виходить". А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгоспниця.
— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.
— Ви такої не купитеї Це дорога хусткаї — продавець одказує.
— А чому ви гадаєте, що не куплю?
— Не купите!
Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику…
Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот грошей.
— А тепер, — каже, — ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?
Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.
Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до продавців:
— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми ось-ось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!
І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. …У вихідний день харків'яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.
Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легковими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м'яча грають.
Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:
Руса коса до пояса, В косі лента голуба…
Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація, — листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:
В косі лента голуба…
Спека… Душно… Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — рррря! — шубовсть у воду!
Харррашо!
В косі лента голуба.
…Симпатичний народ харків'яни. І в піджаках, і в платтях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків'ян нок!)
6
І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.
— Як із бензином?
— Заправимося по дорозі!
Хороша така перед Полтавою вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ
Під'їжджаємо.
— Можна заправитись?
— Ні, не можна! Нема в нас бензину!
— Чому нема?
— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.
— А де ж можна заправитись?
— У Лубнах!
Перед Лубнами хороша така вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ… і т. д.
У Лубнах:
— Можна заправитися?
— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправились?
— А щоб вас намочило! …Чудесна, проте, подорож.
…Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задрипані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.
Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних курниках портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.
…Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!
ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ
— Ну, як у вас з урожаєм? — запитали директора однієї МТС.
— О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що ажажаж! — одповів директор однієї МТС.
— А до жнив як готуєтесь? Як збиратимете такий рясний урожай!
— Аякже! Збиратимемо! Щоправда, ми ще постанови про заходи по підготовці не одержали, але з області переказувано, що таку постанову вже ухвалено! Як тільки одержимо, як візьмемося, так аж загуде!
— А хіба завчасно, до одержання постанови, не можна готуватися?
— А чого нам поспішати? Встигнемо!
— А волокуші для соломи у вас є?
— Волокуші, питаєте? — До секретарки — Ганно Павлівно! Волокуші для соломи у нас є?
Секретарка до головного інженера:
— Іване Петровичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:
— Кіндрате Івановичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний механік:
— А що таке волокуші?
— Те, чим волочать!
— А що волочать?
— Солому!
— А куди волочать?
— У скирти!
— А навіщо її волочать?
— Щоб на полі не гнила! Щоб була в скиртах! Щоб було чим годувати навесні худобу! Щоб не ревла голодна худоба!
— Ага! Ну, так би й казали! А про які волокуші ви питаєте? Про кінні чи про тракторні?
— Про тракторні!
— Ага! Ну, так би й казали! Нема в нас ні кінних, ні тракторних волокуш!
Головний інженер до секретарки:
— Нема у нас волокуш! Секретарка до директора:
— Нема у нас волокуш! Директор МТС:
— Нема у нас волокуш!
— Як же ви солому скиртуватимете з-під комбайна?
— Сітками!
— А сітки у вас єсть? Директор до секретарки:
— Ганно Павлівно! Сітки для соломи у нас є? Секретарка до головного інженера:
— Іване Петровичу! Сітки для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:
— Кіндрате Івановичу! Сітки для соломи у нас є? Головний механік:
— А що таке сітки? І т. д. і т. ін. Директор МТС:
— Нема в нас сіток!
— А елеватори, скиртувати солому, є?
— Нема в нас елеваторів!
— А гарби для полови у вас є?
— Нема в нас гарб!
— А токи для механізованої очистки зерна у вас є?
— Для механізованої? Це значить, щоб не з підситка на вітру?
— Агаага! Не з підситка на вітру, а механізовані! Агрегати, щоб не з ручкамиручками кручукручу, покручую і щоб не сто колгоспниць на току собі віялками та трієрами мозолі на руках натирали, а зерно місяцями на току лежало, а щоб двигуном за день сотню тонн очищати! Є?
— Ма'ть, так, що нема!
— А як же ви впораєтесь з урожаєм?
— Встигнемо з козами на торг!
— Та ми не про кози, а про врожай!
— Та якосьто воно буде!
* * *
А восени:
— Ну, як було без волокуш?
— Та солома он на полі вся!
— Без волокуш?
— Та ні: директора в облвиконком "поволокли", а головного інженера у райвиконком!
— Ну й що?
— Краще було б з волокушами!
— Тожбото воно й є!
НА ВЕРБІ ГРУШІ
На нараді з промовою виступив один керівний товариш.
— Товариші,— почав він. — Правильно говорилося на вересневому Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають сільського господарства і не хочуть його вивчати, а відбуваються загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало користі.