Тепер можу сказати:
— Єсть. Та ще й які єсть.
* * *
Далі що?
Далі хазяйки вертаються. Потім школярі вертаються. Потім службовці вертаються. Потім робітники вертаються. Хазяйки годині об 11й. Школярі — о 2й. Службовці — о 3й — 4й. Робітники — о 6й7й.
Робітники, як бачите, "перші" й уранці і ввечері. Вранці вони перші спереду, ввечері — ззаду.
* * *
Далі настає вечір.
О 6й-7й годині суне публіка по кінах та по театрах. А далі густо йдуть "погібшіє, но мілиє созданія".
І в льокалях, і в кафе грає музика.
Електрика називає місця, де розважаються, притискаючись одне до одного, особи і тої й другої статі.
Робітники лягають спати, бо їм завтра, як і сьогодні, треба бути першими.
Ходім і ми.
* * *
Коли я в оцій схемі берлінського дня чогось такого набрехав, то в усякім разі небагато. А не вірите — поїдьте перевірте. 1 Невеликі ресторани з музикою і танцями.
НУ Й НАРОД!
При першій зустрічі з німцями, при першій з ними балачці, а певніше не балачці, а намаганню балакать, — так і хочеться в розпачі крикнути:
— Нещасні! По-нашому не розуміють!
І так ото стоїш біля нього, втолковуєш йому і руками, і ногами, і очима, і язиком, і киваєш, і моргаєш, і притакуєш, і прицмокуєш, а потім махнеш рукою:
— Що ти, — мовляв, — з нього візьмеш? Ну, нещасний народ! Ну, як ти йому втолкуєш, коли він тільки понімецькому та пофранцузькому, та поанглійському й розуміє!
Ну, от прийшли ви до голярні й кажете:
— Поголіть мене.
Стоїть, дивиться.
Ви йому кажете ще раз:
— Поголіть мене.
А він вам:
— Вас?[22]
— Та мене ж, мене!
А він:
— Вас іст дас[23] "мене"?
Тоді вже ви силкуєтесь по-їхньому. Вимовили, нарешті. Страшенний регіт у голярні.
Виявляється, що ви попросили, щоб вам зробили не більше й не менше, як обрізання.
І так на кожному кроці: ніяк не добалакаєшся. Пішов купувати сорочку.
Допоказувався й дожестикулювався нарешті, що зрозуміли, що мені треба сорочку. Жестикулюю далі:
— Не верхню мені,— жестикулюю, — сорочку треба, а нижню. Не отаку, — значить, показую, — а таку.
— Ах зо[24]! — каже.
— Зозо! — кажу. — Зо!
Дали мені сорочку.
Приходжу додому, одягаю, а вона, лиха година, аж до п'ят.
Така, як ксьондзівська сутана. Злякавсь я.
— Смирительну, — думаю, — сорочку дали. Може, що помітили, не дай бог.
Кличу Йосипа Йосиповича.
— Йосипе Йосиповичу! Подивіться, голубчику, що я за манію таку купив.
— Це — нічна сорочка!
— А не смирительна?
— Ні, ні,— каже, — це нічна: не бійтесь! Нуну!
Швиденько одного разу треба було повертатись до готелю. Сідаю в таксі.
Не довіряючи свойому знанню німецької мови, показую записану в блокноті адресу.
— Біте шен! — каже шофер. Поїхав.
Їду та їду. їду та й їду. Одно їду, одно їду, одно їду.
По-моєму, давно б уже час і дома бути, бо сказали мені, що не більше, як хвилин 15–20 мені додому їхати, а все їду та їду.
Дивлюсь на таксометр, а там уже за три марки перевалило.
Дивлюсь на написи вулиць, — раз промайнуло моє "штрасе" і зникло. Промайнуло й удруге і знову зникло.
Коли вже таксометр наближався до п'яти, дивлюсь, під'їжджаю з другого боку до свого готеля.
— Біте шен! — каже шофер.
— Данке зер, кажу, виймаючи п'ять марок.
Не розуміючи по-нашому, — от і виходить, що там, де треба заплатити щонайбільше півтори марки, п'ять марок вилітає.
* * *
Та що там говорити про простий народ. Професори — і ті по-нашому не розуміють. Знаменитий професор, світова величина, "бог" у своїй галузі, а не вміє по-українському. Я йому говорю:
— Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді Захворів отоді.
Все одне слово, розказую, як "бог приказав". Не бере.
І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.
А то по-німецькому:
— Раз-два!
І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все… От, розумієте, народ!
І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша. Нічого подібного.
В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці,— і от же знають її.
А наша друга після італійської, із самих голосівок — та яких голосівок, — складена, і не розуміють. Нещасні. А які егоїсти!
Їдеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:
— Я![25] Я! Я!
Говориш з кимнебудь. Сказав щось, а він вам:
— Я!
По телефону говорять, — тільки й чутно:
— Я! Я! Я!
Між собою балакають:
— Я! Я! Я!
Страшенно егоїстичний народ!
* * *
Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою. Треба було одержати в банку гроші. Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він понімецькому може.
Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, цосвоєму вже говорили. Аж ось уже треба було брати гроші. Урядовець і питає чистою руською мовою:
— Вам какими деньгами, марками или доларами? Пасаж.
* * *
І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.
Тварини — і ті вас не розуміють.
Гуси ходять на березі озера.
Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, — так і геготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.
Я до їх:
— Гусю! Гусю! Гусю! Ніякої уваги.
Я розсердився:
— Гиля, — як крикну, — подохли б ви йомуі А хоч би тобі що!
Я пам'ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.
А ці собі стоять, пір'я носами перебирають та геготять потихеньку.
А прийде німкеня, щось таке їм скаже, — або тікають, або до неї біжать.
З собаками знову притичина.
Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.
Кличеш його:
— Сірко! На! на! на! І не дивиться. Витріщився тоді на його:
— Тюди ти, здох би ти йому! Стоїть.
Та торік у Короповім хуторі один дядько як "тюдикнув" на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.
До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:
— Комен зі гер![26]
Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.
Та що там говорить!
Кури не розуміють: "А киша".
Коні не розуміють: "Но".
Свині — "Аля".
Корови — "Гей".
Вівці — "Бришки-бришки".
Горобці й ті не по-нашому цвірнчать.
Нещасні.
І люди нещасні. І тварини нещасні. Як вони живуть — господь їх знає…
І ще одну дивну річ помітив. Я не бачив, як німці родяться. А от як женяться — бачив.
Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.
А "ховаються" — швидо, швидко.
На автомобілі труна. Котить, аж погукує.
А за нею автомобілями родичі біжать.
Не затримують мертвих в юдолі земній.
— Умер — катись.
Ну, й народ!
WAS KOSTET? ZAHLEN?![27]
Із усього багатющого лексикону німецької мови найчастіше, найупертіше й найнастирливіше переслідують у Берліні нашого брата дві фрази: "Вас костет"? і "Цален"!
Хоч куди б тут ви пішли, чого б і кого б ви спитали, хоч де б ви стали, — ці дві фрази обов'язковий фінал чи то вашої балачки, чи взагалі вашого кроку.
— Was kostet? Zahlen?!
Од них, од цих фраз, біжиш, одмахуєшся, затуляєшся на ліжку подушкою й німецькою периною, але вони, як улітку на озері мошка, як люта в пасіці бджола, дзижчать біля вас, зазираючи то в око, то в ухо і, нарешті, ви не витримуєте й з одчаєм питаєте:
— Was kostet?
Ах, якби не це "цален", якби не це "вас костет", — як би прекрасно жилося нашому братові у Берліні.
"Цален" — псує у німецькій столиці ваш прекрасний настрій.
* * *
От крамниця різного, наприклад, посуду.
На лиху годину вам той посуд, — ви й самі не знаєте.
Але ви, дивлячись на вітрину, вирішуєте.
— Оте куплю! І оте куплю! І оте куплю!
А в цей момент у вас над вухом:
— Zahlen!
Пропало все ваше бажання.
* * *
Взагалі, ви знаєте, який у людини настрій, коли вона потрапляє на берлінську вулицю й бігає очима по вітринах? Закупити все!
Все гамузом закупити, навантажити у вагони і везти до Харкова.
Всі крамниці! З усім зуздром!
А особливо з черевиками, з костюмами і з пальтами. Черевики, щоб усі були обов'язково на гумових підошвах! Всі!
Пар з тисячу треба! Та де там тисячу: мільйон! Квадрильйон!
А штани щоб і на випуск, і щоб під панхочи, і щоб під чоботи.
А пальта щоб і зимові, щоб і осінні, щоб і на дощ, щоб і на сонце.
А людина бігає, намічає, що купити, аж до того часу, коли над вухом:
— Дззз! Цален?
"Цален" — тут, "цален" — на митниці! Цален!
Коли в голову вдарило "цален", тоді страшно хочеться інтернаціонала, щоб не було нігде кордонів, а головне, щоб на тих кордонах не було митниць.
Тоді навіть людина, що проклинає в себе вдома, десь у кутсчку, пошепки Радянс ку владу, — молиться:
"Пошли, господи, всесвітню революцію! Щоб без кордонів!"
* * *
Ох, які тут крамниці! Ох, який же тут крамі Та дешевий, дешевий! А, та що там говорити!
Та ви знаєте, що тут можна за 10–15 карбованців шикаррррне пальто купити.
Шикарррне пальто за 15 карбованців.
Та тут такі речі, як черевики, даром дають.
От бачиш на якій небудь тут Strasse біля крамниці натовп людей.
Підходиш.
"Що ж вони роблять, — думаєш собі,— ці люди?" Виявляється, що то даром роздають у крамниці черевики.
А німці підходять, беруть, одягають і тут же скидають. Одягають і знову скидають. І так цілісінькими днями.
А тут під'їздить величезний автомобіль-грузовик, шестиповерховий, забирає одягані черевики і везе до фабрики.
Там, на фабриці, кидають їх у величезний казан, варять, мішаючи такими величезними копистками, роблять із них знову шкіру.
Ту шкіру особливим конвейєром, переправляють у другий відділ фабрики, де з неї роблять нові черевики.
Під'їздить другий авто, дванадцятий оверхоний, забирає ті черевики і везе їх по крамницях.
Там їх знову роздають даром, знову німці сидять, одягають і скидають.
І так день у день.
Черевики путні: хромові й на гумових підошвах; ідеш, так і не чути, що ти йдеш.
Одягав їх, аж набридло. Так я тоді пішов та й купив собі за 15 карбованців пересічненькі черевики. Та й ходжу.
Отакий тут крам дешевий.
* * *
А то є крамниці, де все, що на вас дивиться, чи на що ви дивитесь, коштує одну всього марку.
Намисто з перлів — марка. Жіночі черевики — марка. Автомобіль Бенца тисячусильний — марка. 2 кіло людського мозку в оригінальній упаковці, спеціально для ідіотів, — марка.
Все за одну марку.
Для нашого брата, що з такими дешевими думками їде до Берліна, рекомендується купувати мозок в оригінальній упаковці.
Коли ви почуєте від когонебудь, що в Берліні все страшенно дешево, можете сміливо його спитати:
— А чому ви не купили за марку мозку? "Дешева рибка — погана юшка".
А як схочете — щоб юшка була, як слід, тоді ввесь час вас переслідуватиме:
— Не дешево.
А беручи під увагу пересічний заробіток німецмого робітника і службовця, і зовсім не дешево.
— Скільки?
— Я вам не прейскурант.
* * *
"Цален", тільки "цален" і нічого без "цален".
І коли наш землячок отак з тиждень "поцалькає", "поваскостає" — тоді йому робиться моторошно, тоді він щоранку й щовечора перераховує свою "валюту" і сумно нишпорить по всіх своїх кишенях:
"Та здається ж іще десь було п'ятдесят марок".
Здається.
А потім іде до телеграфа й б'є розпачливо латинкою: "Vislyte sto priidu widdam".