Гроші — дурниця, гроші я міг би взяти у своєї матері, у дядька; раз я "служу ділу", то не повинен нічого жаліти для того. Народ, ідеал, боротьба і т. д.
Я спокійно й резонно зауважив їй, що й вона так само могла би взяти у свого батька, дядька.
Вона нічого не сказала, крутнулась і вийшла з хати. В той же вечір вона чогось поїхала в губернію і пробула там днів зо два.
Майже в таку саму пору, як і тоді, вона знов появилась у мене в хаті і мовчки, з гордістю поклала мені на стіл п'ятсот рублів.
— Де ти взяла? — страшенно здивувався я.
— Я заставила всі свої дорогоцінності. Я взагалі людина спокійна, урівноважена, я не люблю зайвого хвилювання, але тут мене так і піднесло. Ніколи, здається, в житті я так не сердився, як за той її дурнуватий, безглуздий, дитячий вчинок. Вона за п'ятсот рублів заставила дорогоцінності, які коштували, може, кілька тисяч! Вона заставила речі, які їй не належать, се її придане, се речі тої сім'ї, якої вона буде членом! Вона для своєї дурної фантазії, любові до таємностей усяких грається такими серйозними речами. Я щиро й гаряче виказав їй усе.
— А квитанція де? Де квитанція? Тобі дали квитанцію?
— Квитанція?..
Пришелепувата дівчина витягнула звідкись зім'ятий папірчик і подала мені з тим же дурнуватим, здивованим виразом лиця, з яким слухала моє обурення. Вона гадала десь, що я преклонюсь перед її надзвичайною дотепністю!
— Я завтра ж поїду і викуплю назад усі речі, — сказав я твердо і рішуче поклав гроші в кишеню.
Але, певно, я трохи переборщив. Емансипантки не люблять, коли мужчина показує, що має владу над ними. Вони люблять, щоб їх держали в модерних і рівноправних рукавицях. Признаюсь, захопився.
Але ж дивіться, як вона повернула усе те.
— Дай сюди гроші! — раптом стрибнула до мене. — Як ти смієш брати їх собі! Ти — трус, ти — лицемір, ти... ти...
І пішла, і пішла! І в результаті вийшло, що вона образилась на мене не за те, що я показав свою владу, але за те, що я егоїст, лицемір, боягуз, що я особисті інтереси ставлю вище спільних — народ, боротьба, творчість і т. д.
Грюкнула дверима і зникла.
Мусив я перепрохувати дурну дівчину, каятись і навіть хвалити її вчинок. Що я мав робити? Протест мій тільки пошкодив би і їй, і мені, і спільній справі.
Щоб зовсім загладити сліди сварки, я дав слово, що в тих же днях перебалакаю з Замойченком.
Але перебалакати не довелось, даремно сварились. Все пішло несподіваним шляхом.
На другий день після нашого перемир'я в тюрму приїхав з губернії новий слідчий в справі "важних".
Се був поважний дід з білою бородою і чорними бровами. Очі йому були такі молоді та гарні, так ласкаво й розумно посміхались до кожного, що Поля (яка мені описувала його) просто не вірила, щоб у жандарма було таке лице.
Він уважно розпитав Макара Авдійовича про "тайних", потім ввічливо попрохав його провести до них. Вона десь про себе гадала, що то переодягнений "товариш".
Слідчого повели. На вітання його "принци" не одповідали і лежали собі на койках, немов у камері нікого не було.
Се не образило і не розсердило старого чоловіка. Обдивившись камери, він незадоволено похитав головою й зробив Макару Авдійовичу наганяй за те, що в камерах було не досить чисто й тепло. Довідавшись од розтеряного Макара Авдійовича, що арештованих не пускають на прохід, він тут же звелів неодмінно щодня випускати їх на 20 хвилин.
"Білий" не видержав і тихо сказав "дякую". Полковник коректно й делікатно узяв "під козирьок" йому, але нічого не сказав і не звернувся ні з яким питанням до його.
Тільки виходячи вже з камери, він повернувсь до "білого" й обережно сказав:
— Вибачайте, що я звернувсь до вас. Ви нічого не мали б проти того, щоб до вас посадили вашого товариша? Удвох вам, може, краще було б. Я находжу, що вас тримають в занадто тяжких умовах. Всіх розпоряджень губернського правління я не маю права одмінити, але тут міг би помогти вам...
"Білий" здивовано подивився на свого ворога і навіть устав з койки.
— Коли це не єсть насмішка, то я був би дуже радий цьому, — сказав він.
— Сьогодня ж перевести їхнього товариша в сю камеру, — строго, але з тою же джентльменською ґречністю сказав полковник до Макара Авдійовича.
Макар же Авдійович тільки очима кліпав та брав "під козирьок". Він абсолютно нічого не розумів у сій біді, що впала йому на голову з сими "тайними". То не дай боже, щоб вони між собою якесь слово могли сказать, а то нате вам — садовлять разом в одну камеру і балакай, скільки хочеш. То не пускають гулять, а то цілих 20 хвилин.
Оповідаючи нам про цей візит полковника, Макар Авдійович все ще утирався хусткою і з машинальною тривогою озирався.
— Ах ти, біда яка на старості літ мені випала. Га? — стискував він плечима. — Жив чоловік, двадцять літ безпорочно прослужив — і на тобі... Мав таких каторжан у себе, що чорта з два в губернії знайдуться, десятки тисяч через мої руки на Сибір пішло, ніколи виговору не мав од начальства, а тут на — привели, що воно, до чого, арештант чи князь, чорт його душу знає. І виговор. "Холодно, не зовсім чисто. А як їдять?" Може, на сервізах їм кандьор посилать? А звідки я знаю? "Перевести сьогодня"... Ну, й перевів. І чорт вас бери, моє то діло? Тепер вони щось дізнаються од їх, ага! От зараз подадуть прошення! "Будьте ласкаві вислухать нас". Як же! Тепер їм за вухом не засвербить тюрма. Ще якби книжечок та газет, так і повний пансіон... на старості літ мені, старому чоловікові, при арештованих такі слова говорить!.. Князів привели!.. Прогулки!
Днів три бідолаха Макар Авдійович бурмотів і витирав хусткою розтеряне й сердите лице. Він і не знав, що сі "князі" заграють фатальну роль в його житті. Не знала того й Поля і сяяла задоволенням.
Правда, задоволена була майже вся тюрма. Уголовні, які з побожністю дивились на двері "політиканів", навіть щось вроді привітної демонстрації учинили в коридорі, йдучи на прохід. І дозорці боялись та й не хотіли дуже спиняти їх.
В городі ж звістка про це наробила чистого шелесту між перекупками, дядьками і товаришами-дворниками та єврейчиками.
Селяни вмент дали знать додому, родичам та на свої кутки, і в город наїхав цілий ярмарок. Біля монопольок стояв цілий день радісний ґвалт, крик і п'янство. Всі ждали з губернії губернатора, який мав випустити "царевичів" і ділити землю.
Мусила поліція нагаями трохи розвіяти рожеві мрії дядюіпок і розігнати по їхніх кутках.
А "товариші" навіть збирались іти д6 тюрми й "гребувати" (неодмінно "гребувати"!) визволення героїв. Ледве удалось заспокоїти сміливих єврейчиків.
По вищих же кругах було незадоволення. Пристав раніше був певний, що як "всипать сим важним по 25 гарячих", то вони зразу скинуть з себе таємність. Але тепер він уже й за сей спосіб не міг поручитись. Тепер, мовляв, справу поставлено так, що і 250 не поможе. Розуміється, тепер мужичня може розпускати всякі фантазії. Губернським всяким птицям се, звичайно, не свербить, а йому, приставу, доводиться за се одбувати своїм здоров'ям і навіть життям. (Бідолаха Семен Семенович пристав! — йому таки дуже надірвали здоров'я парубки біля Ярининої хати. Мусив в одставку навіть податися. Де то він тепер!)
В вищих колах було невдоволення і ще більший потайний страх перед таємними "двома". Не тільки дозорці, але й вищі од їх були переконані, що тепер ніякі сили не зможуть зломити "важних", ніякі стіни не вдержать їх і нічого дивного не буде в тому, коли в якусь ніч весь город буде перерізано.
Але я й Поля тільки раділи з такого настрою, коли "вони" втічуть, — їх навіть ловити не будуть.
Одне нас турбувало, се те, що Замойченка й Безродного тепер од ставили од "важних". Стояли тільки Струк та Курка. Безродний був навіть задоволений з того, але Замойченка неначе з високої хмари, з якої він дивився на комашинок-людей, несподівано струсили в брудну калюжу. Кілька днів він ходив розтеряний і пришиблений, навіть не огризаючись на глузування товаришів — дозорців шпани. Але натура взяла своє. Новий пояс, хуражку він не носив уже, це — правда, і чоботи не ваксив, не закладав лівої руки за кушак, але все ж таки тільки він один і міг розказати про "важних". Все ж таки, як Курка чи Струк не міг чомусь прийти на службу, до кого прийдіте-поклонімося? До його, Замойченка.
І дійсно, ми тільки від його знали, як почали жити "важні".
— Ну, що, Замойченко, як там живуть государствені? Замойченко неодмінно мусить строго озирнутись перед тим, як говорити.
— Хорошо живуть. З расположеніем. Разговори, так прямо... ех! государствениї...
— Що ж то зі разговори?
— Е!
Замойченко таємно махав рукою, але не говорив нічого.
Ми s Полею все ж таки ламали голову, як бути з дозорцями. Без свого дозорця зробити утечу неможливо. Поля вже серйозно пропонувала дикий план: схопити Курку, засадовити його десь на кілька днів, пустити чутку, що його вбито, і постаратись на його місце поставити Замойченка. Потім Курку випустити.
Звичайно, се був дитячий проект, із Шерлока Холмса, але, одначе, як же бути?
Вже дощик перетворився в сніжок, а ми так і не придумали нічого. Відносини наші ставали все неспокійніші, наструнчені. Замакітрена голова моєї нареченої була повна всяких нісенітниць, з якими доводилось щохвилини боротись. До "тайних" була собі дівчина як дівчина, була навіть хороша дівчина, добра, чула, не дурна. Єдина хиба — се її любов до всього загадкового. І "тайні" роздули своєю близкістю сю любов до якоїсь манії, їй уже було мало книжечок, які вона виписувала од товаришів з губернії, дворники її не задовольняли; становище батька соромило; вона вже хотіла жертви, хотіла віддати себе всю в "іскупленіє" гріхів батьків своїх. "Народ, ідеали" вже не сходили з уст. Я вже старався зробити утечу, щоб дурна дівчина могла трохи очутись од гіпнозу цих людей.
Але вийшло щось інше.
Минуло вже місяців два, як "важні" сиділи разом.
Спочатку ми знали дещо про них через Замойченка, але потім їх обгорнули такою тайною, що ми ні одним оком не могли зазирнути до їх.
В губернії звідкись довідались, що Замойченко розповідає "сім про "государствених" і його вже не підпускали навіть у той коридор, де сиділи вони.