Скажіть, як вам здається тая Girod? правда ж, вона погана, як смертний гріх?
– Не знаю, справді, я не придивилась. Однак, Алло Михайлівно, тут гаряче стояти. Може, ходім в читальню?
– Ах, що ми там не бачили? Там ще гірше, бо душно.
– Ну, то ходім погуляємо в парк, чи що.
– Бійтеся бога! така спека! я тільки що з гори, та й знов на гору?..
– Ну, не хочете ходити, – поїдьмо човном, сьогодні вітрець, під вітрилами було б чудово!
– Щоб я поїхала на човні, та ще під вітрилами? – Алла Михайлівна замахала руками. – Нізащо в світі! Мене захитає зараз. Та я й взагалі не люблю вашого "прекрасного" моря; як дивлюсь на те коливання, то якось тошно робиться. Мені здається, що то більше так, для годиться розпадаються: ах, море! ах, море! А як сказати по щирості, – вода, та й годі. Ми не земноводні…
Мене починала дражнити і ся розмова, і спека, і я вже думала, як би мені втекти від Алли Михайлівни. Коли се вона разом змінила тон.
– Милая, голубочко, ходім їсти морожене!
Вона сказала се так якось по-дитячому, щиро, що моя досада на неї минула.
– Ну, гаразд, – згодилась я, усміхнувшись, – тільки я не хочу тут в саду, якось противно серед дороги.
– Ні, ні, ми підем у павільйон, се ж на морі, вам повинно подобатись. Ви будете собі на своє прекрасне море дивитись, а я на людей.
– Хто більше побачить!..
Ми пішли їсти морожене в приморський павільйон. Алла Михайлівна зайняла місце за крайнім столиком, найближчим до вулиці, я сіла за тим же столиком напроти. Море тут же коло нас билося об стогни. Я поглянула вниз на нього, і мені стало жаль "свого прекрасного моря", – його темно-зелена оксамитна хвиля ледве просвічувала з-під сміття: шкурки з кавунів, насіння, жовті смуги і якісь червонясті завої напливали від байдаків і парохода з нафтою, що, власне, вигружався в пристані. Там же стояв, розводячи пари, другий пароход, з вуглем, чорний, плесковатий, мов черепаха, – він кидав короткими вибухами дим з труби і розпускав сажу по всій пристані. Маленький катер [паровий байдак] з дрібним і проникливим ляскотом виїздив за мол, човники на веслах і на парусах снувались по затоці. Перед купальнями виринало безліч людських голів. Гомін, свистки, гукання, дзвінки… І все-таки увесь той гамір не міг покрити гомону переможного моря; увесь той бруд покривав тільки прибережні хвилі, а там, за пристанню, розстилався чистий, синій простір, і не було на ньому плям, тільки одблиски хмар золотистих по ньому гуляли, а далекі човни з вітрилами здавались великими білими метеликами. Горизонт починав мене вабити непереможно…
Коли се Алла Михайлівна торкнула мене і скрикнула. Я обернулась.
– Дивіться, вони! – Алла Михайлівна показувала мені поглядом на набережну.
Посеред вулиці їхала пара верхівців – пан і пані, їхали швидко, вчвал, вимахуючи нагайками, тільки порівнявшися з павільйоном, трохи затримали біг свій. Я пізнала в панові Анатоля. Пані я не знала. Вона була огрядна; на рудому, червонястому волоссі стриміла зелена жокейська шапочка, такої форми, як і в Анатоля. Анатоль, видно, побачив Аллу Михайлівну, зняв шапочку і широко махнув нею в повітрі, потім спустив низько, мало не до стремена. Руда пані повернула голову в наш бік, засміялась і схилилась до Анатоля, щось, певне, говорячи. Далі вони знов вимахнули нагайками і помчали геть.
Алла Михайлівна сиділа почервоніла, скляна ложечка в її руці дрібно цокотіла об мисочку з мороженим. Мовчки достала вона гроші, розплатилася з кельнером, так же мовчки подалась геть з павільйону. Я спинила її, щоб попрощатись, вона подала мені руку, все мовчки, не підводячи очей, і пішла. Я дивилась на неї з павільйону, як вона йшла вулицею, опустивши голову, забувши розкрити парасольку, що тримала в правій руці, друга вільна рука спускалась безвладно, ясна сукня волоклась по землі. Алла Михайлівна йшла нерівно, то швидко, то зовсім спинялась, потім круто повернула з набережної і швидко пішла малою вулицею вгору, шпарко, немов утікаючи…
Скілька днів минуло так, що ми не бачилися з Аллою Михайлівною. Тільки одного полудня, йдучи сквером, я побачила її, як вона сиділа на сходах, що провадили до малого причалу, де прив'язувались човни. Вона сиділа, сперши голову на руку, і, здавалось, дивилась на море, що було неспокійне того дня, переливалось то темною крицею, то ярим смарагдом, гороїжилось грізними бурунами і все частіше доплескувало до підмурівку сквера.
Алла Михайлівна була вбрана в чорній амазонці, на голові був маленький циліндр, а в руці хлист. Вона сиділа на найвищому щаблі сходів, але трен амазонки спускався далеко нижче, хвиля часто обсипала його краплями, тільки Алла Михайлівна, здавалось, того не завважала. Збоку дивлячись, можна було подумати, що вона поринула у спогляданні моря, – се було для мене досить надзвичайно, бо вона не раз казала, що не любить "розводити сантиментів з природою".
Я підійшла до неї.
– А що, Алло Михайлівно, і вас покорило "прекрасне море"?
Вона обернулась і глянула на мене затуманеним поглядом. Я завважила, що очі її були чи втомлені, чи заплакані, невеликі цяти рум'янців виразно червоніли на білому змарнілому обличчі.
– Море? – сказала вона повагом. – Ні, се мене Лізочка затягла сюди.
Тут я звернула увагу на тоненьку біляву дівчинку-семилітку, дочку сусідки Алли Михайлівни. Я знала сю дівчинку. Мати її була учителькою і сливе по цілих днях ходила по своїх лекціях, а дівча, знудившись дома само, прибігало раз у раз до "тьоті Алли", що балувала його, цукерками годувала і часто брала з собою на музику. Обидві дівчини, мала і велика, були між собою у щирій приязні, я часто заставала їх за розмовою або якою дитячою грою; в такі хвилини Алла Михайлівна забувала свою "циганщину" і здавалася старшою подругою семилітки Лізочки, старшою хіба на два-три роки. Дівча почувало себе зовсім вільно в товаристві "тьоті Алли". От і тепер воно весело стрибало зо сходів на каміння, стараючись перескочити як можна більше каменів і вернутись на сходи, поки хвиля докотиться до берега. Жовті черевички і подол синього матроського убрання були вже зовсім забризкані водою; я звернула на се увагу Алли Михайлівни.
– А справді, Лізочко, годі вже тобі стрибати, та й взагалі тут вогко, ходім, – Алла Михайлівна встала, – се добре, що ви прийшли сюди, може, я забарюся на місті, то попрошу вас одвести Лізочку додому, а тепер ходім в сад, противно тут, – мокро і гомін сей…
Ми перейшли через вулицю в сад. Там у той час було мало публіки, більше няньки з дітьми, найбільше їх було коло гімнастики та гойдалки; туди ж побігла і Лізочка.
– Ви, Алло Михайлівно, збираєтесь верхи їхати? – сказала я.
– Ні.
– А чого ж ви в амазонці?
– Так, тепер мода гулять в амазонках.
Ми йшли з нею на головну стежку і вже проминули будку з музикантами, як вона раптом повернула назад до гімнастики.
– Лізочко! – гукнула вона.
Дівча підбігло до неї.
– Слухай, Лізочко, іди, – Алла Михайлівна говорила уривчасто, несміло, – іди на велику стежку, там… на довгій лавці… пан, читає газету… пан, ти знаєш… скажи йому, що ти… що ти тільки що була на гімнастиці і що… тьотя Алла з тобою… іди!
– Алло Михайлівно! – скрикнула я. – Лізочко, не йди! – Але дівча вже бігло швидко поміж лавками на головну алею і не чуло мого поклику.
– Алло Михайлівно! – повторяла я мимоволі з докором.
Панночка тим часом сіла на найближчу лавку і швидко-швидко збивала з-під ніг камінці хлистом. Вона густо почервоніла, але виправдовувалась:
– Що ж я сказала? Я нічого не сказала… Лізочка його знає і сама підійшла б до нього…
Я вже мовчала і старалась не дивитись на її обличчя. За хвилину дівчинка вже бігла до пас.
– Ну, що? – питала її Алла Михайлівна, забувши про своє збентеження.
– Нічого, – відповіла мала.
– Як нічого? ти ж бачила пана? що ти сказала йому?
– Я сказала, що я прийшла на гойдалку, і ви прийшли зо мною, що ви тут сидите.
– Ну, а він що?
– А він каже: "А, сидить? ну, добре, нехай сидить…" Потів взяв і пішов.
– Куди пішов?
– В курзал.
Алла Михайлівна поблідла і глянула наперед себе широко розкритими очима; гнів і розпач одбивався в них.
Я послала Лізочку на гойдалку і почала вмовляти Аллу Михайлівну йти додому, але вона не хотіла.
Згодом ми почули чиїсь кроки на стежці, закритій від нас кущами, і голос, що мугикав шансонетку:
C'est pas de la soupe ça,
C'est pas de la soupe ça.
– Іде… – шепнула панночка і раптом випросталась гордо.
Справді, з-за кущів вийшов Анатоль і наближався до нас своєю недбалою ходою; порівнявшися з нами, він торкнув рукою свою шапочку, кинув крізь pince-nez невиразний погляд на Аллу Михайлівну і подався далі до брами. Через скілька кроків він знов завів:
C'est pas de la soupe ça,
C'est – du – chocolat!.. –
вийшов з брами на вулицю і зник у юрбі.
Алла Михайлівна схопила мене за руку і здавила так, що я мало не скрикнула. Я глянула на неї: обличчя у неї було таке, що вона от-от мала заридати.
– Алло Михайлівно! схаменіться! ходім звідси, ходім! – і я повела її в курзал, в уборну.
Там вона впала на канапу і спазматично заридала. Потім зірвалась, ухопила мене за руки і, стискаючи їх та припадаючи до мене, заговорила поміж риданням щось невиразне, як маячіння.
– Так… так і треба… Ненавиджу… його… і себе… ой, болить, болить, тут болить… – і вона схопилась за груди.
Я дала їй води, переждала перший напад, потім порадила їй їхати додому, бо навряд чи могла б вона йти. Вона встала і подалась до дверей, однак спинилась, мов що згадала, підійшла до дзеркала, поправила волосся й циліндра, попросила у мене мій вуаль, зап'ялась ним і тоді вже пішла. Я покликала Лізочку, посадила її у фаетон з Аллою Михайлівною та й сама мусила поспішатись додому, бо по набережній свистів вітер і розлютоване море кидало бризки дощем геть аж до магазинів на набережній. Але небо синіло, як і перше, і сонце вигравало гарячим золотом на заломах велетнів хвиль. То була весела літня буря…
Тої ж доби увечері сиділа я собі дома і писала листи. Коли се хтось постукав у двері. Я не сподівалась нікого до себе в гості, думала, що, може, служниця хоче увійти, отже я промовила: "Зайдіть!", не покидаючи писання. Двері рипнули, але ніхто не ввійшов. Я обернулась. Дивлюсь – на порозі стоїть Настасія Іллінічна!
– Настасія Іллінічна! ви? що? Може, з панночкою не гаразд?
– Ох, не гаразд, не гаразд, баришня-голубушка! Я вже й не знаю, що се таке? вчора ще були зовсім здоровенькі, а сьогодні головка ранком заболіла.