Спершу були це голоси злоби і скарги, уривані, скиглячі, а далі вирівнювалися, насталювались якоюсь одною вищою силою і злітали в одній дикій, безмежно тужній симфонії у всесвітні простори. Виглядали, наче стадо пінгвінів, що сидить непорушно у місячну ніч при морському березі, їх виття нагадувало шум морського прибою. Нагадувало не слуховими тонами, а якоюсь внутрішньою, невловною подібністю, внутрішнім ритмом припливу і відпливу.
Чи ви вслухувалися коли, як виють собаки, у ту їх молитву до місячного бога, але з бажанням вчутися в її зміст і музику? Чи не наливалася тоді ваша душа дивними тривогами підсвідомих бажань, чи не будилися у вас якісь невідомі струни, не манили вашої душі якісь незбагнуті голоси віків кудись у стихію первобутности, кудись поза страшні тюремні ґрати часу і простору, в хороводи причаєних, кровожадних тіней, в оргію розгнузданого життя інстинктів? Спитаю просто. Чи не хотілося вам вити, вити разом зі собаками? Вити до білого, блідого місяця, вискаливши до нього свої білі зуби? Може, це мав би бути ваш плач, може, це мав би бути ваш сміх, яким ви хотіли б виказати те, що оживало в вас, чого ви не могли досі збагнути. Чи не хотілося вам тоді молитися разом з собаками до тої величі нерухомого безмежжя, що розіпняло над вами свої безкраї крила, стратити свідомість себе і розплистися в стихії всесвіту.
А врешті! Може, і я, що пишу ці рядки, і ви, що відчуваєте так само, як я, ми лише нервово перечулені люди, як був ним поручник Улашин, нещодавно поражений гарматним стрільном? Кажуть, що ці прояви розвиваються на нервовому, істеричному підкладі.
Чи поручник Улашин здавав собі справу з того усього, коли сидів при вікні в дідовій хатині, сперши тяжку толову об лутку вікна, і коли дивився у малу кватирку, немов на срібний екран, на якому місяць розгортав свої чаклування? Мабуть, ні. Він сидів довго, довго без думки. Його змисли озиралися чимраз ширше і зливалися в одну якусь надвражливу площину, на якій хвилини цієї білої ночі, немов білі одноднівки виводили свій містичний танок під музику собачого хоралу. Місячне світло гладило його чоло, його очі, вливалося в його уста, в його кров. І він бачив, як по білих ниточках місячного проміння, обнявшись у щільних обіймах, в головокружних вирах туги злітали вгору в безмежний, безкраїй простір всесвіту собачі душі. Вільні, свобідні, білі душі звірів.
Час до часу пронизувала його тіло дриґота. Часом сморід трупа підповзав під нього своїми подувами. Щось біле одчайдушно вертілося в його мізку і немов тонкою голкою безусипливо свердлувало його. Собаки вили. Потім те біле, що вертілося в його мізку, гамувалося, лагідніло, мутніло у голові, а всі нерви солодко бриніли. У грудях завилася якась давно забута мельодія колисанки. Щось повторяло в ньому цю мельодію, насувало на горло, на язик. Огортало його тихе, солодке почуття, так, як тоді, коли перестає шалений біль зуба. До рота почала набігати слина і текла тоненькою струйкою з кутка напіврозхилених уст на брудний підвіконник. Потім щось підкотилося під його гортанку і вибігло з уст.
Поручник Улашин слухав, як з його грудей моталася біла тремтюча нитка голосу і навивалася на місяць, наче на клубок.
В актах VII німецької дивізії находяться два цікаві для нас документи з двох ріжних джерел. Один з датою 24 серпня, це звіт команди № – того куреня про дезерцію поручника австрійської армії Василя Улашина вночі на 23 серпня з табору біля села Маличі, а другий з дня 25 серпня. Це повідомлення жандармерії в прифронтовій смузі на Волині про те, що придержали там чоловіка, запідозреного у шпіонажі, в австрійському однострої і з документами на назвище австрійського поручника Василя Улашина. Цей підозрілий чоловік волочився по лісах у прифронтовій смузі, а побачивши стежу, старався втекти. При кінці рапорту жандармерії подано заввагу, що арештований прикидається божевільним і що його відставили поки що до тюремного шпиталя при команді корпусу – для розпізнання.