Глупий ти...
Цей несподіваний перехід на "ти" хльоснув мене, мов батогом. Я не знав, що думати, як реагувати.
Хіба ж ті, що хотять учитися, квіточки мужчинам на ліжко кладуть? Хіба двері змазують, щоб вони не рипіли? Тут питання стоїть простіше.
Але в цей момент... ні, я не можу описувати, що сталося в цей момент. Зрештою, нема таких слів на землі, немає таких фарб на художницьких палітрах.
Словом, скажу коротко. Як фурія, як олицетворення гніву влетіла в хату моя жінка.
Які слова говорилися, які епітети прикладалися — ні, перо моє безсиле (та, я думаю, й усяке перо буде безсиле, коли тобі вставляють перо).
— А ти (це вже до Фатьми) сяка-така-розпро-така! Та як ти сміла, та як...... і т. д. і т. д. і т. д. і закінчилося громовим: — Вон з мого дому! Цю ж хвилину! Щоб і духу твого не пахло.
І тут — я аж подивувався, сказати правду. В той час, як я чув себе побитим псом, не знав, на якім я світі — вона, тобто Фатьма, не поворухнулася й мускулом. Так, наче нічого й не сталося. і спокійним-найспокійнішим тоном проговорила:
— Манате! Чого ви хвилюєтеся? Як бачите, ми обоє одягнені, підозрівати нас у чомусь ви не можете, в чім же діло? Що ж до вашого приказання залишити ваш дім зараз же, то ви самі розумієте, що це неможливо. Завтра ви заспокоїтеся, ми поговоримо і розстанемося. А тепер... я вас більше не затримую. Аи ГЄУОІГЄ!
Так і сказала — аи гехоіге — їй-богу не брешу! Та ще з яким прононсом! Навіть моя жінка мусіла вийти мовчки, їй-богу не брешу!
А потім — ну, нехай то колись.