Ельфи доктора Штіллера

— Яка краса!..

Йоганна аж занудило. Вперше за два дні не жах, а відразу відчув він до свого веснян­куватого, миршавенького хазяїна.

Пальці мимохіть стислися, нігті вп'ялися в долоню.

— На вітер! На вільний вітер! — Штіллер аж стрибав. — Летімо! Будьмо, як вони!

Над садом у сонячному просторі ясно ме­рехтіла золотава смуга. Починалася вона із квадратного отвору, що яснів у вікні даху, тяг­лася, рівнесенька, ніби вивірена лінійкою, над верховіттям яблунь і десь там, над полем, та­нула, губилася в гарячій синяві. Мухи летіли швидко. Ось уже над головою порідшала, роз­танула смуга, ось уже й над садом її нема. Зате над полем далеко витяглася довга стрічка з розпливчастими, розмитими кінцями.

Була вона така мирна, така сонячно-золота, що на мить хлопцеві здалося: не було тієї страшної ночі, все добре, вім-вім запилювати­муть сади…

— Ану, зараз ми їх зупинимо. — Перестри­буючи через кілька східців, Штіллер вискочив на ганок, зайшов у будинок.

Смуга віддалялася й віддалялася. І зненаць­ка — де й поділася ота чіткість. Лінії викриви­лися, і вже не стрічка, а сяюча золотава хмар­ка клубочилася над серпневим полем.

"Над полем… — майнула думка. — Поки що над полем… А післязавтра, двадцятого…"

Золотий прямовисний дощ ринув із хмарки. На поле… А післязавтра…

Хлопцеві стало холодно. Під палючим по­лудневим сонцем він зіщулився, мерзлякувато пересмикнув плечима.

Гіммельштадт…

Ніколи він не бачив цього міста. Іскристим золотавим дощиком на нього післязавтра спу­ститься смерть.

"Ну й що? Ну й що? — знову заметушилася послужлива думка. — Подумаєш, Гіммель­штадт… Вигадав!.."

"Але ж це — Німеччина… Я — німець…" "Ну й що? Ну й що? Ти — німець, і ти — чу­жий. І всі, всі поміж собою чужі. Кожен уми­ратиме сам!".

Кожен… сам…

Йоганн безсило сів на садову лаву, в зне­мозі відкинувся на спинку.

Що ж, вірно, він навіть книжку колись чи­тав. Так вона й називалася: "Кожен… умира­тиме…"

Хмарка знову знялася, витяглася в чітку смугу, полетіла назад.

3

Роздягнувся, ліг…

За розчиненим вікном у темряві хлюпотів дощик. Пахло мокрою травою, грибами. Спати, як і вчора, і позавчора, не хотілося зовсім. Повіки терпли, злипалися, а сну не було. Вуха досі свердлило оте дзижчання. Вищав, наро­став, вібруючи, тремтячий виск…

Знову заходився гортати старі журнали. Натрапив па знайоме уже фото хазяїнового замку у Гіммельштадті, переглянув нарис "Кельн — батьківщина одеколону", довго роз­дивлявся портрет Лені Ріфеншталь[5] та кадри з фільмів: праліси, м'язистих, смаглявотілих мисливців з вольовими роздвоєними підборід­дями…

А це хто? Обличчя ординарне, стандартно-вольове, ніби знов із того ж таки ріфеншталівського фільму, форма люфтваффе, руки на гру­дях, а очі…

В очах не усмішка — регіт.

Що це за веселун такий?

Льотчик, майор, член НСДАП[6]. Фото зроб­лене після повернення з бойового польоту, під час якого оцей кінематографічний красень ски­нув на російське місто новітню експерименталь­ну бомбу. Далі зі смаком описувалися "якос­ті" бомби: економічність (собівартість набагато нижча), невелика вага і, головне, колосальна, неймовірна ефективність — в радіусі (наво­дяться цифри) усе голе: земля, дерева, навіть трупи — вибухова хвиля така сильна, що зри­ває одяг.

Несподівано захотілося спати. Кинув жур­нал і, гасячи світло, глянув на годинник: пів на дванадцяту.

Заснув — поринув, полетів у пітьму.

День був вітряний

1

— Ну, академіку, назавжди запам'ятай оцю хвилину! — Каспар зловтішно морг­нув до Йоганна, рішуче ввімкнув рубильник, потім крутнув тумблер. — Запам'ятай! Сьо…

Він не встиг докінчити: в його тім'я врі­зався важкий сталевий циліндр, отой росій­ський снаряд, що його було вистрелено давним-давно, і який тільки тепер влучив у ціль.

Все ще тримаючи в руках снаряд, Йоганн стояв, заплющивши очі. То он як воно прос­то — вбити людину! Просто… і невимовно страшно!

А втім, хіба Каспар — людина? Це — виро­док, страшніший за хижого звіра!.. Але ж він тільки виконавець. А його натхненник, доктор Штіллер, не просто звір, а скажене чудовись­ко, ладне потягти за собою весь світ!

Штіллер зараз у залі, проводжає своїх "ельфів" у смертоносну подорож. Ну, то стри­вай же!

Йоганн злетів сходами нагору, забарикаду­вав двері до залу — тепер не вийде! Потім знову побіг до пульта. Він добре запам'ятав: якщо повернути тумблер ліворуч, одразу ж зміниться частота і вім-вім повернуться назад. Ось уже й двері кабінету. І враз… що ж це? Двері замкнені.

Може, кривий ожив?

Зазирнув у шпарину: лежить, як і лежав.

Посмикав-посмикав і аж плюнув спересер­дя. Поспішаючи нагору, Йоганн грюкнув две­рима, і вони замкнулися самі.

Кинувся в підвал по сокиру. Довго шукав її — здається ж, була. Нарешті, знайшов. Під­важив двері, одчинив.

Рвучко повернув тумблер. І ясно уявив, як десь там, далеко, нараз викривилася золота смуга, зупинилась і, знову вирівнявшись, по­летіла назад.

Про всяк випадок рубонув телефонний шнур і тільки тоді жбурнув сокиру.

Щоденник! Будь-що треба відшукати що­денник. Там, мабуть, усе про отих вім-вім. Йоганн сам бачив, як Штіллер після кожних відвідин скляного залу щось записував у зе­лений зошит.

Він десь тут, у якійсь шухляді письмового столу. Шухляди важкі, їх аж шість. Поки пе­рерив першу, упрів чуб. Нема! Витяг другу… Аж насподі, під старими газетами, побачив зе­ленавий зошит. Погортав — не той, нічого не записано.

Третю шухляду передивився, четверту, п'я­ту… І тільки в шостій, висипавши з неї все на стіл, знайшов. Глянув — так, це воно…

Нараз різко, оглушливо задзвонив телефон.

Що за чортівня? Адже сам перерубав шнур. Телефон вим­кну­то.

Але дзвоник не змовкав. Та це ж домофон!

Недовго думавши, підняв трубку.

— Я слухаю.

— Йоганне, — голос Штіллера, — це ти, Йоганне?

— Я

— А що ти там робиш?

— Прибираю, витираю пилюку.

— А де Каспар?

— Він — того…

— Що-що?

— Каспар трохи випив і пішов спати.

— Знову підробив ключ!.. Прокляття! Кри­вий собака! — в голосі хазяїна чулися і лють, і переляк. — Слухай, Йоганне, ти в правому сейфі… ну, там, на тому пульті… нічого не чіпав?

— Ні.

— Отже, це той кривий блазень… Слухай, хлопчику, Каспар, мабуть, з перепою, раніше, ніж треба, повернув тумблер ліворуч… Ну, ти цього не знаєш… ліворуч треба було пізніше… Комахи повернулися… Вони не хочуть зала­зити в бокси…

— Чому?

— Ну… вплинула частота. Потім поясню. Слухай, хлопчику, я не можу одімкнути две­рей. Поверни, будь ласка, на пульті найбіль­ший тумблер… праворуч, праворуч поверни!.. І йди сюди.

— Але ж сейф замкнуто.

— Прокляття!.. Ой! Боже… Слухай, Йоган­не! Швидше, негайно знайди десь лом, соки­ру — що хочеш… Біжи сюди… Швидше!.. Ой, швидше, хлопчику!

— А що там таке?

— Та тут… просто, вім-вім… А-а! Вім-вім надто агресивні…

Йоганн поклав трубку. Ні, це не входило в його план.

Але так ще краще.

Заховавши під куртку зелений зошит, узяв сокиру і впевнено, спокійно пішов до гвинто­вих сходів.

2

На горищі наче нічого й не змінилося. Тільки й того, що величезну чашу-рефлектор повернуто в інший бік.

Знає хлопець: протилежний поворот — то Гіммельштадт…

Глянув униз — крізь вікно в підлозі го­рища.

У скляному залі ніщо не рухалось. Жод­ної золотої цяточки в повітрі. Але там, біля дверей, на паркеті ворушився клубок. Обліп­лений міріадами своїх вихованців, — увесь зо­лотий! — дивною лежачою статуєю застиг, скарлючився на підлозі Штіллер,

"Домігся-таки свого, — подумав Йоганн. — Озолотився…" Отрута ПН-108 діяла безвідмов­но: Макс-Еріх фон Штіллер, як і його колиш­ні піддослідні, вмираючи, намагався заглиби­тися, нігтями, руками і ногами шкрябав пар­кет.

Хлопець підвівся, узяв сокиру, розтрощив усі пластмасові шухлядки приладів, що ліпи­лися під антеною. Сплющив, розклепав чашу-рефлектор.

Зійшов униз, у кабінет. Поплював на до­лоні, розмахнувся і — обухом по пульту. Аж загуло в сейфі!

Потім приніс із гаража цеберку бензину. Креснув запальничкою.

А день був вітряний…

3

…Йоганн плив.

Плив і плив. Пірнав, коли намацували прожектором, кидався під водою вбік, вири­нав, жадібно ковтаючи гостре нічне повітря, і знову плив…

По ньому стріляли. Часом кулі плюскали зовсім близько. Холодна серпнева вода зводи­ла м'язи, калатало серце. Дедалі важче й важ­че було пірнати, міняти під водою напрям. Але він — плив.

Плив і знав: десь там, попереду, по той бік Ельби, світиться яскравими вогнями ним уря­тований Гіммельштадт.

Плив і вірив: він на отій землі — не чу­жий…

[1] Кюммель (нім.) — тминна горілка.

[2] Фельдфебель військ СС.

[3] Одиниця відносної біологічної ефективності оп­ромінювання.

[4] Нова фашистська партія Німеччини.

[5] Акторка і режисер часів Третього рейху.

[6] Офіційна назва гітлерівської партії.