Його обличчя світилося теплом і вірою в прийдешнє. Потім він знову вернувся до Олегового листа.
У нього знову в очах стояли сльози, які аж ніяк не в'язались з його мужнім обличчям. Але це були сльози щастя, і я відчував, що й мене чомусь затягує його нервовий шал, вир його почуттів, і аж здригнувся, відчувши це в собі. Все ще якось не вірилось, що такі почуття можуть панувати над особами однієї статі. Але я вже повірив їм, я прийняв їхню єдність, і співчував їм, хотів допомогти.
Віталій відчув це, коли, закінчивши листа, знову глянув на мене.
— Я вам розповім усе. Я вам вірю. Якщо він повірив, повірив і я. Це одне й те саме. Хоч мені й важко усе згадувати, а тим більше, що є чимало такого, про що не розповіси — забракне слів… Особливо людині, яка дивиться на світ іншими очима… Вибачте, я вас знаю мало, тому так кажу. Але все ж спробую.
Розповідь Віталія
Коли дивлюсь на своє життя, то мені навіть дивно — невже це був я?
Просто, усе моє життя ділиться зараз на дві половини. Одна — до зустрічі з Олегом. А друга — після цього. Ота велика, довга перша половина здається мені сьогодні швидкою і малозначущою, хоч це ніби й абсурдно. А той єдиний рік, коли ми були з Олегом, і тепер ці роки страждань — це інша половина. І уявіть собі — вона для мене важливіша, значиміша, і справді, попри все — щаслива. Особливо я відчуваю це сьогодні. Я став іншою людиною, розумієте, я цілком змінився, відколи Олег увійшов у моє життя.
Напевне вам дивно слухати таке від сорокалітнього чоловіка, з важким досвідом, з професією, з чималим творчим доробком за плечима.
Але це так, це саме так!
Я вам усього переказувати в деталях не буду, це й довго і нецікаво.
Мій батько помер, коли я був ще зовсім маленьким. Сільський учитель, мама теж. Пізніше мама переїхала до Ковеля, де живе й зараз.
Я вчився в художньому інституті, закохався, одружився, а після інституту мене забрали до війська. Повернувся я невчасно, бо застав свою молоду дружину якраз у стані акту з якимось молодим чоловіком.
Далі, мабуть зрозуміло, зневіра в жінках і взагалі у всьому довкола. Лише малював. Замислювався над життям, знаходив однодумців, мав своє коло приятелів переважно, як кажуть тепер, дисидентів.
Кілька разів тягали до КДБ з різними питаннями. Але ніби відчіплялись. Так і жив.
А тут нагодилась Олегова мама, що саме розсварилась з чоловіком, який подався жити до коханки. Вона мене вмовила, щоби я вчив Олега малювати. Я, щойно його побачив, відразу ж погодився. Очі в нього такі особливі, звернули увагу? Але мама Олегова мала на мене свої плани, які на певний час здійснилися, бо я не хотів її розлючувати відмовою, проте водночас все це для мене почало зливатись у химерний згусток тепла, до якого мене вабило, як ніколи ні до чого доти.
Але тато Олегів повернувся в родину. Виникла незручність. Вони вже обоє не хотіли, аби Олег ходив до мене.
Олег, хоч на початку ніби не дуже прагнув вчитися малювати, тепер, навпаки, рвався до мене.
У мене ж на той час бували всякі люди, яких потім саджали.
Ну, от, отак і мене посадили. Я думаю, що Олег, коли його притисли вдома, сказав їм усупереч щось про свої почуття до мене.
Отак, я дістав три роки за розтління неповнолітніх.
А те, що Олег пішов за мною в тюрму, означає, що я пішов би за нього на смерть.
Я кажу правду.
Віталій вже сидів на кухні, на столі стояла пляшка коньяку, яку він щойно витягнув із сумки.
— Розумієш, — сказав він, — я хотів зателефонувати, але потім вирішив, що однаково прийду і ти мені не відмовиш, бо фактично ти єдиний знаєш усю мою правду і більше ніж правду, бо ще ж бачиш і збоку усе.
Справа в тім, що сьогодні минуло одинадцять років… Відколи Олег появився в моєму житті всерйоз… І хоч його тепер нема.., — він гіркувато всміхнувся, — це ж було моє життя! Я ж є! Ну, і розумієш, з ким мені ще випити чарку з цього приводу, як не з тобою.
Він уже усміхався.
Ольга готувала якусь закуску. Я розкорковував пляшку і згадував, коли я познайомився з Олегом, як зблизився з Віталієм, і як взагалі все це було… О, Боже. Бідні люди!
Віталій посивів і помарнів за останні два роки, виглядав значно старшим, ніж колись у зоні. Щоправда, тоді він був молодший на п'ять років, але ж… Ольга пішла спати. Віталій витягнув із сумки другу пляшку. Це могло тепер тривати до ранку. Хтось із приятелів спитав мене — як ти його витримуєш, коли його заносить, адже це… ну…
Я витримував. Не тільки витримував. Віталій став моєю слабкістю, я любив його слухати, вважав його слова часто геніальними і вже починав їх записувати, бо вирішив колись написати про нього книгу. Я був переконаний, що знаюсь із видатною людиною нашого століття, а отже, все, що записуватиму зараз — це частка нашої, української історії, це частка історії світового мистецтва…
— Ого, ти вже як Віталій женеш, — казала мені Ольга, — коли я вияснював їй своє бачення Віталія. — Заспокойся, ти ж знаєш, що я його шаную і люблю не менш за тебе. Просто у вас є певний час, коли починаються чоловічі розмови, тому я й лишаю вас раз по раз. Та й то ненадовго. Він такий само божевільний, як ми, тільки ми простіші, у нас запити менші, ми звичайні люди, а він — талант, а може, просто геніальна натура, от і все. Так що пиши свою книгу, я завжди "за"…
Наші взаємини з Ольгою, — це окрема тема. Я надибав її після розлучення, все сталося випадково. Зараз вона ніби тимчасово у мене, бо у Києві жити поки що постійно не може через тисячу родинних обставин, тому наш зв'язок — зв'язок двох вільних людей, яким добре, бо ніщо їх поза цим не зв'язує, окрім взаємного бажання влягтися разом у ліжко. І разом прокинутися.
Відколи я зрозумів, що вона мені не набридає вранці, я дуже здивувався, і власне тоді все і почалося. Тримається й досі.
Ми з Ольгою скидалися в чомусь на пару із фільму "Кабаре", кожну мить ми могли розлучитися, тому цінували спільний час, і нам було зараз добре удвох, а те, що вона приймала без усяких поправок Віталія з його завихами, тільки додавало їй вартости в моїх очах.
— Андрію! Розкажи мені, як люблять жінку!
Я витріщився на Віталія здивовано. Він був одружений колись, тепер, десь із рік вже, не менше жив з якоюсь молодою художницею. Я бачив її кілька разів. То що він хотів цим сказати?
— Не розумієш? Я питаю тебе про характер якості. Про те, що і як ти відчуваєш? Ось замислись і подумай, кого ти любив найбільше у своєму житті, і спробуй описати мені це!
Ні! Краще я опишу тобі те, про що хочу говорити, що розумію я під словом "любов". А потім ти мене доповниш, заперечиш чи виясниш свою позицію!
— Гаразд!
Я вже чув не один, не два і не три рази Віталієві описи його незвичайної і драматичної любові. Але кожен раз це було ще щось інше, більше того, не йшлося тільки про конкретну ситуацію Віталія, чимдалі більше його сентенції звучали загальніше, по-філософськи широко, безсторонньо. І дуже провокативно, бо одразу ж викликали до дискусії, до своєї думки. Легше було йому заперечити відразу, але в ході його міркувань чимдалі важче.
Я записував це, тому легко відтворюю.
— Я не знаю, як ти любиш жінку, я знаю, як я любив жінку, доки вона не довела мені, що любити її не можна. Жінка творила мені умови і спосіб мого самоствердження. Те, що вона приймала мене, десь там, у глибині, хоч позірно і я її приймав, наповнювало мене силою і самовпевненістю. Вона цінувала мої чоловічі якості, вона вважала мене найкращим з-поміж інших, вона стогнала і плакала піді мною, вона була моїм ствердженням перед світом, перед всесвітом, якщо хочеш, і я жалів її, я був до неї уважний, я хотів її. Вона була ніби слабке, позірно слабке, ніжне створіння, яке потребує твоєї опіки.
Дотик до жінки, відчуття її тіла, її плоті викликає до життя полярну енерґію, пробуджує відруховий, природній генний заклик, народжує в чоловікові карнальне, конкретне, намацальне — хочу її!
Коли ж йдеться про свою стать, чоловічу, то дотик збуджує частки свідомости, досі не задіяної, бо ж головний контакт твориться поза межами тіла, навіть якщо воно якоюсь мірою задіяне і кличе кудись. Це, я маю на увазі поважний рівень, довго ще може бути лиш знаком до вищого спілкування, фоном, базою, аби знайти щось більше…
Але це вже тепер я так міркую.
Я пішов до війська після інституту — на два роки, але мені пощастило — змінились закони, і я несподівано дістав звільнення і приїхав додому — ми ж мали окрему квартиру, маленьку дитину, обоє після університету, молоді фахівці, ну, батьки нам допомогли тоді. Отак з'явилась маленька чепурна двокімнатна квартирка на Березняках.
Я приїхав щасливий. Готував сюрприз коханій дружині. Відчиняю двері тихенько, заходжу і бачу, як мою дружину старанно трахає якась волохата чоловіча срака.
На цьому моє кохання до жінок закінчилось. Було мені тоді двадцять п'ять років. За двадцять п'ять я надбав дещо інше, але й воно дало мені програш. Але тут було диво, тут був сенс того, що я малюю усі ці роки, нехай хтось відчуває щось інакше. Я, можна сказати, щасливий, що відчував таке. Нехай мене зрадили, відкинули, забули. Це інше. Але сьогодні я малюю те своє відчуття, те, що було небесним, неземним, неможливим до пояснення.
Я вже казав тобі не раз — мене майже паралізували з першого погляду його очі, коли мати його привела, аби він вчився у мене малювати. Знаєш історію з його родиною? Отож, я скажу, що раніше ні його, ні його батьків не помічав. Жили ми поряд, сусідів я більш-менш знав. Може, я ніколи не приглядався до дітей, до підлітків. А може, за тих кілька літніх місяців, поки він був десь у Луцьку, в її батьків, він розквітнув, знаєш, як квітка. Пуп'янок нездалий, його не видно, та одного разу розкривається, і той початок — найпрекрасніший стан квітки. І людини.
Я показував йому все, що міг, вкладав в його зграбні й точні руки свою душу, і бачив, як оживає і його душа. Тобі важко це зрозуміти! Уяви собі, що ти вчиш говорити німого, і він починає раптом говорити, поволі, потроху, але відтоді дивиться на тебе, як на диво, як на Боже пришестя, як на рятунок в бурі життєвій, як на якір…
Між нашими поглядами снували іскри, летіла електрика. Коли він пішов додому тоді після першого уроку, а я не міг заснути, я метався по квартирі, обзиваючи себе старим дурнем, ідіотом, збоченцем і негідником, але з тої миті, як він пішов, я вже чекав наступного разу, коли він прийде на урок.
Вдома в нього й далі було негаразд, атмосфера була напруженою, і він тікав до мене.