Чому ж я не можу спочити? Чому не можу зосередитися? Думаю, як вони поставляться до цього? Як розцінять? А чи насправді думаю я зараз про них? He знаю. I взагалі — про що мова, я йду рятувати хлопця, свого товариша, і це вище за усілякі ревнощі. Я вирішив і мушу вчинити так, попри всі можливі і неможливі думки…
Уявіть собі, що вам чотирнадцять років, і ви опиняєтесь в біді, яка прийшла на Волинь у тридцять дев'ятому, коли всі сподівались звільнення від польського тиску на українців. Із совєтами прийшло щось набагато гірше, заарештували, а потім розстріляли батька. 3 приходом німців можна було хоч знайти його тіло у фортеці Любарта, де за день до з'яви німців у Луцьку розстріляли совєтські кулеметники усіх заарештованих.
Треба було оте все пережити, передумати, переплакати, і врешті, коли й німці почали заарештовувати українських патріотів, мама втікла з нами до УПА в ліс.
Було і страшно й цікаво. Я не дуже-то добре вчився в школі при совєтах, все було якесь інакше, ввели вчити російську мову, а польську відмінили, почали розповідати нам про Лєніна і Сталі-на, і я тікав з уроків, і мене хотіли виключити зі школи, а я знав, що тато заарештований, і не хотів у цій школі вчитися, бо мій тато був вчитель і нічого нікому поганого не зробив. Був активістом "Просвіти", їздив по селах, агітував людей за українську мову і культуру… Його заарештували за націоналізм, яким у Польщі тверезий ідейний українець мав би пишатися.
Я наслухався вдома від тата і мами всякого і знав, що таке Україна, що таке Польща і що таке Радянський Союз.
Отак, з початком війни, у її вирі і бурях, уявіть собі, ви раптом потрапляєте в надзвичайні обставини життя, коли стаєш мало не відразу дорослим, та ще й зустрічаєте когось такого, яким ви якраз і мріяли усі свої, скажімо, чотирнадцять років, стати, коли виростете.
Льоня Кацап був для мене живим героєм, ну, ось таким я завжди мріяв бути. Високим, сильним, гнучким, впевненим, гарним зовні і відважним командиром. Одне слово, усе на світі було у нього якраз те, що мені подобалось. Найдивніше. що й він якось уподобав мене, взяв у свій загін, зробив із мене розвідника.
А як він грав на гітарі вечорами, і як співав! Я всі його пісні вивчив напам'ять відразу ж!
Давай підіймем келих знов,
За вірність, честь і за любов,
За сонце в нашому вікні,
За вільний край без москалів.
За Україну в цій війні,
Ми ворогам сказали "ні",
I коли час здолає нас,
Згадайте наші імена.
Якщо може на війні бути щастя, то в той час, майже рік, я був власне щасливий.
Я вписався у лісове життя швидко і легко, якось зразу тут прижився. I заборонив собі переживати за минуле і будь-коли скиглити, як щось не так. Бо мама в нас така. Батько наш загинув несподівано, в перші дні війни, ми все ще сподівались, що його випустять, і ми ще й не збагнули, що лишились самі, коли війна розгорілась насправді.
Мама наша — людина надзвичай вольова і рішуча. Потрапили ми в окупацію і не зогледілись, але вона нам сказала одразу — діти, це не надовго, наші однаково переможуть, а ми гідно маємо пережити лихо, гідно, чуєте?
Ми чули, але не минуло й року, як мама сказала, що днями тікаємо з дому геть, бо, здається, вона під підозрою (а що була зв'язана з українським підпіллям, то нічого нам не казала, але я й так розумів, що вся та метушня в неї — люди, розмови, пізні гостювання — то не просто так), і ми виїжджаємо.
Що ми могли взяти з собою? Ледве-ледве щось, аби вдягтися, ну й фото родинні, та ще щось мама повіддавала сусідам на схов.
А потім ми опинилися в лісі, в партизанському загоні, і мама згодом вже командувала всією госпчастиною загону, а я… А я потрапив у розвідку до Льоні Кацапа…
Отак воно було…
Мама підсміювалась, що я у всьому його копіюю, що схожий на мавпеня, чи на папугу, розмовляю його фразами, і це виглядає смішно, кумедно. Я дратувався, сердився на неї за це, але десь не так вже й неприємно було мені знати, що я хоч трішки, але схожий на Льоню.
Він часом подовгу розмовляв з мамою, pas-no-pas заходив до нас у землянку, але тримався з мамою трохи відсторонено, як гість.
Та ось з'явився у нас в загоні Степан Ковальчук — балакун і жартівник, такий що, мамо ховайся, бо за слівцем у кишеню він не ліз. Він утік з німецького концтабору. Коли розвідники його знайшли, то схожий був просто на тінь від людини, страшно схудлий, з гнійною раною, ледве дихає, а туди ж — жартує. Утік, каже, то Божа воля, випадок, просто пощастило, що врятувався, бо думав, каже, здохну, то хоч, як чоловік, а не якась шкапа рагульська. Як розповідає про оту свою втечу, то все у нього й там ніби із смішками і жартами відбувалось. Отак собі тихенько надурив німаків, чкурнув, куди очі дивляться, жерти хотів, що аж млів, а потім аж перехотів, в очах вже сіріло, a коли на нього упівська засідка наскочила, то спершу подумав, що то німаки, і вже вмирати був готовий, але перед тим хотів їх послати до їхньої тої мами, а почув українську мову, і тут в очах потьмарилося і впав.
Отаке розповість, а за тими його жартами інколи гей би мороз прозирає, аж моторошно. Враз жахаєшся усього, що відбулося у тій прірві, про яку Степан говорить. А він знову жартує! Отакий Степан! I почав він до нас у гості навідуватися частенько.
Я, щоправда, у себе в землянці чи у мами в господарці рідко коли бував, то в осередку нашої розвідгрупи, то на завданні десь, то на навчанні, a то й просто у Льоні в землянці просиджував увесь свій вільний час. Навіть коли його не було, мені подобалось там бути, просто сидіти у нього, так би мовити, вдома.
Коли Льоня не був зайнятий, ми з ним розмовляли подовгу, цікаво було з ним.
Але ж мама наша молода і красива була, і не диво, що Степан її уподобав, отой кучерявий веселун Степан. Нам із Зіною він теж подобався. Та що там, я вже не маленький, розумів, що з ними відбувається… Я все розумів, але змиритися з цим не міг ніяк. Це ж моя мама, вона повинна бути мамою і все, а тут… Якийсь сторонній чоловік її обіймає, цілує і… оце навіть вимовити важко, але він її трахає, вони трахаються і обоє від цього щасливі і в цьому щасливі. Мама завжди вранці після цього така лагідна і привітна, що мені й дивитись на неї не хочеться. Швидше б із землянки втекти, аби її не бачити.
Я намагаюсь її зрозуміти, врешті і свої відчуття в мене отам на кінці. Коли я прокинувся одного разу від надзвичайної приємності у всьому тілі і з білуватим слизом у себе на животі, який вочевидь вийшов з мого пуцька, то я і здивувався і злякався, і засоромився, але ще ж я і загордився — в мене вже є чоловіче насіння, я вже чоловік, а не хлопчик.
Певна річ, про таке всі мої однолітки говорять, щойно зберуться разом.
А одного разу всі повтікали з уроків, це вже за німців було, і пішли на Стир, а наша ж школа поруч з річкою, і вирішили всі разом дрочити собі, щоб ніколи ніхто іншому не дорікав — ти вже дрочиш чи ні, і так далі.
Школа в нас була чоловіча, і в класі нас було тоді двадцять один. Надворі був теплий вересень, і я собі зараз уявляю, як то виглядало — двадцять один хлопчак, усі — тринадцяти-чотирнадцяти років, полягали в рядок над річкою, повитягали свої пуцьки — і вперед. Двадцять один витриск сперми на березі річки Стир. Все сталося за якихось п'ятнадцять хвилин. Були всі такі веселі і збуджені, a тут посумнішали, зповажніли і побрели до школи, хтось курити, хтось просто сидів на березі і дивився у воду. Компанія, щойно весела і шумна, раптом зів'яла і розпалась.
Я запам'ятав це назавжди. I якщо і вдався інколи до своєї нечастої суходрочки, то завжди тільки перед тим, як спати, або, знаючи, що ні з ким спілкуватись не буду, просто буду щось читати.
Але мої задоволення самотні — я вже мріяв про ту дівчину чи жінку, яка відкриє мені своє лоно, — ніяк не в'язались в моїй уяві з образом мами. Я хотів трахати якусь жінку, вставити їй свого пуцька в піхву і ганяти його зі всіх сил стільки, скільки стачить сил і бажання.
Але це я, молодий і спроможний, в мене ще ціле життя попереду. Але мама вже є мама. В неї діти — я і Зіна! Що їй ще треба? Куди їй ще трахатися, навіщо?
Що казати? А якби на місті Степана був Льоня, то як би я себе почував? Чи я був би з цього щасливий? I так, і ні! Але не мені ж вибирати, це справа мамина, а тепер вже їхня, приватна! Я розумів, я все розумів головою, але як подумаю, що той Степан трахається з моєю мамою, то мені аж млосно стає в грудях від якогось суму і бриду. I чого той Льоня так довго чекав? Я подеколи просто не міг збагнути значення Льоніного погляду на маму і його настроїв. Я знав, що в нього загинула родина десь у Донбасі, але що йому бачилося тут, я не втинав, а спитати про це не наважувався. Та й як?
Словом, я прийняв отой зв'язок Степана з мамою, бо що було робити, і вона знала це з мовчазної нашої згоди, знала, що я знаю і приймаю, і цього було досить. Ну, а Зінка ще мала, та і їй Степан до вподоби був, його взагалі всі любили…
А от коли Льоня на зборах розвідгрупи сказав, щоб полишили залицяння і думали про боротьбу з ворогом, а не про спідниці, я одразу збагнув, про що він, і Степан утяв, і стало нам важко. Усім нам стало важко, і я зараз не розумів, що хоче Льоня, чому він так? Він бо сам не робив ніяких ближчих кроків до мами. А Степан зробив і отримав своє.
Того злощасного вечора, коли Степан знову прийшов до мами, але не заходив у нашу землянку, а лише гукнув її неголосно, вона накинула хустку на плечі й вийшла, і хоч то вже було не вперше, я відчував себе вкрай неспокійно, як на розвідці, назираючи десь за ворожими машинами чи ешелонами, коли все може трапитись…
Лише мить я перечекав і вийшов слідом за нею, я бачив, як вони із Степаном подалися за дерева, і хвиля неприязні, дурної, невиразної, тупої навіть, але такої, що враз переростала майже у ворожість і злість, вже не просто неприязнь, раптом ворухнулась у мені і заполонила мене всього. Я раптом відчув, що в цю мить ненавиджу Степана, і маму також, яка". яка… яка зраджує мене і… все… і Льоню… і Зіну… вона не повинна цього робити… Ой, хоч би швидше це закінчилось, бо я просто не витримаю…
Але ж то була моя мама, моя настраждана мама, завжди зібрана, завжди все розуміюча, але ж і їй треба було жити, треба було і можна було мати когось, крім нас, це було сумно, але правда, я знав це, вже відтоді, коли вперше, а тепер мені вже минуло чотирнадцять й уже і п'ятнадцять ось-ось, я багато думав про це.