Я думаю собі: чи його сказило, чи що?! Прямо не міг розібрати, що се йому таке, чого він за таку дурницю визвірився! Аж тут прийшов після їх отець Миколай і сказав мені, що це в вас почалося, з вашої причини, а в його теж, каже, спочатку все так добре було!.. Прямо чорт його знає, що сталось! Тепер через вас ще, чого доброго, й мене в шию випхають! Оце спасибі вам! Тут учителька скипіла теж.
— Та чого ви до мене причепились? — крикнула вона, втримуючи сльози. — Чого ви мене всі картаєте! Мені, може, й без вас так гірко, що й на світ не дивилась би! Через мене, через мене! Чим я винна? А як виганятимуть, то мене ж перше, ніж кого, виженуть! Випхають вас! Велике нещастя! Вам половина горя, самотою бувши! А от як мене випхають, то куди я подінуся з дитиною?..
Тут пані Олександра вже не могла більше здержувати сліз, вони так і ринули з очей, а хусточка вже й так була мокра від їх...
Андрій Семенович вибіг з хати. У дверях він мало не збив з ніг Тетяну, що йшла в хату, ведучи за руку Катрусю. Тетяна тільки покликнула сама собі: "Господи святий, що це з ними починилося?" Далі, підвівши Катрусю до матері, мовила:
— Осе ж нехай дитина вже коло вас буде, бо вже ж пани пішли собі!.. І панотець вже поїхали... Чого се ви плачете? Що там таке сталось? Я там трохи чула, як панотець казали сьому, Андрієві, що через якогось оселедця щось таке в вас вийшло. Який же оселедець? Де він там узявся в класі?..
— А! Дай мені спокій!..— люто гукнула вчителька.
— Чудасія! — проказала Тетяна, виходячи з хати, і пішла в комору по гарбуз для гарбузової каші.
IV
Минув місяць. Се була вже не та золота осінь, що красувала тоді, як сталась лиха пригода в школі; тепер була вже осінь пізня, скупа на барви, хирна, з смутними деревами, що ронять убоге позостале листя; осінь з хмурним низьким небом, що точить холодні дрібні дощі, з суворими вітрами, що от-от навіють снігу...
На вулицях, у наших Будищах, стало дуже кально; хотівши пробратись по сухішому, треба було переходити хіба огородами. Як приходили школярі, особливо з дальших кутків та хуторів, то чоботи в їх були такі, що аж страшно було глянути!..
Однак ходили. Наука в школі йшла своїм ладом. За ту школьну пригоду вчитель з учителькою перестали дуже журитися, бо нічого такого зловісного не було чутно. А все ж часом пані Олександра почувала, що в неї ніби шкребли по серцю коти, якась така турбота й досада часом розбирала... А тут ще й панна Оксана знов поїхала... Таки швидко після тої пригоди; якось не довелося з нею навіть і поговорити як слід. До старих же панів учителька не дуже була вхожа; та ще й старий пан, отой попечитель школи, зустрівшися з нею в крамничці, поговорив з нею доволі таки прикро з поводу того самого "дешпету" в школі. Ну, бог з ними, чого ж до їх і ходити! Піти б до матушки, так і там гніваються... Отець же Миколай усе розказав дома...
Одначе як зовсім ні до кого не ходити, то якось воно дуже вже нудно живеться...
Отож часом учителька ходила до однієї панійки, що жила в Будищах на другім кутку, Ганна Степанівна звалась вона. Не молода вже була, старших дочок уже заміж повіддавала. Жила вона в невеличкому дворикові; земельки при йому трохи було (люди наймали) та садок чималий був,— теж, під добрий рік, наймалося комусь. Та ще пані щось там плела на продаж, якісь гарусні хусточки та
карпітки підплітала або іноді вишивала сорочки вокзальним чи іншим паничам. Отак то сим, то тим і перебивалась Ганна Степанівна.
Здається, й не ходила ця панійка нікуди, хіба коли до церкви, та ще на базар часом у базарний день, а однак чисто все знала, де що робиться!
Отже, раз у неділю прийшла вчителька до Ганни Степанівни, а вона й каже:
— Так оце ви, голубонько, вже не будете тут учителювати? Куди ж ви думаєте податись?
Учителька поблідла,сп'ятилась.
— Як не буду?.. Я нічого не знаю!..— каже.
— Справді? Дивно мені се! — говорить Ганна Степанівна. А люди вже зовсім певно говорять. Кажуть би то, вже на ваше місце й іншого учителя призначено, пришлють незабаром...
В учительки й серце похололо:
— Хто ж це каже?.. Як?.. Що?..
Хоч не відразу, а таки сказала Ганна Степанівна, що говорила про все те своячка матущина, ота Климентиха, що проскури пече, бо вона, либонь, там, у своїх чула... Кажуть би то, й бомага от-от від інспектора прийде. А все пішло з того, що, мовляв, як приїздив інспектор, то дуже недовольний зостався школою.
Так ось воно коли виявилося та окошилося!.. Ох, лишенько ж тяжке! Та це ж і зовсім було на правду похоже... Виженуть? Вже, може, й бомага йде?.. Що ж! Хіба довго вигнати? Он у Перещепині учителя в одну хвилину потурили! Ще на початку тижня вчив, а до неділі виїхав, бо сказано було "немедлінно очистить поміщеніє!".
Ні жива ні мертва сиділа пані Олександра, зовсім умлівала…
— Вам би вдаритися до панни Оксани,— радила Ганна Степанівна.
— Нема її, поїхала знов у город та ще не вернулася...— ледве промовляє вчителька.
— Та що ви, серденько? Де ви, справді, живете, що ви нічого не знаєте?! — покликнула Ганна Степанівна.— Я на іншім кутку живу, та й то знаю, що вона ще вчора вернулась, а ви там під боком сидите — й нічого не знаєте! Се чудасія!
— Може... Я нічого не знала,— каже учителька, а сама подумала: оце ж, мабуть, іменно правда тому, бо перше, було, Оксана зараз приходить, як вернеться, а се вже й не йде... Через такі думки учителька смутно додала:— Та що ж мені панна Оксана поможе?..
— Як що? Нехай своїй женищині слівце гарненьке скаже, то й квит! Чи ви, може, й сього не знаєте, що Оксана йде заміж за вашого інспектора?
— Оксана?.. За інспектора?! Що ви кажете?!
_— Еге ж! Іде! Чого ви так дивуєтесь? Чом їй не піти? Слава богу, вже на порі!.. А вона ж і не одна: ще ж і Катя, й Маруська є... А в нас женихів не густо. Ну, правда, кажуть, молодий трохи підстаркуватий як для неї, так де ж їх, тих молодих, набрать! Ну, от і йде за сього, чого ж перебирать? Чоловік служащий, жалування непогане бере, і пенсія буде. А в батька іменіє не таке вже велике, та й хлопців ще два єсть... Це вже певна річ,— мовила Ганна Степанівна.— Що панночка збирається заміж, то я це й давніше знала, бо вже ж недурно пані, мамуня, спровадила швачку з містечка сорочки й наволочки шити, та й Лейзера кликано хутра переглянути; я тільки не знала, за кого панночка вибирається, аж оце кажуть — за інспектора. Завтра ж і він приїде, вже не до школи, а до молодої на зальоти...
— Хто?Інспектор?
— Та він же. Оце ж вони там собі в городі женихалися, у її тіточки, а вчора Оксана приїхала, тим часом сама; але казав мені Мордко, як приходив гуси купувать, що завтра знов посилають коней на станцію, вже по його, по жениха. От вам!.. Біжіть, серце, прохайте швиденько Оксану: вона ж таки ваша кума, нехай там моторить, поки ще не пізно!
І не сиділа ж довго учителька, швиденько подалась додому. Ганна Степанівна ще тільки на хвилинку задержала: кинула їй на картах. Вийшло якраз — і король з пізньої дороги, і біля його якийсь мар'яжний дзвінковий інтерес... Чимало було поганих, отих винових карт, але наприкінці серце заспокоїлось на добрих картах.
— Біжіть, не гайтесь! — закінчила Ганна Степанівна.— Та якщо трапиться, то, будьте ласкаві, зніміть мені викроєчку з сорочки Оксаниної, може, яка новомодна є,— там же саме тепер шиють,— то я своїй Олі сховаю.
— Добре, добре! — гукнула учителька, цілуючись на прощання, і пішла, затурбована, додому.
V
Панна Оксана містилася в кімнаті на мезоніні. Воно то під осінню пору було вже й холоднувато на тому горищі, та молоді панночки часом люблять міститися трошки далі від мами й татка,— якось воно самостійніш!
Прибігши другого дня ранком до панни Оксани, з заднього ходу, учителька застала її, саме як вона прибиралася, зачісувала своє гарне русе волосся. Ще тільки ввійшла учителька, то панночка постерегла її велике стурбовання.
— Що з вами? — спитала.
Сльози з гарячими словами були відповіддю на це питання.
— Пропаду я тепер! — закінчила пані Олександра.— Куди я, куди я подінуся з дитиною, та ще проти зими? Нема в мене ні родичів таких, нікого... Оксано, голубонько, рятуйте мене!.. Як ви мене не порятуєте, то загину я з Катрусею!.. Згляньтеся хоч над нею! За віщо ж нам пропадати? За таку дурницю!.. Я ж сім літ так працювала!.. Рятуйте мене, кумонько моя!
— Як же я вас можу порятувати? — мовила Оксана. — Може, краще татко міг би щось порадити...
— Ні, ви, ви! — мовляла учителька .— Ви тільки слівце скажете, як приїде сьогодні... інспектор... і буде по-вашому!
— А ви вже знаєте, що він приїде? — лукаво всміхнулась Оксана.
— Знаю... казали мені... Люди кажуть, що ви, Оксаночко... що ви за його йдете заміж?..
— Мало чого люди не кажуть! — все так само усміхаючись, одмовила панночка, почервонівши.
— Але ви скажете йому?.. Ви попросите його за мене?..
— Та добре, я скажу. Попрошу...
Пані Олександра кинулася знов цілувати куму.
З доброю надією вернулася після тих слів учителька додому. Цілу ніч їй снився виновий король з ломакою в руці і дзвінкова дама з квіточкою...
Другого дня Оксана сама прийшла. Застала вчительку в класі, одвела її набік і шепнула:
— Ну, не журіться вже! Зостанетесь ви на місці. Інспектор приїхав; я з ним говорила, і він мені дав слово, що вам уже нічого не буде!
Учителька її поцілувала... Оксана потім додала:
— А знаєте, що бумага справді вже мала бути... Наше місце вже намічалось іншому...
— От бачите! Значить, правду люди казали! Хотілося учительці розпитати Оксану, що й як.
"Та вже нехай іншим разом",— подумала собі. Заїм їсть того спитала:
— А інспектор не прийде до школи?
— Не знаю... на сих днях навряд чи прийде, а згодом, може, й прийде — казала Оксана з усміхом,— бо він у нас буде який час.
— О! Чуєте ви, хлопці! — вдалась учителька до школярів,— інспектор знов у село приїхав, може, зайде в школу; то глядіть ви мені, шануйтесь, не говоріть нічого такого! Найпаче ти, Кузьмо, шануйся, не будь таким дуже язикатим! Ну, знатимеш, як треба сказать, скільки півтора оселедця стоїть?
— Та я й тоді знав! — гукнув Кузьма Тхоренко,— 9 копійок; тільки я й тепер думаю, що півтора оселедця ніхто не продасть! Ну, та вже тепер того не казатиму, коли на вас за те так напався отой дурний пан!
Учителька похолола...
Але Оксана засміялась, мовлячи: "Він не дурний, а тільки строгий.