Там на звичайному Любиному місці спала і похрапувала Катерина Пантелеймонівна; ліжко старої господині, перестелене, було порожнє: Марія Петрівна стояла на колінах перед образами, молячись; білий чіпок її був низько нахилений. Оглянувшись на Любу, котра почала швиденько розбиратись, Марія Петрівна ще нижче схилилась, ще з більшою чулістю зашептала слова молитви. Люба, кладучись, зітхнула, споглянувши на ту похилену постать, облиту лагідним світлом лампади...
III
Коли ж і де діється та дія, що почалась оце? — спитаєте мене, мої любі читальниці. Думаю, що до якої міри ви вже й угадали і те, і друге. Діється дія коло половини 60-х років у повітовому, ну, скажу вам, у полтавському місті.
Панночка Люба Калиновська походить з невеликої дворянської сім'ї. Батько її служив трохи по виборах, але хутко втомився турботами тої виборної служби, вийшов у одставку й жив на своїм господарстві, котре було невелике, але забезпечувало спокійне і не те щоб нужденне проживання. Пан Василь Калиновський був для свого часу доволі освіченим чоловіком, виписував альманахи, газету, надзвичайно любив Гоголя, зачитуючись ним у своєму садку під тінистою грушею... Сусіди мали пана Калиновського навіть за чоловіка ученого. Певне було те, що пан Василь поважав науку і хоть не мав синів, а тільки дочки, однак хотів, щоб діти його були освічені. Тож первісну науку грамоти російської і навіть французької давав сам, а далі, щоб учіння йшло пильніше, вдавався до людей. Отже, старша дочка, котру ходив учить сусіда, учитель з міського училища, закохалась не тільки в науці, але й в учителеві і вийшла за його заміж, після чого виїхала з мужем у Полтаву, де він одержав краще місце. Середня дочка була віддана в Полтавський інститут, де, як говорили, "заскучала" і вмерла. Зосталась найменша, Люба, котру ще за життя Калиновського оддали учитись в своєму місті, де дві статечні панночки одкрили пансіон. Учили в тому пансіоні російської граматики, історії і навіть географії, притім, звичайно, й французької мови, і музики, себто грання на фортеп'яно. Потім приблудилась до пансіону якась стара німка, то котрі дівчата хотіли, то могли учитися й по-німецькому. Наука собі потроху йшла. Дівчата учились і притім не дуже нудились, бо були так близько від дому. Прийде, було, Люба додому, учить свої завдання, а коло неї плете чулку мама або шиє, голосно виспівуючи, Тетяна. "Валдайская іюзвиніснность", "Валдайская возвишенность",Уральскій хребет",— затверджує Любочка і мимоволі думає: "Чого у мами таке смутне обличчя? Чи вона все журиться за бідненькою Манею, що похована там, у Полтаві, чи за татком? Бідний татко, як він тоді нагло простудився на водохрещі й так швидко умер!.." В думці Любоччиній встають всі сумно-урочисті обходини тої пригоди, таткового похорону, далі думка переходить на інші речі. Он Тетяна співає:
Ой що біжить без повода?
Ой що росте без кореня?..
Любочка знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.. Люба задумується, та не знаходить відповіді... Далі стріпує стриженою голівкою, згадує, що треба ще вивчити французькі слова. "Маліновка — la fauvette, la fauvette, соловей — le rossignol",— проказує Любочка. "Красиве слово rossignol,— думає вона,— та тільки якось не підходить!.. Соловей, соловейко!.. Як то там у тій пісні: "Ой ти, соловей, пташко маленька, та й не щебечи, вгору летючи!.. Та й не обтруси ранньої роси!.." У Бакая в садку так гарно співають солов'ї... і у нас у хуторі... Славно теж кує зозуля в ліску за хутором: "Ку-ку, ку-ку!.." Як вона може вгадувать, скільки кому год жить? А може, тому неправда, що зозуля вгадує літа? Як пташка може знать?.. А нащось-то кажуть!"— Люба знов задумується; розпитатись докладніше нема в кого... в пансіоні навіть сміялися б, якби спитала...
Підростала Люба... Часто бачила вона у комірці скриню з книжками; було, як порається в комірці мама, то й вона загляне в ту скриню,— там поверх книжок мама клала клубки ниток та інші делікатні речі; візьметься Люба за книжку, а мама зараз: "Не руш, не руш, Любочко, то таткові книжки, дітям вони нездатні!" Любочка й одкинеться. Але от далі Любочка таки зважується брать ті книжки і виносить їх на світло. Книжки мають якийсь цвілий дух, листки позчіплювались... Любочка читає заголовки, прочитує цілі картки.. Часто, часто стала вона довідуватись до тої скрині з книжками! О, багацько вона знайшла там до читання: там були журнали за цілі роки, окремі романи, такі цікаві, з дивними пригодами. А в іншому оповіданні й просте що-небудь розказується, та тілько так жалісно,— Люба аж плаче над книжкою там у садочку під шовковицею. Якось же Люба витягла з скри ні прекумедну книжку, спершу аж якось очам не вірила: що таке? Так зовсім по-простому виходить! На першій же картці стоїть: "Еней був парубок моторний,— еге ж бо так, парубок моторний,— і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак!.." Що се таке? Очі в Люби заблищали.
— Мамо? Звідки в нас ся книжка? Теж таткова? — питає Люба.
— Таткова, серденько, таткова! Він, було, вголос із неї проказує... смішне там!
І справді, й Люба щиро сміялась, навіть скінчивши; щось таке й Тетяні прочитала з тої книжки. Тетяна все чисто розібрала, теж разів зо два засміялась і навіть потім, здибавши Любочку, спитала:
— А що ж там далі, панночко, в тій казці?
Більше таких одмінних книжок Люба не знаходила. Тілько й знов здибалася з тою простою мовою у письменному обході: приїхала якось на літо сестра з чоловіком, і привезли з Полтави якісь писані вірші, такі вражаючі; назавжди одпечатались у Любиній голівці такі вирази, як "червоною гадюкою несе Альта вісті!", "Хоча серце замучене, поточене горем, принести і положити на дніпрових горах...". Говорили, що той письмовець, котрого були ті вірші, переписувані на аркушиках, все тілько так і писав по-простому, по-"малоросійському", що сам він простий селянин і за своє писання засланий кудись далеко...
Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Братовій, виголосила при їй цілий шматочок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличие!
Раїса, бачите, була велика панночка. Себто не дуже й велика, але рід її бундючився, удавав з себе аристократів. Колись-то ще дід Раїси, старий Брагов,— чи, як мужики називали, старий Брага,— був справді дуже багатий та поважний, його навіть предводителем вибирали; але син його Павел Брагов, військовий чоловік, як то кажуть, таки добре "протер очі" батьківщині. Змотався, доти заставляв та перезаставляв свій маєток, поки довгу стало чи не більше, ніж маєтку! Однак все ж був "такого роду", та й жінку взяв теж таки з важнішої сім'ї, то й не переставав належать до аристократів. Якось його й на уряди статечні вибирали: то судією, то якимсь там депутатом, і взагалі якось воно велось у сім'ї по-панському. Панночки — Раїса найстарша — говорили по-французькому. Все б воно тяглося так-сяк і далі, та ота "воля" наспіла. Се вкінець підкосило діла Брагових... Пан Брагов, сяк-так зліквідувавши свої діла по маєтку, десь затерся, до якогось родича служить виїхав, інші говорили, що якась і сімейна історія замішалась, досить того, що пані Брагова зосталась у нашому місті сама з дітьми та з якимись невеликими окра-єчками колишнього маєтку. Однак панська традиція і колишня пиха зостались. Отже, хотілося б дати підрісшій "Раїсочкє прілічноє воспітаніє", та ба! Прийшлося оддати її в той пансіон, куди ходила й Люба Калиновська. Дивне діло! Були там далеко заможніші дівчата, багатеньких панків або купців, однак Раїса Брагова вважалась таки проміж ними великою панночкою і сама мала себе за таку, чуючи од мами, що вона повинна пам'ятати, якого вона роду.
Отак, часом скоса поглядаючи одна на одну, а часом по-дитячому або, пізніше, по-молодому щиро зіходячись на який час, дівчата скінчили свою науку в пансіоні. У живую хвилю життя вступили вони одразу! Яким глухим, патріархальним не було наше маленьке місто, а й туди міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вільною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло бадьорно підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світло те може колись примеркнути...
Любі не треба було вже шукати книжок у давній батьківській скрині: вони мовби самі шукали її й подібних молодих голів. Хто сказав би, звідки й як склався гурт любителів, котрий почав грати спектаклі, для того щоб на зібрані гроші завести в місті бібліотеку. Де вона й вродилась, тая бібліотека!
Отам же як Люба, так і Раїса найшли годівлю, котра одкрила їм новий світ.
Хто саме промовив те слово — "їхати учитися за границю",— трудно сказати. Та думка бродила сама. Раз у раз приходила чутка про їдучих, про поїхавших туди. Зоставалось одно: як вирватись із, рідного гнізда, котре все ж,— хоч і як розхитана була його влада,— мало свою вагу! Тяжкого жалю завдала матері Люба, сказавши їй уперше про своє бажання їхати учитися за границю. "Одна ж вона при мені зосталась, моя Любочка, мізиночка дорога,— думала з сльозами в очах Марія Петрівна.— Як же я зостанусь сама, як же я її так далеко одпущу?! Але як же й не пустити, як не знайти способу спорядить дитину, коли вона так рветься у ту путь!.. Та й каже ж вона, що поїде ненадовго! Може ж, господь продовжить віку, дасть побачити її знову, голубоньку рідну!.. Спромогу тільки треба знайти, з чим би мала виїхати й там жити Любочка! Ну, що ж, уже якось би то можна було зарадити справі: грунти оддані людям в оруду за певну річну плату; а їй, старій, хіба багацько треба? Однаково все, що одбирала б річно, витрачала б більше на Любочку,— ну, все ж одно можна те саме чи там трохи більш уділяти й тепер, на той Цюріх,— де він у лихої години вирвався!.."
А мамаша ж Раїсина? Як же сяя?.. Та що ж, взагалі мамашам трохи ввірвалась нитка розпоряджатись долею дітей, та ще таких одважних, як Раїса! Ну, і не одна ж вона була при матері,— хвалить бога, у пані Братової сім'я чимала — всіх четверо діток...