Залишився Бігунець сам на березі річки, задуманий і смутний. Нарешті він заворушився, встав, розімнувся. Тоді набрав гальки в кишені й за пазуху, наклав її повно в лопушиний листок, закинув його за плечі і поніс до своєї печерки. До сонця він полетить завтра вранці, а поки ще є час, шліфованих камінців наносить.
6
А що ж Котило? Котило залишився лежати там, де й лежав, бо був дуже зморений, а ще більше здивований, а ще більше вражений. Сталося-бо таке… Диво дивне, диво величезне сталося. Адже це вперше, ну, звісно, ніколи ще такого не бувало, щоб хтось, та ще й такий малий, як муха (насправді ж він був величиною в людський палець), та й раптом не злякався. Та ще й кого — його, могутнього, страшного, непереможного Котила! Нездоланного і найсильнішого, такого, як гора або як найвище дерево. Котило аж зубами скреготнув від люті, і в його голові, в якій плавали не думки, а сірі хмари, з'явилося щось таке дивне… Він розплющив очі і задивився на ліс, що стояв перед ним. Там дзвінко й радісно співали пташки, перед очима хиталася весела зелена барва.
"Що ж сказав отой малий ґедзь? — згадував Котило. І треба було йому дуже напружуватися, щоб те згадати, — Ага, він сказав, що коли не дружиш ні з ким… ага, то не робиш ніякого… якось він так дивно сказав… ага, добра, а коли не робиш добра… як це воно там було? Ну, звісно: тоді ти… тоді ти непотрібний!"
— Як це я непотрібний?! — рявкнув раптом Котило, аж луна прокотилася лісом, і всі птахи нараз позамовкали.
І така лють охопила чудисько, що кинулося воно знову на дерева, траву, комах, птахів і тварин, які йому траплялися, і плямкав, клацав зубами і їв, їв, їв. І тривало це доти, доки знову не проклався за ним ще шмат чорної мертвої дороги.
— Я знищу весь цей ліс! — бурмотів він, скрегочучи зубами, — З'їм і залишу тут саму пустелю!
Але він знову змушений був спинитися і задуматися. Згадалося йому, як хотів він знищити ту малу приндю, що так нерозважно посміла стати супроти нього, ще й якусь дружбу йому пропонувала.
"Так що ж тоді вийшло? — подумав Котило, — Він не бився зі мною, ні! Він мене навіть ні разу не вкусив… З ним бився я. Хотів його вкусити я".
Котило згадував так довго й натужно, адже йому захотілося конче все те згадати.
"Я тоді кидався на нього з усім шалом, на який здатний, і що? Чи зумів я того дзюбака хоч зачепити? Чи зміг я його хоч поранити? Він тільки сміявся з мене. А коли так, то чи зможу я знищити цей ліс і все живе в ньому?"
І через те, що знайшовся такий, проти якого не виявився він всесильним, велика лють знову охопила Котила. І знову рявкнув він і кинувся трощити все живе й зелене. Ніколи ще не лискотіли так його зуби-шаблі, ніколи так люто не блимотіли його очі, він з'їв навіть кілька гадюк. І це сталося так швидко, що вони не встигли і вжалити його.
"Ну от, — бурмотів задоволено Котило, — Я вже й гадюк не боюся! Я нікого не боюся й нічого!.."
— Нічого, нікого, нічого! — закричав він у ліс, і луна аж тричі повторила його слова. І все живе з переляку метнулося тікати від нього. Все крилате летіло, ногате мчало, все ковзьке скручувалось у колеса і котилося. І весь ліс од того збудився і заметушився. Дерева почали тривожно переказувати одне одному Котилові нахвалки.
— Він усе знищить, усе знищить! — шелестіли вони і втекли б і собі конечне, коли б не були прив'язані до землі корінням. Декілька ж дерев так перестрашилися, що таки змогли вирватися, але бігти були не навчені, тож упали навзнак і поламали гілки.
— Що це робиться, що це робиться?! — волали трави, але їх ніхто не слухав.
І тільки одна істота в тому лісі не боялася Котилових нахвалок. Вона зовсім забула про Котила. Сиділа собі на бережечку, підперши долонькою щоку, і бачила намальовану своєю ж таки уявою хатку із шліфованих камінців. І вже увійшла в ту хатку й розмовляла з найкрасивішою в світі міні-дівчинкою, бо й сама ця істота була міні-чоловічком і нікого в світі не боялася. Вона знала казки про те, що таки не треба нікого боятися, хоч і була, як і той мудрий Заєць, без колючок. І звалася та істота, той міні-чоловічок звісно як — еге ж, Бігунець!
А може, той Бігунець носив саме тоді у лопушиному листку камінці для хатки й обмірковував, які меблі годиться туди змайструвати. А може, думав про те, що почепить на дверях табличку, на якій буде написано те ж таки ймення того, хто не боїться Котила, горде й гарне ймення. І буде воно знову-таки — Бігунець!
7
Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.
— Здрастуй, пташе! — гукнув Бігунець, — Ти хто?
Птах сів на гілку і згорнув крила.
— Я Рітозія, — сказав він, — А хто ти?
— А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!
— На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія, — Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?
— Я, — відповів Бігунець, — Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..
— Але все-таки збирався дістатися до Сонця?
— Я його хотів просити спуститися нижче, — сказав ніяково Бігунець.
— Дивний-дивний ти, чоловічку, — сказала Рітозія, — Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.
— Що ж мені робити, Золота Птахо?
— Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.
І Золота Птаха спустилася на землю.
— Заплющ очі, — сказала Рітозія, — Ти готовий?
Бігунець заплющився.
— Готовий, — тихо прошепотів він.
І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.
— Можеш розплющитися, — сказала Рітозія.
Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.
Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.
— Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.
Тоді побіч нього засміялася Рітозія.
— Твоє бажання привело тебе сюди, — сказала вона, — Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.
— А ти? — спитав Бігунець.
— А я летіла за тобою, — сказала Рітозія, — і стежила, щоб ти не зірвався.
— А що це за чудний будинок?
— Це Сонцевий будинок, — сказала Птаха.
— Сонцевий будинок? А де ж воно саме?
— На небі, — сказала Рітозія, — Прийде вечір — і ви побачитесь.
Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати.
І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.
— Добрий день! — сказав він дзвінко, — Добрий день вам, ясна матінко Сонце!
— Сідай, сідай, хлопчику, — лагідно сказала Золота Жінка, — Що привело тебе в такий далекий світ?
— Прийшов до вас, — сказав Бігунець, — бо дві речі мене турбують.
— Скажи їх мені, — дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.
— Перша річ, як врятувати Берізку, — сказав Бігунець, — Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.
— Вона стала деревом від страху перед Котилом, — сказала Золота Жінка, — Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.
— А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.
— Можеш! Та ти вже ним і став, — сказала Золота Жінка.
— Що ж я повинен зробити ще?
— Взяти води, що нею я вмиваюся, — сказала Золота Жінка, — й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?
— Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.
— Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі…
— Хіба в тебе немає сили її покарати?
— Немає, — зітхнула Золота Жінка, — Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.
— Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.
— Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, — сказала Золота Жінка.
— Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець, — Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.
— Я це знаю, — сумно зітхнула Золота Жінка, — І це ще триватиме…
— Чому триватиме?
— Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила.