Стьопа зойкнув (їй-Богу ненавмисне!), і бультер'єр застрибав, оглушливо гавкаючи і намагаючись цопнути Стьопу за сідало.
– Ой! Ой! – заверещав Стьопа. – Заберіть собаку! Заберіть собаку!
Іван Іванович Бобченко, звичайно, підійшов і дуже здивувався, побачивши хлопців на деревах. Певна річ, довелося йому все розказати.
На цьому операцію "Чорна пантера" було завершено. Іван Іванович Бобченко пообіцяв, що, крім нього і бультер'єра Льолика, ніхто про нічну пригоду хлопців не знатиме.
– Якщо ви самі нікому не проляпаєтесь, – сказав Іван Іванович. – А от якщо хтось мене спитає, я не брехатиму. Я й на допитах завжди кажу правду.
Стьопа був дуже задоволений.
– Нічого! – заспокоював він Стасика і Васю. – Головне, що ми готові були ночувати на деревах, виявили характери, мужність і витримку.
– Головне, що ми самі впевнені: ми не "фрикадельки"! А як хтось пащекує, то хай собі пащекує. Собака гавкає, а караван іде!
– Однозначно! – підхопив Вася.
Стасик не заперечував. Наступного дня голодувати не довелося, і він з апетитом з'їв свої улюблені вареники з сиром.
Пригода четверта
Операція "Чорна пантера" – 2
Кілька днів після своєї невдалої ночівлі на деревах Стьопа, Стасик і Вася жили спокійно. Але потім у їхні душі почали закрадатися сумніви. Справа в тому, що сусідкою бізнесмена Івана Івановича Бобченка, бультер'єр якого перервав їхню операцію "Чорна пантера", була їхня однокласниця Ірочка Ігнатюк. Тиха непомітна Ірочка, що сиділа за однією партою з таким самим тихим Шуриком Нечипоренком, і на них ніхто ніколи не звертав уваги. Аж тут…
– Слухайте, пацани! По-моєму, Ігнатючка знає про наш провал із "Чорною пантерою", – сказав Стьопа.
– Звідки ти взяв? – спитав Стасик.
– Вона на мене так сьогодні подивилася!.. І усміхнулася. – Мабуть, закохалася в тебе. Ти ж такий плейбой! – хихикнув Стасик.
– Однозначно! – хихикнув і Вася.
– Та йдіть ви!.. Я серйозно.
– А хто ж їй сказав? Бультер'єр Льолик? Бобченко ж обіцяв.
– Та й він хоч і сусіда Ігнатючки, але іде на роботу зранку, а приходить пізно ввечері. Вона його й не бачить ніколи, – сказав Вася.
– Братові її міг розказати, баскетболісту. А брат їй. Уявляєте, якщо вона всім розпатякає, що буде! – округлив очі Стьопа.
– Буде погано, – зітхнув Стасик. – Усі сміятимуться, а Вовочка Таратута таке приклеїть, що…
– Однозначно… – зітхнув Вася.
– То що будемо робити? – спитав Стьопа.
– Ну… спершу треба піти з нею на контакт. Дізнатися, чи справді вона щось знає, – сказав Стасик. – Давай, Стьопо, підрулюй до неї!
– А чого це я?!
– Вона ж на тебе дивилася, тобі усміхалася, – розвів руками Стасик.
– Однозначно! – похитав головою Вася.
– Давай-давай! Не тушуйся! – ляснув Стасик Стьопу по плечу. – Купи букет квітів – і вперед!
– Однозначно! Хи-хи! – хихикнув Вася.
– Ну, паразити! – вигукнув Стьопа. – Я вас від ганьби врятувати хочу, а ви…
– Ну не треба, не треба квітів! Розхвилювався!
Хоча Стасик і Вася костричилися, але і в них було неспокійно на душі. їм теж здавалося вже, що Ірочка Ігнатюк позирає на них не так, як раніше. А втім, раніше вони просто ніколи не звертали на неї уваги і не помічали, як вона на них дивиться.
Стьопа довго думав, з чого почати розмову з Ірочкою, а тоді нарешті наважився і підійшов до неї.
– Слухай, Ірочко, а… а ти взагалі газети читаєш?
– Газети? – здивувалася Ірочка. – Ну… іноді… а що? – Та нічого… Просто трапляються іноді цікаві статті…
– Які? Ти маєш на увазі про це?
– Про що – про це?
Ірочка зашарілася:
– Тобі ще пояснювати треба! От ще!
Тепер уже почервонів Стьопа:
– А-а… Ні! Я не про це.
– А про що ж?
– Ну… про різні дитячі справи.
– Про дитячу злочинність, наркоманію?
– Та ні! Про… про дитячі організації.
– Таємні? Сектантів? Сатанистів?
– Та ні!
– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…
– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?
– Нормальна людина… А що?
– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?
– З ким? З бультер'єром?
– Та ні! З Бобченком!
– Авжеж! Він же наш сусіда.
– А як ти з ним?
– Нормально! А що таке?
– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.
– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?
– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…
Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.
Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – "А я їй!", "А вона мені!"…
– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.
– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.
– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.
І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.
Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.
– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!
– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – "Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації "Бумеранг". Тю! Хто це тобі написав?
– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: "Таємні"?
– Ага! – підтакнув Вася.
– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.
– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.
– А чого ти почервоніла?
– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!
І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.
– Дурниця якась! "Бумеранг"… Чому "Бумеранг"? – знизав плечима Стьопа.
– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.
– Однозначно! – сказав Вася.
Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.
– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!
– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.
– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.
– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.
– Однозначно! – сказав Вася.
– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.
– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.
– Як? – спитав Стьопа.
– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.
– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.
– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.
– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?
– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.
– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…
– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.
– Однозначно! – сказав Вася.
– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.
– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.
Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.
Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.
– Хлопці, біда! – тільки й видихнув він.
– Що таке? – здивувалися Стьопа й Вася. – Вона нічого не сказала! – зітхнув Стасик.
– Як? І не взяла батончик? – спитав Стьопа.
– Батончик узяла, але "Дякую" не сказала, а написала! Розумієте, написала.
– Чого це раптом? – спитав Стьопа.
– Показала на горло і написала: "Дякую! Але говорити не можу, дуже захрипла".
– Ну і що? В чому ж біда? Тобі так її жаль, що вона захрипла? – усміхнувся Стьопа.
– Ти що, забув умови випробування "Чорна пантера"? Цілий день не говорити, не їсти і ночувати на дереві.
– Думаєш, вона й не їсть?
– Сам подивись! Батончик лежить, а вона на нього й не дивиться.
– Справді… Якби тобі подарували, ти б одразу – гам-гам!
– А ти б ні!
– Ви думаєте, вона сьогодні й на дереві ночуватиме? – з тривогою подивився Стьопа на хлопців.
– Однозначно, як каже Вася!.. Вона хоче втерти нам носа! – сказав Стасик.
Запала гнітюча мовчанка. Нарешті Стьопа зітхнув:
– Справді… Ви ж пам'ятаєте, у замітці було написано, що випробування "Чорна пантера" витримують лише третина учасників і переважно дівчатка!
– Тому вона, мабуть, поки що нікому й не розказала, – сказав Стасик.
– А от коли переночує на дереві, тоді всім і розкаже, що ми хотіли і не змогли, а вона, тихенька непомітна сіра мишка, на яку ніхто не звертав уваги, змогла. Вона, Ірочка Ігнатюк, йолі-палі, "чорна пантера"! А ми – "фрикадельки"!
– Однозначно! – сказав Вася.
– Нащо ми, дурні, їй батончик дарували?! – скреготнув зубами Стьопа. – Краще б самі з'їли!
– Може, забрати? – спитав Стасик.
– Ну, це вже…
– Жартую! – поспішив сказати Стасик.
– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала "чорною пантерою"?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.
– Треба якось зняти її з дистанції.
– Як?!
– Давайте думати! – мовив Стьопа.
– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…
– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.
– Однозначно! – погодився Вася.
– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик.