Чи ж тоді може бути щирость до праці, ємкость до діла, сли чоловік не знає, для кого працює? А як до того ще оден з тих братів єсть марнотравним або жона додбала, яка ж межи ними може бути згода? А піди ти, Олено! – Ніт, піди ти, Гафо! Зроби там, Іване! – Ба, зроби си сам, пане! – словом зійде на те, що поведінка каже: Піди псе, піди коте! – та й на тім стане.
Сли ж ще де ладна старшина, которую шанують діти, та любов братня, котора так много добра на родину зливає, тоді ж буде лад і діло. Але ж який тепер світ, сину, які тепер діти! Господи, послідні то ачей же надходять времена. Син днесь старший від тата а донька мудріша від матері, а за любов ані гадай; часом брат власного брата хотів би в ложці води утопити, такі-то часи настали днесь! І задля того ж то нема в господарстві ладу, бо одно другому добра не радо; нема ємкости до праці, бо одно на друге спихає, одно другим хотіло би ся служити, словом нема охоти до діла, бо кожний робить ніби не для себе, ніби не на своїм кавальці землі. І те то єсть першою причиною, що наш селянин тяжкий до праці.
– Я би гадав, тату, щоби те лінивством назвати можна, – перервав я му бесіду.
/іт, не лінивство, сину, – озвався Єфрем, – бо уважаєм часто, же тот самий молодець, що перше на ворошнім хлібі так недбало газдував і все з дня на день або на другу спихав челядь, охочо робить і ємко до всякого береться діла, скоро лиш на свою питомую засяде ватру, де уже добре знає, що то ні на тата ні на брата ані свата працюється.
– А яка ж би була другая причина?
– Другая, сину, причина єсть та, що наш селянин, запавши раз в недостаток яким-небудь способом, уже не дбає, аби ся з нього видобути. Слухає він дослівно тих слів, що там в святім письмі десь стоїть: "Не печитеся утром, утро вами да печеться", – і не позирає, як поведінка несе, ані на заднє колесо ані на переднє.
Коби лиш дождатися бульби, то уже він доволен: не дбає на те, що не много посадилося, що би ліпше все на зиму спрятати належало, що би на добі заробками можна поживити і себе і діти: не зважає, що пізніше і тяжче за роботу і менша буде заплата. Він собі живе як легкий козак – з дня на день, і часто переблавукає боже літо, і навіть собі не збере в час того, що му Господь зародив.
Ой не так ся діє в чужих краях! там люди світами ідуть на зарібки: там не глядає на те, що ще єсть що на завтра в горнець веречи, але складає божий дар на час пізніший, на лиху годину. Там не проп'яничить шелюга з того, що на день заробить, але складає ладненько до купки, аби щось додому справити для дітей, для жінки. Там не знайдеш дитяті без сорочки, як у нас ся часто трафит, жони без ладного тонкого шмаття або без обув'я на зиму, хіба її муж – останний гультяй, що не тільки своє, але і те промарнує, що жінка заробить, а таких людей всягде знайдеш.
В неділю убереться там майже кожний неомаль комірний зарібник, або тот, що лиш маленький городець має та хатину, рівно неомаль з найліпшим кметем, що має достатки і лани, і іде собі з жоною до церкви, гадав бись що то який панок. А все те за працю рук своїх: не робить на нього ні воли ні корови, лиш ті десять пальців.
– Але ж бо там і ліпша, тату, заплата, – перервав я старому.
– Але ж і дорожня більша, – відповів ми скоро Єфрем, – більше заробить, більше проїсть. Не так то, сину, не так; там ніхто не заратує, здоровому там ніхто не дасть кавалок хліба; а наш народ милосердний, щедрий, не замкне долоні перед бідним, не уважаючи, чи він варт собі заробити, чи ніт. І тому ж ся не один спускає на людські руки; а що важніше: неомаль кожна дитина ходить там до школи, учиться навикати до труду, до порядку, і приучується не одного з книжок; а скоро лиш сільську школу виучить, то іде разом з татом або з мамою до роботи, і не блавукає, як по більшій часті наші діти по селі, але старається уже з десятим роком на себе, і робиться трудолюбним, працьовитим чоловіком: а хто робить, тот має, хто щиро працює, тому ніколи ні голодно ні холодно не буде.
– Але ж, тату, – озвався я до старушка, – я-бо гадаю, що би не належало всіх бідніших господарів недбалими називати: знаю я сам много таких, що щиро працюють, але ж якось їм, як то кажуть, не іде рукою.
– В кожній кошарі суть всякі вівці, і білі і чорні і сорокаті; так і межи людьми. Однако ж я гадаю, що більшую часть наших селян недбалими назвати можна, а те, що то говорять: не іде з руки, годило би ся перевернути на інакшу поведінку і сказати: іде їм за їх розумом.
Бо ж правда, що часто бувають випадки нещасливі межи нашими селянами, которі без устанку б'ють на одного неборака як коваль о бабку; але Бог вість, аж не недбалість наша єсть тому найчастіше причиною. А захорує дитя, то чоловік собі погадає: а най то, най то: чей то, чей то. А заболіє худобина, то собі помислит: нехай-но через нині, пораджу я ся завтра; а прийшло завтра, глянь, а ту уже нема корови; переминувся день, два дні, а дитинка уже конає: тепер же в плач, в заводи: ходи, шукай, розбивай собою, то по гробах, то по ворожеях, то давай і найліпшого ліку, без діла! бо уже запізно: і ще кілька хвиль, а уже і дитинки нема на світі.
Такі ж то у нас люди сиротята. Може би дещо був і порадив і дитинці і коровиці, але про недбалість годі. Хто ж тоді винен, сли такому чоловікові не іде з руки? Але гляба, така то наша зла натура, коби лиш себе не чинити винним. Самі за себе не дбаємо, а на Бога складаємо.
– Тому ж ще раз кажу, сину, що межи нашими людьми розширилася дуже та гнилячка недбалість, і самі-сьмо тому винні. що взмагається в нашім краю тіснота, і рік по рокові сходить на пустше.
– А людисько добрий, почтивий, – звернув я до старушка.
– Та який же хосен, коли тут, – сказав Єфрем, – тут в голові ніт олію. Не здало воно ся, як чоловік дуже учений, бо тоді кусится і самого Бога змудрувати, але ще гірше, сли сліпий і дурний як пень.
Хотів я ту запитати Єфрема дещо за школи, але бесіду нам перервала Ганнуся. Принесла вона снідання. За нею прийшло мале хлоп'ятко, може десятим роком, і двигало невеличкий ослонець. Ганнуси взяла від хлопця ослін, поставила перед нами, та й накрила чистим обрусом; а потому заставила хліб святий, разовий але красний, жовтеньке як віск масло в маленькім мисятю, та й в хайнім горнятку молоко; а хлопчина побіг тим часом до хати, і приніс два чистенькі дерев'яні пугарчики.
– А чому ж єсь не взяв третього пугарчика, Федушо? – озвався Єфрем до хлопчини.
А тот споглянув на Ганнусю та й каже:
– Коли ми панна не веліла, дідуню.
Те слово розбудило так сильне чувство чести в моїм серці ку тому старушкові, що-м мимо волі хопив за руку і уцілував сердечно. Красна душе, погадав-ям собі, як же сохранно стараєшся осолодити недолю піднепалої літоростки ліпшого стану; як м'ягенькою рукою гоїш тяжкі рани, що судьба небес б'є в серце чоловіка. Не нависні люди поношаються з нещастя, а ти даєш там шаність, де вони глумом мечуть, ти там болієш, де вони радуються. О, не дармо тобі дав всемогущий Бог так глибокої дождатися старості, не дармо хоронив тя по всіх дорогах широкої землі. Куди нога твоя ступала, провадив тя через далекі світи, як провадив ангел молодого Тобію, аби-сь повернув назад до рідної землі і аби твої кості спочили під власною муравою, обок милої родини.
Такі гадки промикалися мені через душу, і чимраз ясніше розвивалася та правда в моїм серці, що праведник лицем спасителя на світі, де милість і правда в чистім сяють образі.
Єфрем не уважав на мене, знати зайнялася його душа цілком тоді дівчатем; бо ж і также й звернувся до хлопчини та й каже:
– Не веліла? Скоч-но, скоч, сину, та принеси скоренько ще один пугарчик. А ти, Ганнусю, чому не хоч з нами снідати? Чи не слаба ти, дитино?
/Ніт, дідуню, – озвалася Ганнуся, та й зачала біленьким фартушком ніби личко собі обтирати, – я потому поснідаю, а тепер піду ще трохи до роботи.
– До якої? – озвався Єфрем.
– А сорочка, – одповіло дівча з-тихонька.
– О, лиши те, – каже Єфрем, – ти би далі і очі собі виплакала над тою сорочкою.
– Та бо-сьте веліли, аби на завтра була готова, – напомкнула Ганнуся ще тихіше, і спустила оченята долі, як би хотіла лиш перед землею появити тую хмарку, щося сльозою розсіяла на її зіниці. Но не укрила вона її перед очима старушка. Сквапненько взяв він ю за руку та й каже:
– Лиши, солодка, лиши, мені Настуня ушиє. Я уже виджу, що мені про твоє м'ягеньке серце не мати з твоєї руки на смерть сорочки.
Такая то сорочка! – погадав я собі, і тому-то закрутилася слізка в очах тої милої сиротинки! Чув я уже давніше, що Єфрем ще перед приходом холери збудував собі хату з чотирох дощок, і то власною своєю рукою, і витесав з каменя хрестик на свою могилу, і випросив у громади та у священика місце серед теметова і посадив там два молоді ясені, один ніби в головах а другий в ногах свого гроба, а тепер виджу, що і рубаття казав собі пошити. О, погляньте ви, мудрі книжники мира, що-сьте проникли тайну життя і смерті; посмотріте ви, вельможі землі, що-сьте уже в пересить ужили світа: чи гадкує хто з вас так супокійно, так холоднодупшо на послідную годину? Чи вибирається хто з вас так старанно в путь до темної студеної могили?
– Дівча, не плач, – озвався Єфрем, – не в'яжи мене новими огнивами до того світа, которого давніші зв'язі уже одна по другій попирскали на завсе. Тяжка тому дорога, хто ся до неї не приладить належно. А старому доконче умирати; і тобі не цвіте в тісній моїй хатині світ. Хто знає, може ще цього тижня треба буде тобі полишати старого Єфрема.
– А чому ж то, татчику мій дорогий, чому хоч віддаляти від себе бідную Ганнусю? – перервала дівчина бесіду, і вліпила сльозаве око в почтивого старця, которого лице, мимо старанної усильності, аби утулити жалкість свою в груди, смутною покрилося поволокою, та й якби не довіряючи словам його, яла на його твари слідити правди.
А Єфрем, знать не хотів, аби чувство його перемогло слабую старця силу, обернувся до иадходящого хлопця, та й взявши пугарчик від нього, подав його Ганнусі, котора ще досі, як той путник в чужині на роздоріжжі, за світ си не знала і як та ягідка, що ю передка роси приляже, тяжкую сльозу придержувала на красній зіниці, та й каже м'ягеньким голосом до неї:
– Не час нам о тім розправляти, Ганнусю дитинко: гість наш не загляне до нас більше, як го будем приймати плаксами.