Ходи, положи головку ту на мої руки: ах, яке ж личенько гаряче: я ти приложу землиці, чей ти легше буде.
– Я си взяла землиці з теметова, з могили Наконечного Івана, що його днесь спрятали. Кажуть люди, що могила все покриває; може би я, мамко, твого сина забула, коли би-м собі намочила землі з могили, та випила натще?
– О дитинонько нещаслива! ходи, я ти зав'яжу голівку, дай сюда тоту землю, най ти приложу до головоньки, чей ти буде легше.
І взяла стара землю, приложила до чола Молані, і яла сама кріпитися і о чім іншім наводити бесіду, аби гадку дівчати трохи розбити та тугу розігнати. Але все бездільно, Молана своє лебеділа. Не плакала вона вже, ані не оскаржалася, ні на рідну маму, ні на Федора, которий може щиро гадав за красну білявку, але говорила лише о Продані, о його і о своїй долі. Як то вона боліла тяжко, коли він покинув Рожанку, і як то та її слабість проволокла весілля: як то мати хотіла зараз звінчати їх, скоро лиш вона ся піднесла; як то вона просила маму, і ледво до Пилипового пущання умолила відволоки; як то мати заказала їй до Наливайчихи ходити; як то вона і днесь крадьком ніби-то до дружки вийшла сюди, і все, все розповідала.
А стара Наливайчиха то плакала, то знов ся потішала, та до Бога вздихала. Далі радила на божу здатися волю, та розповідала, що Федір хороший молодець, та і чесний, а ще до того найстарший кметь в селі; що вона за ним може бути щаслива, і що вона Продана забуде, скоро лиш звінчається з Федором; і як могла, так тішила дівча, та утуляла її жаль і розпуку, хоть сама розходилася з жалю.
Вже і когут запів і довга осіння ніч проминала, а обі невісти не переставали собі розповідати та ужалитися, і хто знає, чи би були зауважили, як вже і білий день яв накрадатися в маленьке віконце, коби не сильний гомін, добуваючийся з-посеред села, не пробудив їх з тої задумки. Очунявши, схопилося дівча з лавиці, здерло з чола хустину з землею, обціловало лице і руки старої, та й поспішило загуменками попри сусідню хату, де її призначена дружка мешкала, до дому.
Ледве вийшла Молана, і ледве Наливайчиха встигла за нею заперти в присінках двері і назад війти до хати, впадає за нею Продан, і не зважаючи, що мати здумівшися руки опустила і мов без тху серед хати станула, закликав проникаючим голосом:
– Нене! скажи ми, хто то вийшов з твоєї хати?
Якби громом ударив тот голос матерную грудь.
– Синоньку, соколику! – озвалася вона, та й обвисла на шиї сильного легіня, що мов молодая ялиця стояв перед нею.
Но не віддавав він матерного любованя, і вививаючися полегко з її рук:
– Не час, мамо, – каже, – радуватись тобою: скажи, бійся Бога! скажи, хто вийшов тепер з твоєї хати, чи не Моланочка?
– Ой Моланочка, нещасна Моланочка, – відповіла стара, та й закрила обома руками очі, з которих сльози горохом покотилися по зжовклім лиці.
– Так єсь ю уділав, вороже темний! – крикнув на те жаркий молодець, і пірвав сильно за пушку, що му по плечі звисала. – Ще ні одного дня не прожила за тобою, а вже її краса осінним листом?! Ще півроку не минуло, а уже-сь підгриз цвітку верховини, і тепер хочеш такой доконечно потрутити до чорної ями?! Га, вороже темний, хіба би-м згинув!
Та й по хвилі зачав тихіше:
– Там в селі межи Медуляками гонять медведя, а чейже у самого нього удушив вівцю – Федір піде за ним бодай-би в безвісті – мене ніхто не стрітив, жива душа не знає за мене в селі. Мамо, бувай ми здорова! Не клени мені, але проклинай мою долю.
І приступив к матері, що в перестраху сама не знала що розпочинати, притиснув сильно до грудей, і як ражений тур посадив через загороди манівцями вверх.
Примітки
бейкання – крики "а бий, а бий!" щоби відстрашити хижого звіра.уроче (urok) – принада, чара.
пола – груба одностайна скала, з яких складаються по найбільшій часті всі гори. Прим. М. Устияновича.
Сигет – місто на Угорщині (Szigeth) над рікою Тисою на полуднє від Чорногори.
ламання – з наших верховин стрийських виходять часто люди до Угорщини на зарібки, як ся ламле кукурудза. Прим. М. Устияновича.
гряди – жердка, сволок: як з грядий знята – невигладжена, немагльована.
змітки – зношені личаки.
Продан рятує Федора
Та де садиш, бісноватий!
Ні там людей, ні там хати.
М. Шашкевич
Поранок розвився вже цілком. В селі утишилося внеобав, лише кілька людей стояло ще над селом під пригірками, гомонячи і показуючи якомусь молодцеві дорогу в бори…
Полегко яв політати дрібненький сніжок. Молодець держав пушку перед собою, глядаючи старанно то в сесь то в тот бік ніби якогось сліду, спішив чимраз дальше і дальше в бори. Здалека мож його було видіти, як спускався з одного верха на другий і то в одну, то в другу звертав сторону, і то щезав з очей в дебрі, то знов появлявся на вершку. І знов щез десь в яровах, і знов показався на стрімкім пригірку, і садив дальше, не спочиваючи ані цятинки.
Потому наново спустився в пропасті, і наново появився якби маленька дитина під старинними борами. Ту станув на хвилю, оглянувся, зняв з себе сіряк, що му з плеча звисав, повісив на першій ялиці під лісом, та й посадив далі. Но тяжка туда дорога! Що крок то колоддя, що сяг то пропасть, якби лихий – не снив би ся! – з весіллям туди через всі віки гонився. Тут лежать вихром розтріскані зломи, там повалила буря горі коренем страшні уверті; тут нагромадила хвиля цілі стоси молодої ялини, а там підгризла старість розложистого бука і грянула ним мов непотребом о сиру землю.
Но нашого молодця не спинили ті перепони; сміло садив він через завалища, що всяким перехрестям стояло йому що крок в дорозі, і то підлазив вужом попід поспинане гниляччя, то діткнувшись лежащого пня, кидав собою мов олень через ломи, і спішив чимраз далі і далі. На малій ніби полянці задержався хвильку, глянув на всі сторони, приложив вухо к землі, та й посадив в такі страшні звори, де хіба лише звірові путь. І знов запав ніби в безодню і знов викрятався горі стрімкими стінами на верх, а з верха посунувся в новую дебру, а з дебри на свіжий хребет.
Часами стане і прислухується, прикладаючи вухо к землі, часами ухватить за невідступного свого товариша, за безпечную подвійку, верже оком, натягне курок, і знову спустить, і посадить ціпко в звори, а з зворів чимраз далі в нові безвісті. Утомився уже, з чола текла мов зі стріхи краплями вода, но на відпочинок ані гадай. Вже минув і Бердо, прошумів і Погари, добився аж під самі Секули, і ще нема кінця путі. Уже і дня проминуло споро, і перехилилося вже к вечору, а він ще садить і садить в безвісті, куди ще може ніколи нога людська не ступала.
Аж під самим верхом Секулів, де дика природа сама перед собою лякається, а первовічні кедри та ялиці шумлять піснь суму, станув як вражений, верг оком вліво, похилив голову долі, і тихцем, скочивши скоренько вправо, станув за велетну колоду, що верх грудей му сягала, положив на ню подвійку, натягнув курок, зложився, вліпив око в сторону к дебрі, та й жде хвильки, аж буде мож випалити з неї цільно.
Тим часом з другого боку хто ж станув за ним з пушкою в руках, і приглядаєся нашому ватасчикові? Знакомий він нам добре: єсть то Продан, которий гонить за своїм давнім товаришем, за ненависним Федором, за тим-то самим, що приладившися на медведя, стоїть о сто кроків, ані гадаючи, що його власне життя в руках ворога, Продана. В сам час догонив він його, прослідуючи всіма зворами і пропастями; в сам час, аби помститися за свою Молану.
По всіх жилах заграла йому кров, мов з нових нор, скоро го взяв на око, а в гарячім серці розпочалася страшна буря. Счорніла Молана, і ще чорніше діло, до котрого забирався, станули йому на хвильку перед очі. Чисте сумління і пекельная гадка, життя і смерть, небо і пекло стрітилися в його душі. Но не пора думати, розважати. Заледво заглянув він в цілу пропасть, вітворяючуся під його ногами, заледво душа його шибнула по цілім образі наміреного діла, аж ту уже заблисло з Федорової подвійки, вистріл грянув громом по борах, і страшний рик медведя розлягся під найвищі небеса.
Радісно скаче ватас на колоду і поглядає долів; но ще скорше пориває назад за подвійку, стає мигом ока на своє місце, складається, палить; но друга цівка, замочена на панівці може каплею поту з чола, відмовляє, а в тій самій хвилі мечеться медвідь к колоді, взноситься, поражен в крижі, останніми силами на задні ноги, пориває однов лабов за подвійку, а другою Федора, і безсильний пересадитись на другий бік колоди, аби одним утиском розміздрити противника, вітворяє пащу, аби страшними зубами задати смерть жертві своїй.
Но ще скорше, і жаркий стрілець блискавицев зриває з голови кудлату кучму, і дайже цілою силою в пащу зьвіра. Але ж без діла! Сильно хватає лютий зьвір стрільця за руку, грухоче на м'язгу, збирає всі сили і береться послідний раз задати противникові. Аж ту підскакує о кілька кроків Продан, в которого гарячім але чеснім серці борба не довго точилась.
– До Бога належить суд, і в його руках месть, – шепнув ему ангел душі його, – а тепер жде нещасний рятунку. Федоре! – крикнув, вправо з головою! – і приложив, потис, заблисло, а страшливий звір, ударен кулькою межі самі очі, завив страшенно і грянув назад за колоду, аж земля під ним затряслася.
Красаво возникло в м'ясопусну неділю золоте сонечко над верхами Тухольщини, і освітило і гори і бори в снігових перлах. Весело тиснувся люд Рожанки до церковці божої. З хати Кожана заграли скрипки, заладкали свахи, і двоє молодят, хороші як божа весна, в зеленім барвінку вийшли на подвір'я, а з подвір'я посунулися к церкві. Був то наш Продан і Молана, що спішили до престола божого, присягати собі любов і віру аж до смерті.
А Федір? Федір держав в кривій руці червону хоруговку з дзвінком, і будучи дружбою приспівував охочо:
Ой нема то як у горах вірнії дівчата!
Ой нема то як у горах чесні легінята!
Примітки
уверть – з коренем вирване дерево.
звір (звори) – вертеп, дебра, яр.