Вона дуже гарна. Дах позолочений і багато вишитих рушників. Ще два роки тому баба їздила до Бібрки в костел, тепер навіть до магазину не дійде. Ми з мамою би її відвели на ту службу Божу, попід руки, але вона не хоче: "Костел — каліка, і я каліка, встидно мені буде перед отцем Іваном, що я така хора". В баби ще тиск піднявся, ми вже хотіли швидку викликати. Вона мене вигнала: "Йди, бо спізнишся!" Я хотіла коліжанку Олю взяти, але її не пустили, бо не люблять поляків. Ті колись їм хату спалили. Олька теж дурна, коли то було. Наш сусід, вуйко Стефан, ходив косити позавчора коло костелу. Він теж католик, але не поляк. Ніби дідо його був поляком. Стефан любить їздити до костелу в Бібрку. Він живе сам і в неділю після служби йде обідати або до ксьондза, або в кафе, як має гроші.
Баба каже, що в костелі не правилося 70 років, і я мушу піти і подивитися. Бо Бог один для всіх. Я теж так думаю, бо і в католиків, і в грекокатоликів, і в православних є Божа Матір і Ісус Христос.
Я взяла мобілку і фоткала службу Божу. Вона відбувалася перед костелом, бо всередині там дуже страшно. Не було кому попрятати. Добре, що я вже у сьомому класі, бо скоро школу закриють і я буду їздити до Бібрки. Мені сподобалася служба. Там ще берізки поставили коло дверей, але зілля не святили, як у нашій церкві. Правило два ксьондзи, один з Бібрки, молодий, і старий — аж з Ходорова. Люди поприносили з собою стільці, а я не знала, що треба принести, і стояла. Хоч сидіти мені більше подобається. Я порахувала, скільки було людей: певно, двадцять. І з сусідніх сіл поприходили. Усі старі. І всі плакали, коли отці правили. То польською, то українською.
Баба дуже на мене чекала. Я поки йшла додому, то думала: а що, як баба помре? І через те ноги мої ставали такі самі неслухняні, як у баби. Але в баби вони спухлі, а в мене — як патички. І я ще придумала: як бабі фотки сподобаються, то можна віддати у Бібрці, аби їх надрукували. Баба буде дивитись на них, скільки захоче. Навіть завтра можу поїхати, як дадуть мені грошей. І мені ще дали образок зі святим Станіславом, усім роздавав той старий ксьондз. Казали, що він їздив і просив, аби дозволили відправити в тому костелі, бо то костел Святої Трійці.
Я не заходила досередини і не фоткала, бо баба би плакала, якби то побачила. А я дуже люблю свою бабу і жалію, бо вона була маленька, коли йшла війна. Вона ще нічого тоді не розуміла. А після війни вже все розуміла. І казала, що її мама витягла образ Матері Божої з потоку, куди комуністи його кинули. Тепер той образ з костелу у нашій церкві. Баба й так буде плакати, але вже від радості.
Телескоп
оповідання
У вранішньому тумані вирізняються круглі сторожові вежі й темна смуга мурів, чути скрип воріт, що підіймаються, впускаючи до міста селян та купців, брязкають дерев'яні коновки, окуті залізом, долинає запах свіжоспеченого хліба, диму. Щось плюскає у рові з водою. Сонце забарвлює рожевим шмат неба, і коли розсіюється туман, то мури, вежі, підйомний міст дематеріалізуються, і стає зрозуміло, що це все може існувати лише в темряві чи тумані, навіть коли стирається пам'ять. Але схожі запахи, звуки, відчуття зараз просто доповнюються гулом першого автобуса, що долає хвилі пагорбів і видолинків, не зупиняючись, прямує до Білої чи до Смерекова. Ранок виявляє лише один світ, а насправді їх щонайменше два. В одному світі боліт більше і густіший туман, і дерев більше, в іншому — мертві озера, порослі осокою і татарським зіллям, і вологою м'ятою, чий запах викликає почуття якоїсь тривоги ще з дитинства: щось не так, щось воно не туди йде. З цих боліт житейських уже не вибратись самотужки.
На узвишші — костел з вежею, водонапірна вежа з гніздом буська, школа, будинок для вчителів на два поверхи зі стайнями та дровітнями на подвір'ї, всіляким мотлохом і грядками, шкільний спортивний майданчик, зарослий короткою густою травою, на якій так добре сидіти й дивитись на хмари.
Нижче — дорога, яка виводить з Дунаїва, але й приводить до нього, далі старий парк і за ним лікарня. То все — верхівка айсберга, перший культурний шар, під який ніхто не зазирає, бо просто нема кому. Щоб зазирнути, треба відійти на певну відстань, і тоді побачиш обриси добре укріпленої фортеці, яка може дати гідну відсіч ворогу. Якщо варвар ще не опинився у твоїй свідомості.
Сільський вчитель-удівець, що займає з донькою дві кімнати у тому двоповерховому будинку, йде дорогою вниз, майже до крайньої хати з емальованою кав'яркою по молоко. Хай мала спить, у неї канікули, хоча краще, аби дитина подивилась на ці рештки туману, що розчиняють у собі примарне давнє місто. Від асфальту йде тепло, чоловік ступає розважливо, не кваплячись, хоч мав би бути давно на городі, як усі порядні люди, а ще ліпше — коло сіна, якби мав корову. Він іде повільно, бо так легше думається, наприклад, про те, що цього літнього раю він не мав би у місті, коло тестя і тещі, втім, чорний, аж наче задимлений слід тягнеться за ним уже третій рік. І не тільки за ним, а й за Малою, яка не хоче їхати до діда з бабою у Сокаль, у те пекло. І хоч йому хочеться вірити, що вона любить їх, бо повинна любити, але то — відрізаний шмат, який всихає і колись зотліє й розсиплеться.
В хаті — стара згорблена напівбожевільна бабця, мати господині. Вона сидить коло столу на лавці, коло неї слоїк з молоком, накритий рушником. Вчитель, як завжди, нітиться перед поглядом цих безбарвних, обведених червоним очей, руки в старої ворушаться, як клешні рака, на колінах, пам'ятаючи всю перероблену роботу, хоча голова її вже не тримає нічого такого, що варто було б вимовити вголос. Він каже "Слава Йсу" і "До побачення" не до неї, а до слоїка, на якому залишається масна матова плівка, і до дверей, що скриплять. Город відразу за хатою, пнеться догори, і там видно дебелу постать Марії, що махає мотикою: цюк-цюк, наче хлоп сокирою. Не всі ще обробили бульбу, він не відстає. Зрештою, мав практику у тестя. 10 соток рабства.
Мала прокидається не від гавкоту Тузика, не від кукурікання півнів, а просто тому, що годинник, заведений ще у школі, ще не витратив свого заряду. Дівчинка проводить по кімнаті сонним поглядом, поволі впізнаючи шафу, штори на вікні, етажерку зі своїми книжками, звикає до них. В кімнаті, що служить їм за кухню і де спить тато, на столі молоко й учорашній хліб, її сніданок.
Дівчинка біжить поміж загонами бульби, латками кабачків, смужками кукурудзи та бобу. Якби вона озирнулась, то побачила б застиглі хвилі, між якими ховаються яри і хатинки, що нагадують мушлі на дні моря. Вона спурхує на покіс, з якого вже зібрали траву і досушують у копицях, щоб не шмагало по голих литках бадилля. Тато махає їй рукою, спираючись на мотику. Він у майці і вже встиг спітніти, хоч сонце ще не припікає. Їм нема про що говорити, тут нема нічого цікавого на тому городі, але вчора вони сиділи надворі й дивились на зірки.
Мала позирає на відро, повне бур'яну.
— Ні, то заважке для тебе, — каже тато. — Треба цибулю пополоти.
Мала кривиться.
— Скільки там тої цибулі, — сміється тато. — Подивися, скільки в людей.
Миршава цибуля з тонким пір'ячком ледь визирає з лободи.
— А чому в нас таке все нещасне? — питає мала. — Тому, що ми з міста?
— Може, й тому. А може, тому, що гною ми не мали, землю не вдобрювали. Ми з тобою чарівники, але не до землі.
— А до чого ми чарівники?
— До зірок. Ми вміємо розмовляти з зірками.
— Мені встидно, що в нас таке все невиросле. З нас, певно, сміються люди в селі?
— Що ти таке мелеш? — роздратовано каже чоловік. — Люди напевно розуміють, що ми ще не навчилися працювати коло землі. Але бур'яну в нас не буде. Давай працюй! По обіді підемо на став купатися.
Мала присідає навпочіпки. Спочатку виполює один край, тоді пересувається на другий, разом з травою висмикуються грудки землі. Вона не знає, що робити з тими грудками,: чи повернути на грядку, чи кинути з бур'яном на купку. Бо якщо так забирати землю, то не буде в чому рости цибулі. Вона й так бідна.
— Тату, а чим можна піддобрити цибулю?
— Піддобрити? Можна набрати попелу й посипати. Знаєш, де у нас попіл? У дровітні у відрі. Добре, що ти мені нагадала.
— Вітер розвіє той попіл.
— А ми ввечері підсиплем, коли роса.
Життя стає цікавішим. А ще коли в тебе скоро день народження, і ви поїдете до Львова. Тато обіцяв. Мала дивиться у той бік, де Львів. З високої гори його, певно, можна побачити, але нема тут такої високої гори. Вони удвох усі обходили.
Сонце пече в голову. Видно, як корови вертаються з паші. Ігорко сьогодні має чергу. Той, з сьомого класу.
— Дай Боже, щастя! — каже Ігорко.
— Дякую, дай Боже й тобі!— відповідає тато. Добре, що тато є, а то мала встидалася б відповісти.
— Ну, все, — каже тато. — Досить. Йдемо обідати. З мене морозиво.
— Два морозива. Мені й тобі.
— По руках!
А потім дзвонить мобілка. Тато слухає, і на обличчі у нього застигає розгублений вираз. Мала відчуває, що у світі щось зрушується. Вона кришить в руці грудку глини, і камінець впивається їй у долоню. Та це нічого в порівнянні з тим болем, який зараз відчує її маленьке серце.
— Так. Поїду. Вже завтра?
Мала біжить, але не додому, розмазуючи брудними кулачками сльози. Не хоче слухати пояснень тата, що вони потім поїдуть до Львова, що то хіба на два тижні. У костелі відчинено. Майстри не бачать, як дівчинка пірнає у прохолодну сутінь, збігає по сходах, тоді лізе по драбині наверх вежі з забитими дошками віконцями. Тут її сховок. Спершу майстри її проганяли звідти, але потім звикли. Бо вона дівчинка, шкоди не наробить. Часом вона бере з собою книжку і читає. Тато мав їхати через місяць до Польщі на яблука. А тепер йому подзвонили, що є нагода поїхати на трускавки. За два тижні він заробить більше, ніж за місяць. А Львів? Всі знають, що вона поїде до Львова у свій день народження. І не на базар, а на ЕКСКУРСІЮ! Високий замок, історичний музей, аптека-музей, всюди, куди захочуть. Що вона тепер скаже?!
Мала гірко плаче. Вона така нещасна у запраній футболці й брудних від землі шортиках, що у неї водночас починають боліти всі синці і подряпини, які приносить з собою літо, і всі розчухані укуси. На вежі пахне пилюкою, а із каміння, що впало, коли дах ремонтували, вона зробила собі сідало.