З її балто-алтайськими теорійками. Або ні — приведу одразу на вчену раду, це ж скільки докторських дисертацій лусне — варто лише ляснути отим іржавим кресалом".
Дід забулькотів, смаковито налягаючи на сьорб.
"Ні! Не так — приведу його одразу на конференцію до Пріцака, скажімо. Щоби вони не встигли наперед згуртуватися. І лусне тоді вся їхня наука".
Дідо знехотя одірвався од кружки:
— Що таке наука?
— Ну це, це. Це таке, як характерництво, лише навпаки, — "пояснив" Євген, і вони з дідом враз зареготалися, тичучи одне в одного пальцями. — Там бувають... теж добрі й теж злі чаклуни. Одна змія засіла в редколегії, Пасовецька така, і все мені виправляє, що б я не написав. "Доскіфський період" виправляє на "монгольський". Я пишу "рало", а вона виправляє "леміш". Я їй криком кричу, що мені треба вичитати коректуру, а вона її ховає. Ну?
Отак із Трипільської культури знов робиться Трипільська трагедія.
Дідо попивав, ствердно сьорбаючи. Тим часом Євгенові пригадалося, як колись чорт його штовхнув до тої, ще тоді аспірантки, вона була при кафедрі, й понесло їх по кущах, несподівано так міцно, що вона довгенько йому надзвонювала, хоч і вийшла вже й заміж, вже й діти. Ясна річ, яка там коректура...
— Стій! — несподівано Євген похлинувся чаєм. І підсунувся до Діда. — А чи не можна якось, оту Пасовецьку... куди-небудь прибрати?
Дід одставився од кружки.
— Куди? — тіпнув бровами.
На мить Євгенові привиділося, що сушена зміїна голова на пасі дідовому блиснула очима й запитально підвела їх до свого господаря.
"Дійсно, — зажурився Євген, — куди її, вічну лярву, прибирати, як вона ні на що, окрім кров пити з авторів, не здатна".
— Ну, куди-небудь... туди, — він показав повз двері в уявну далечінь.
— Кхм. Пора вже йти мені, — прогугнявив Дідо наче звідтам.
— Як це "йти"? — подивувався Євген, знаючи з казок, що господар кресала має необмежену владу над ним.
— А отак, — мовив той — і встиг раніше вхопити чарівного предмета, тицьнув його кудись під бороду, певно за пазуху.
— Стій, так вона ж гадина, ця Пасовецька, скільки горя вона вже наробила, сидячи на статтях...
— З вашою наукою, — мовив Дідо, підводячись.
Євгенові вмить нарешті промерехкотіли всі запитання до нього: "звідки-таки прийшли носії санскриту? Скіфи-орачі, це не скіфи-кочівники? І, зрештою, звідкіля походять слов'яни?"
Однак вимовити здався:
— Я більше не буду.
— Оце вірно, не будеш. Як се диво називається, кажеш? — він торкнувся бляшанки.
Цієї миті позад Євгена щось люто засичало.
Він сахнувся — це вода перекинулася, хлюпнувшись на газ.
Коли він повернувся до столу — Діда геть не було, лише стійкий дух "ладану" навпереміш із чайним.
За сніданком вона крадькома зиркала на Євгена — того наче підмінили, кілька разів не влучив ложкою до рота.
"Дивно, — думала Оксана, — вчора ж місцевих краєзнавців не було. З чого б це він?"
Бачити, як чоловік намагається приховати тремтіння рук, як під час їжі хапається за цигарку.
"І от хто б повірив, глядячи на такого, що він добрячий коханець?" — вже сама собі не вірила.
А коли перед Євгеном поставили чай, він, невдало сахнувшись, обпікся, одскочив з-за столу, подивувавши землекопів, які, посміхаючися, списали все на будун.
Сьогодні в насипі їм трапилися фрагменти впускного поховання, хтось лежав у землі, вкритий спижевою лускою. Лежав, але недолежав — кілька бомб з останньої війни влучило поруч, і він до частини тулуба, що вбереглася, притискав, як і належить невідомому сарматові у підсадній могилі, розтрощеного радянського польового телефонного апарата взірця 1942 року.
Оксана так заходилася ним з ножем та пензлем, що й на перекури не відволікалася. Тим-то на відвалі вітер гортав, бавився її загальним зошитом.
Доти, доки рудий Роман не приволік гітару.
Й лише за надцятим акордом жінка збагнула, що хлопці добирають мелодію до надто близьких, себто її власних, рядків:
Поглине земля і безжалісний час
ученого мужа.
Нащадки колись розкопають і нас.
Здивуються дуже!...
Слова з потойбіччя музичного долинали геть незнано, вона хотіла обуритися, особливо, бо гітарове бринькання було вельми банальне. Невже це тому, що й слова звичайні?
За помилки ті, що ми робимо, хай
це буде плата.
Однак, археологу, йди і копай,
копай завзято!
Доки з намету свого Євген Борисович не шпурнув паперами:
— Вам ночі мало було? Ну день же для того, щоби хоч трохи відпочити від усього цього.
Землекопи всі виразно подивилися на годинники й переконалися, що їхній законний п'ятнадцятихвилинний передих ще не минувся.
Аби якось залагодити ситуацію, Оксана підійшла до краю розкопу, забрала свого зошита, тицьнула його до польової сумки:
— А чим це, цікаво, вам, Євгене Григоровичу, наші пісні вже не подобаються?
— Тому що вони... антинаукові.
"Й знову все про одне і те ж", — подумала вона, а вголос сказала:
— Це залежить від того, що розуміти під словом "наука".
Все завмерло, бо відчуло, що це продовження якоїсь іншої суперечки, не сьогоднішньої. Навіть водій крізь кабіну.
— Ти, лаборантко, будеш мені, науковому співробітникові, казати, що таке наука? Бач, один разок в ній скандал зробила і вже думаєш про себе бозна-що?
Він гадав, що дошкулить Оксані, однак публіка чи не з пошаною на неї уперше глянула.
— Молодший науковий співробітник, — зауважила вона.
— Що?
— ... а не лаборантка.
Довго би було пояснювати інститутську субординацію, та й до чого? Відчувши ситуацію, Євген вимовив:
— Сімсот сімдесят дев'ять.
Шофер вантажівки, бо він був Антін, пошукав очима, кого б ці числа стосувалися, але не знайшов нічого, чого би було сімсот сімдесят дев'ять кількістю.
— Євгене Григоровичу, — нарешті зняв він себе з гальма, — а що це ви, якщо не секрет, рахуєте?
Землекопи поховали посмішки, бо, правду мовити, їх також це питання непокоїло. Начальник пошукав очима, хто тут такий цікавий, але, здибавши ними водія, вирішив відповісти.
— Це я, — він витримав паузу, недовгу, завбільшки з ляснути себе по потилиці, — сімсот вісімдесят, комарів рахую.
І ніяково посміхнувся, мовляв, ну має чоловік примху, ну то й що?
— Цікаво, — не втрималася Оксана, — так можуть й комарі геть зникнути?
Він зачудовано на неї позирнув, наче йому привиділася Пасовецька.
— Ти починаєш набридати.
Копачі перезирнулися, раді нагоді, що перекур подовжувався:
— Невже? — Оксана підвелася, постаючи. — А коли керували в нас практикою, то казали протилежне.
Євген Григорович здогадався піднімати папери, які розкидав біля намету.
— І що ж я казав тоді? — підвів він до неї свої, найневинніші з можливих, очі.
Вона витримала. Бо лише вони вдвох знали, що.
Помилувавшись невизначеністю, яка схиляла шальки на її користь, пожаліла його:
— Пригадайте, ви тоді казали, що я — сама досконалість, що в мене пропорції такі, як і у Венери Мілоської.
— Тебе б ще на дві тисячі років закопати в землю.
— І руки повідбивати, еге?
Всі засміялися й взялися до лопат.
Особливо Анька, біда ходяча. Чиї ноги надто напиналися, коли налягали на лопату. Євген Григорович склав папери, згорнув їх рурочкою й тицьнув нею на розкоп:
— Кхм. Оксано... Михайлівно. Беріть планшета, замалюйте, будьте ласкаві, верхні шари траншеї.
— Сімсот вісімдесят один, — відповіла вона, ляснувши себе по щоці.
Кєша й Гєша обрали верболіз, тут дух стояв приємний такий, наче в кошику, звідси можна було навстоячки розглядати омріяного розкопа й чекати. Коли всі там раптом почнуть підкидати вгору лопати, стрибати й вигукувати:
— "Золото! Золото!"
Як це бувало в кінофільмах про нього. Ну, а потім несподівано для мішпухи виникнуть вони, вони, Кєша й Гєша, непомітно так і прихоплять усе. А може, й навпаки, помітно — "волина" ж у них є класна, чого б і не бубухнуть з неї пару разів?
Гєша, помилувавшись, знову замотав у ганчірку пістолет.
Але досі там нічого не було цікавого, окрім Оксани, та ще трьох студенток-практиканток, навколо яких точилася головна романтика.
— І як їм ото не западло оті вірьовки, вірьовки, вірьовки перетягувати? Ото все підмітати, чистити, шкребти? Вони в себе в хаті, наспор, менше прибирають, чим отут по чотири рази на день, — лютився Кєша, бо дівчата тоді вовтузилися здебільше на дні розкопу, і, чи нагиналися вони там у своїх шортах, чи ні, а геть не було видко.
— Харе базлать, — застеріг його Гєша. — Бо чим на попки торчать, то й пропустиш, коли вони втіхаря щось мимо тебе пронесуть. Отак возьмуть отого царського кубка, поняв, винесуть втіхаря в палатку, а вже там, поняв, втіхаря всі брильянти й повиколупують. Шо, не знаєш, як це в лохів робаться? Рогомьоти, блін.
— Якого кубка? — розкумарився Кєша.
— Золотого, якого. Якого колись закопували, — пояснив той.
Він сплюнув і повернувся. Охнув би: всі корови на чолі з Ярославом тихцем стояли поза їхніми спинами — як тут ціла їхня армія опинилася, що ніхто й не почув?
— Блін... — страшним шепотом прорвалося в Гєші.
Що Кєша, й плечем не повівши, а сунув за пазуху бінокля, й також почав поволеньки обертатися.
Череда стояла німо, очікуючи.
— Во, поняв, черв'яки, — промовив Гєша. — Де тут вони у вас? — не кліпаючи, він оглядав Ярослава.
— Вони у нас скрізь, — була відповідь.
Кєша зробив вигляд, що повірив, узяв цурупалок, добряче вколупнув. Й одразу переконався, що пастух не жартує — там злякано зміїлося чимало чого червивого.
— Ми тут по рибній ловлі оддихаємо, — пояснював Гєша. — Ми би були благодарні, якби ти сказав, де вони тут у вас самовкусні? В смислі — для рибки?
— Це ти про що?
— Про черв'яків же.
— Вони такі скрізь, — поза інтонаціями мовив хлопець. Й несподівано зірвався на лютий крик: — Куди ти, стерво, лізеш?! Чого тобі, падло, треба?!
Обидва "шахтарі" од несподіванки вклякли — на мить забувши й про ножі в халявах — на й про "волину" в сумці на мить одібрало. А Ярослав навіснів:
— Тобі батога захотілося, стерво? Пробачте, це я на корову. В грязюку їй треба, весь час лізе, скотинюка. Я пастух, — пояснив він.
Якби бінокль не поповз по животу в Кеші, вони обидва б не отямилися.
Ярослав повільно повернувся до них спиною, і всі корови також; щоби влад ступаючи, рушити геть.
Вболівальник старовини відрізнявся від інших тим, що тримав у руці пляшку, наче з молоком, яке потім виявилося простою вапняною водою.
— А що це ви, інтересно, копаєте? — з такою узвичаєною фразою підсідав на відкид дядечко, одразу, не питавшися, вгадаєш, що такого звуть Пилипом.
— Погріба, — узвичаєно й буркнув копач, рудий, бо він був Роман.