Піддурив! Навмисне підкликав Грайлика, щоб той ступив на потаємний камінь, який був одсувним люком у провалля.
А Дон… Знову невідомо, чи заодно він з графом, чи ні. Куди побіг, де дівся — хто його зна…
Суцільні таємниці й несподіванки у тому середньовіччі. Грайлик помацав навколо руками і намацав свій вірний спис. Пригорнув його до грудей — наче легше стало. Потім почав списом в усі боки тикати. Куди не тикне — всюди спис твердо утикається у камінь. А вгорі порожньо. Далеко той люк, не доскочиш. Переконався Грайлик — у кам’яному мішку він. Звідси навіть інопланетянин Якцетак не визволив би його, якби на свою планету й не полетів. А він же полетів. Отже й сподіватися нема на кого. Гаплик!
— Негідники! Лицарські часи, називаєтьсяі Середньовіччя трикляте! — кричить Грайлик, та навіть сам не чує власного голосу — наче у подушку кричить.
Ну й типи у тому середньовіччі!
Хоча…
А у їхньому дворі?..
Роман-Отаман — чим не Менших-Ображайло?
А Славко Лис — справжнісінький Чужекало-Хочукало, все у всіх одбирає.
А Сашко Чеберяка — викапаний Моєкало-Недамкало.
Та все одно — хоч плач.
І не так за себе досадно Грайликові, як за принцесу Шах-Шароню.
Єдина була, можна сказати, надія у бідної принцеси, що він її визволить. І безглуздо провалилася та надія у мокре підземелля. Лежить на гнилій соломі у кам’яному мішку. Безсила й безпорадна.
Було б сказати графові: "А чого це я маю до вас іти. Ідіть ви до мене, як вам треба!" Якби ж знаття!
І чого інопланетянин Якцетак порадив йому йти в цей палац шукати Дона? Невже й він заодно з ними?
Якась мішанина думок була в голові у Грайлика. І з отією мішаниною він незчувся, як і задрімав. Все-таки був уже пізній вечір, та й подій стільки незвичайних пережив він, дорослий втомився б…
Довго він спав чи недовго, хтозна. Та раптом до його руки хтось доторкнувся. І почувся тихий шепіт:
— Вставай! Ходімо!
— Що? Хто це? — теж пошепки спитав Грайлик, прокинувшися.
— Ходімо! Швидше! — хтось міцно схопив його за руку й потяг.
— Це Дон? — прошепотів Грайлик, підвівшися і йдучи.
— Ні.
Та Грайлик і сам уже чув, що то не Дон. Голос був лагідний і наче жіночий.
Грайлик ішов у суцільній темряві, як сліпий. Він уже тричі торкався головою стінки, і якби його щоразу не попереджали: "Пригнись!" — він давно б набив гулю.
Хтось добре знав цей підземний хід і впевнено вів його вперед.
— Як вас звати? — не витримав Грайлик.
— Лімпампоня, — пролунало у відповідь. І Грайликові здалося, що незнайомка засміялася. Чи, може, то просто зашелестіло ЇЇ плаття…
— А тепер — іди вперед сам, — сказала вона. — Ступи три кроки і повернеш праворуч. Там побачиш вихід. Тільки не озирайся! Озирнешся — залишишся тут назавжди. Обіцяєш не озиратися?
— Обіцяю.
Вона відпустила його руку.
— Спасибі! — мовив Грайлик у темряву.
Ступив три кроки і повернув праворуч.
І побачив світло у кінці довгого кам’яного коридора.
Він ішов, і йому дуже-дуже хотілося озирнутися. Він чув, що незнайомка Лімпампоня йде за ним.
Але Грайлик пересилив своє бажання. І не тому, що боявся залишитися, а тому, що пообіцяв їй.
Грайлик дійшов до кінця коридора і знову повернув праворуч. І там побачив вихід, а далі — кущі, осяяні вранішнім сонцем.
Коли він вийшов до тих кущів, що прикривали підземний хід, ззаду почулося:
— Молодець! Молодець, що не озирнувся! А тепер — тікай! І ніколи сюди не вертайся. Коник Віник твій біля воріт.
— Нікуди я не тікатиму. Я мушу визволити принцесу. Раз ви мене вивели, то, значить, добра душа і щось знаєте. Скажіть, де Шах-Шароня. Дуже вас прошу! Будь ласка!
— Ну що ж, я так і думала, — задоволено сказала вона і знову чи то засміялася, чи то прошелестіло її плаття. — Тоді скачи прямо на схід сонця до Чорного Яру і сховайся там на узліссі біля містка. І чекай.
Зашелестіли кущі, і вона зникла.
Так Грайлик і не побачив її.
РОЗДІЛ IX
Двобій. Знову Лімпампоня
На узліссі біля хисткого містка через Чорний Яр Грайлик сховався за кущами і почав чекати. Чекав досить довго. Аж от бачить — під’їжджають до містка з двох боків двоє вершників — у лицарському обладунку, із списами навпереваги. В одного до сідла приторочене щось довгасте, у плащ загорнуте й мотузкою перев’язане. За формою схоже на маленьку людину.
"Принцеса!" — тенькнуло Грайликове серце.
Стали вершники один навпроти одного обабіч яру, всуціль порослого полином, списами войовниче вимахують.
Придивився Грайлик — йой! — та це ж брати двоюрідні й сусіди, графи Моєкало-Недамкало і Чужекало-Хочукало.
У Моєкала до сідла й прив’язана принцеса чи що там таке… Помахали брати списами й почали на містку сходитися.
— Трах-тара-рах! — вдарили по щитах з розгону списи.
Раз ударили, вдруге, втретє…
Раптом бачить Грайлик: одв’язалося від сідла оте, що прив’язане було, і полетіло шкереберть у яр. В азарті двобою брати й не помітили нічого.
А в Грайлика аж серце обірвалося і теж у яр полетіло. Якщо це принцеса, то вона ж забитися може і взагалі…
Вирвався Грайлик із своєї засідки і чвалом поскакав у яр. На братів і не дивиться. Туди мерщій, під місток. Скочив на землю у густий полин, нахилився, схопив згорток, у сідло і — назад.
Чує — брязкіт двобою припинився.
Загорлали щось брати. Але Грайлик не став прислухатися, коника пришпорює, чимдуж скаче. Згорток до грудей притуляє, прислухається…
Не чути щось дихання…
Обернувся Грайлик — погоні не видно. Проскакав ще трохи лісом, спинився. І ну розгортати швиденько, Може, ще можна щось зробити, порятувати.
Розв’язав, розгорнув… Дивиться — а то лялька величезна, натурального дівчачого розміру. Голова, руки, ноги — все-все з порцеляни.
Вбрання пишне, коштовне, просто-таки царське.
Що таке? Чого це граф ляльку віз?.. Дивина якась.
Та не встиг і надивуватися Грайлик, як раптом…
— Віддай! Це моє! — почувся знайомий голос.
І в ту ж мить ляльку рвонули у нього з рук. А Лімпампоня (це була вона!), вже поскакала далі. Тільки майнув перед очима довгий жовтий плащ з каптуром.
Грайлик аж рота роззявив.
Ну ні! Це вже занадто! Хоч вона й визволила його з підземелля, але що ж це виходить? Він питав, де принцеса, вона його послала до Чорного Яру, а тут якась комедія з лялькою.
Грайлик пришпорив коня і помчав за Лімпампонею.
— Стривайте! Стривайте! Одну хвилиночку! Будь ласка! Я вас прошу!.. Я ж не за себе. Я ж за принцесу!.. — гукав він на скаку. — Я ж не в ляльки гратися перенісся у ваше середньовіччя. Я ж у лицаря…
Жовтий плащ майорів серед листя.
І враз Лімпампоня різко спинила коня, Він аж дибки став.
Обернувши до Грайлика своє, обличчя, що прикривав каптур, вона невдоволено сказала:
— А ти не ображай ляльок! Ляльки — передусім дівчатка. А дівчат справжні лицарі ніколи не ображають. Шанобливе ставлення до всіх жінок — головна риса лицаря.
— А я… я шаную, — почервонів Грайлик. — Тільки я ж… я ж принцесу врятувати хочу, а… а ви не кажете, де вона.
Грайлик весь час намагався зазирнути під каптур, побачити обличчя своєї рятівниці, але марно.
Вона була маленька на зріст, майже така, як він.
"Мабуть, ліліпутка. А може, й циркачка. Ич, як на коні вигарцьовує", — подумав Грайлик.
— Ну, якщо вже так, то почекай тут півгодини, а тоді скачи по цій дорозі до Урочища Синіх Скель. Там побачиш провалля. На краю провалля чекай.
— Принцеса — що? — у проваллі? Вона хоч жива? — з острахом спитав Грайлик.
— Жива, жива. Не бійся.
— Я побачу її там?
— Побачиш, якщо виявиш себе справжнім лицарем. Тільки раніше, як за півгодини не вирушай! — Вона пришпорила коня й поскакала.
А Грайлик лишився у непевності.
"Чи правду вона говорить, чи дурить мене? Поки що всі дурять мене у цьому середньовіччі. Невже так і не стану я справжнім лицарем, не дістану лат, не зможу битися з ворогами у чеснім двобої".
Але щось у голосі Лімпампоні було таке, що примушувало його вірити їй.
І Грайлик вирішив чекати.
Годинника в нього, звичайно, не було, і він не міг точно визначити час. Але чекав терпляче.
А поки чекав, думав:
"Хто ж вона, ця таємнича Лімпампоня? Раз вивела його з підземелля, знає підземний хід, у темряві орієнтується в ньому, значить, не чужа у замку графа. А як не боїться гасати на коні по чорних ярах та диких лісах, то силу має. Може, чарівниця якась середньовічна. Екстрасенс на зразок нашого Кашпіровського. Все може бути".
Нарешті він вирішив, що минуло вже не півгодини, а більше, і помалу рушив лісовою дорогою.
РОЗДІЛ X
Несподівана зустріч у проваллі.
"Ти що — теж… інопланетянин?"
"Я повернусь. Я обов’язково повернусь!"
Урочище Синіх Скель він упізнав одразу.
Скелі справді були сині і громадилися на березі такого ж синього озера.
Грайлик спішився і поліз шукати провалля. Проходи серед скель були вузькі, звідусіль стирчали гострі скелясті шпичаки. Конем проїхати було неможливо.
Аж от і провалля — чорніє безоднею, дихає підземним холодом.
Грайлик сів край провалля чекати, як було сказано.
І раптом з провалля долинуло жалібне скавучання.
Грайлик насторожено прислухався.
Скавучання линуло не дуже зглибока. Якесь мале собача, мабуть, зірвалося, зачепилося за щось і тепер тремтіло там, скімлячи про допомогу.
Грайлик перехилився і став вдивлятися в темряву. А собача скавучало дедалі дужче й жалібніше. Коли очі трохи звикли до мороку, Грайлик побачив скелясті виступи, на які можна було ступити ногою.
І не задумуючись почав спускатися.
Нижче, нижче…
І раптом хтось схопив його за ногу, і він почув голос Лімпампоні.
— Досить! Лізь назад. Бо сам звалишся, І мене зіб’єш.
— А… а собача? — спитав вражений Грайлик.
— Нема ніякого собачати. Це я скавучала, — весело мовила Лімпампоня.
Грайлик подряпався нагору.
Потім подав руку Лімпампоні, що вилізла слідом за ним.
— Нащо ви мене весь час обдурюєте? — ображено спитав він.
— Пробач. Не ображайся. Просто хотіла перевірити тебе трошки. Ти — справжній лицар. Нічого не боїшся. І — наполегливий. До мети йдеш, незважаючи ні на що. Про себе не думаєш, І, головне, — добрий. Навіть собача пожалів.
Грайлик зашарівся — що й казати, приємно чути такі слова та ще й з жіночих уст.
— А де все-таки принцеса Шах-Шароня? Поки я її не врятую, я…
— То рятуй уже швидше! — перебила вона його.
— А де ж вона?
— Біля тебе!
— Як?
— А отак! — Лімпампоня відкинула з обличчя каптур: на Грайлика дивилася гарненька чорнява дівчинка одного з ним віку.
— Ви?! Принцеса?!
— Та не "викай" ти! Ми ж ровесники.
— А… а як же… вони ж ва… тебе у полон захопили.
— Та який там полон! Спробували б вони! Вони мене всі бояться.
— Через оту усмішку?
— Ага.