Не маю можливості.
— Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш…
— Отут уже ти маєш рацію, — усміхнувся Степан Іванович. — Толю, ти ж все-таки не такий завантажений…
— Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б'ю.
— Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає…
— Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків…
— Не ображайся. Я ж не…
— Ну добре, добре. Що ти хочеш?
— Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана. А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського.
— Ти ж зайнятий!
— Що зробиш…
— Ех, Толю, Толю!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи.
— Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті порали. Ну, скажи чесно — коли тобі життя загадує якусь на гадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї?
— Не можу. В тому-то й справа. І ти цим користуєшся… До речі, з Яворським може допомогти й твоя Ніна. Вона ж знає всіх артистів. І Яворську, певно, теж.
— Я якраз це мав на увазі. Ніно! — гукнув з кухні, де вони сиділи, Анатолій Петрович.
Ніна Олександрівна не відповіла.
— Не буди її. Вона вже, здається, задрімала. Завтра спитаєш… Ну, я піду. На добраніч!
Розділ VI
Друге побачення з Милочкою. Нові факти.
У понеділок Милочка Петриківська прийшла до школи усміхнене й весела.
І паче сонце знову зійшло у шостому "б". Наче й не було того похмурого негожого тижня.
Після першого ж уроку на перерві Оксана Фіцелович уже розказувала дівчаткам, а дівчатка тут же переказували хлопцям про те, що тато Милоччин професор Петриківський продав машину, хотів купити дачу, віз гроші на катері і впустив у річку. І тому Милочка дуже переживала і плакала. Тобто все те, що під таким секретом Милочка розказала у суботу Жені й Вітасику, тепер розказувалося всім без усякого секрету.
Женя й Вітасик почували себе ображеними. Милочка наче зрадила їх. Причому знову у їхній бік навіть не дивилася. І навіть не поцікавилась, не спитала, чи говорили вони з капітаном Горбатюком. Нащо ж тоді просила?
Всі, звичайно, охали й ахали, бо гроші таки великі, і шкода, звичайно. Але не вбиватися ж через гроші!
А дехто в душі і радів. Коли не в тебе, а в когось пропадають гроші — це навіть приємно. Така, на жаль, природа деяких людей.
— Професор не бідний, ще собі заробить, — сказав Вона Шпиндель.
— І так їм платять більше, ніж треба, тим ученим! — сказав Шурик Дармовис. — Стільки одержують, а толково пояснити нерозпізнані літаючі об'єкти не можуть.
1 став розказувати про НЛО, яке він бачив у суботу.
Милочка цього не чула, джерготала собі й сміялася в іншому кінці коридора.
Жені й Вітасику про НЛО говорити не хотілося.
Вони дивилися на безтурботну веселу Милочку і зітхали.
— Ну й нехай! — сказав Вітасик.
— Нам навіть краще! — сказав Женя.
— Добре, що Степан Іванович не взявся за цю справу.
— А то було б незручно. Просили, просили, а їй до лампочки.
Ех, красуні, красуні! Які ж ви непостійні й непослідовні!
Наступного дня, у вівторок, Милочка знову прийшла наплакана й сумна. І на всі розпитування знову махала рукою і одверталася. Але шостий "б" вже не переживав.
Тільки Женя й Вітасик дивилися на Милочку співчутливо й очікувально.
І вона, перехопивши їхні погляди, скрушно кивала головою.
1 на перерві підкинула їм записку.
"Треба поговорити. Там само. М."
Після уроків хлопці побігли до жовтих ведмедів збуджені, ледве стримуючи радість. Хоч для радості причин, мабуть, не передбачалося.
На цей раз Милочка не дуже й затримувалася.
— Ой, хлопчики! Ой, я просто не знаю… Я так боюся! — голос її тремтів і зривався.
— Що таке? — в один голос вигукнули Женя й Вітасик.
— Все було так добре. Тато з мамою помирилися. А вчора увечері мама пішла ночувати до бабусі (вона хворіє). Ми лишилися удвох з татом. Я лягла спати. Але чогось довго не могла заснути, захотіла пити, вийшла з своєї кімнати. Бачу — тато у кабінеті говорить по телефону. Причому якимсь дивним, не своїм голосом. Я тільки встигла почути два слова — агент "СД"… Тут тато вгледів мене — хоп! — і поклав трубку. І застиг, розгублено дивлячись на мене. І мені стало чогось так страшно, що я аж вся похолола. "Тату! — шепочу. — З ким ти говорив? Що за агент?" А він, блідий такий, усміхнувся через силу і став мене заспокоювати: "Та хтось номером помилився. Страховий агент, здається". — "Неправда, — кажу. — Не страховий. Агент "СД". Я добре чула". — "Та який "СД"?! Ти що?! Ти знаєш, що таке СД? СД — це гітлерівська фашистська служба безпеки. "Зіхердінст" по-німецькому. І того СД вже майже п'ятдесят років як нема. Тільки в кінофільмах про війну". — "А чого ж ти такий блідий, переляканий?" — "То тобі здалося. Просто думав, що ти спиш, а ти раптом виходиш…" І тут мені сяйнуло: "Той агент, кажу, шантажує тебе. Видурює у тебе гроші. Так?" Він ще більше зблід, але роблено засміявся: "Ну, ти, доню, детективів начиталася, мабуть. Тільки не кажи нікому. Бо сміятимуться". А потім уже серйозно: "Слухай, донечко, мамі нашій не говори нічого. Вона тільки заспокоїлася з тими грошима. Знову ж почне хвилюватися. Ти ж знаєш, яка вона вразлива. Я тебе дуже прошу!" І так благально, так благально подивився на мене. Я, звичайно, пообіцяла. І мамі нічого не сказала. Та я ще й не бачила її. Вона ж у бабусі ночувала. Але я так хвилююся знову, так хвилююся! По-моєму, тата той агент шантажує. Я ж тата добре знаю. Він завпеди: такий стриманий. А тут хвилювався так, що аж… Хлопчики! Дорогі!.. Ви ж такі… І в усіх тих історіях — із Ципою, і з Вітасиком Граціанським… Ну що робити? Придумайте щось! Допоможіть нам! Татові моєму так погано зараз. Я ж бачу. Якби я була знайома з тими слідчими, я б сама…
У Милочки знову затремтіло підборіддя і на очах показалися сльози.
Хлопці спробували її заспокоїти.
— Ну ти не поспішай робити висновки, — сказав Женя. — Може, й справді тобі здалося.
— Може, справді страховий агент помилився номером, — сказав Вітасик.
— Вони такі настирливі, набридучі. І серед ночі дзвонити можуть, — сказав Женя.
— Абсолютно! До мого тата одна агентша як причепилася, — місяць йому дзвонила і на роботу, й додому. Якраз увечері, — сказав Вітасик.
— Ні, хлопчики, — зітхнула Милочка. — Не помилилась я. То не страховий агент. І не вмовляйте мене. Як не хочете нічого робити — так і скажіть. Просто я не знаю, до кого звернутися, — підборіддя в неї знову затремтіло.
Коли у першої красуні в класі, в котру ви закохані, тремтить підборіддя і вона звертається до вас по допомогу, хіба можна спокійно дивитися, хіба можна лишатися байдужим?
— Та ти що?! — бухнув себе кулаком у груди Женя Кисіль.
— Ми хочемо! — бухнув себе кулаком у груди Вітасик Дорошенко.
— Ми зробимо!
— Ми усе зробимо!
Та одне діло бухкати себе у груди й казати. Зовсім інше — робити.
Коли Милочка, втерши напахченою парфумами хусточкою сльози, заспокоїлася і почеберяла додому, Женя й Вітасик задумалися.
— А що ж будемо робити? — почухав потилицю Вітасик.
— Не знаю, — розвів руками Женя.
— А чого ж ти обіцяв?
— А ти?
— Вона думає, що ми підемо до капітана Горбатюка. Вона ж не знає, що ми вже були, і він зараз займатися цією справою не хоче.
— Вірніше, не може.
— Не хоче, не може, яка різниця. Ясно сказав — творчої співпраці не вийде. Тож потикатися до нього знову якось…
— Не той… Правильно!.. Але — новий факт, про який ми йому не говорили. Телефонний дзвінок. Агент "СД".
— Ти думаєш, то таки не страховий агент?
— Не знаю. Може, й не страховий. Вона ж запевняє, що точно чула — агент "СД".
— Слухай, а може, це такий просто жартун — страховий агент. Всюди ж написано — держстрах. Він переставив літери, і вийшло СД. І він так себе називає. Жартома. Агент "СД". Тобто "агент страхування державного".
— Хто його зна.
— А що — не може бути дотепних, веселих агентів держстраху? Навпаки, страхові агенти навіть повинні бути метикованими, кмітливими. Бо, думаєш, легко страхувати людей, як вони не хочуть, відмовляються. Я ж пам'ятаю, як мого тата агентша вмовляла.
— То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба.
— До капітана з тим "агентом", по-моєму, йти недоцільно, — Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав:
— Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Все воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних догадках.
— То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що?
— По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися.
— А як?
— Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самому член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо — від агента "СД". Якщо це справді шантаж, рекет, то вони повинні себе якось виказати.
— Ну що ж — давай.
Розділ VII
"Бурлеск нових спудеїв".
Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, яких вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено.
Тому, коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр.
Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша по театральному інституту чергового режисера Костянтина Бородавченка.
— Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр!
Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним.
Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, і організували експериментальний театр-студію "Бурлеск нових спудеїв".
Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі.
Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. "Бурлеск нових спудеїв" містився у колишній трапезній Андріївського монастиря.