Пригоди молодого лицаря

Прошу сідати, — додав, підставляючи стільці. — Чого пани хотіли б випити чи з'їсти?..

— Дай поки що оковитої й чогось попоїсти, а там побачимо…

Жид метнувся з покою другими дверима.

— Сідай, пане-брате, — кивнув січовик Павлові на стільця, сам скинув шапку й кинув на ліжко. Скинув і кирею.

Павло побачив перед собою високу, огрядну постать степови­ка з гарним мужнім обличчям і темними хитрими очима. Приглади­вши обома долонями підголену старанно чуприну, запорожець і сам важко опустився на скрипучого стільця і втопив у парубка свій пильний погляд.

— Дак от який ти, козаче, — мовив по хвильці. — Юнак, не­стеменний юнак, хоч і вус чорний уже під носом закрутився. Хоч два понад два десятки маєш?

— Три, — засміявся Павло й чомусь зніяковів.

— Дитина, далебі, дитина, й аж дивно, як ти сьогодні з отими лейстровиками впорався сам, без чужої потуги. Хм… добру силу маєш. Чом же тут її марнуєш?

— А де ж маю з нею подітись? — знов засміявся парубок.

— Де?.. Ото спитав!.. Там, де й усі, що не хотять до смерті на печі ханьки мняти та волам хвости крутити, а воліють помірятися силою молодецькою своєю з потугою ворожою, з татарином лихим у чистім полі чи з турчином бундючним на буйних хвилях морсь­ких. Он де молодцеві місце!.. Чи волієш і сконати ледачим міщу­хом у запічку, як старий облізлий кіт?..

— Міщухом? — образився Павло. — Таж батько в мене січови­ком був.

— Справді? — здивувався низовець.

— Щоб ти знав…

— А де ж він?..

— Або я знаю?..

— От тобі й маєш! А як же?..

— Мати казали, що, як я ще малим був, кинулися батько ра­зом а нашими канівчанами наздогнати ногайців, що пожакували околишні села й хутора, та так і слід по них загув. Далі чули сто­роною, що подались аж на Запорожжя, а це сьогодні ваш старий полковник казав, що батько в Синопі в турецькій неволі, якщо жи­ві ще…

— Як звали?

— Похил Василь.

Січовик на хвилину замислився, щось ніби пригадуючи.

— Ні, не чув… — мовив урешті. — Не знаю… Та й не дивина: сам я всього шість років як на Січі, а це ж було, сам кажеш, як ще ти був малий…

Двері наче вітром розчинилися, й у покій влетів Нухим, несу­чи перед себе печеню, хліб, солоні огірки, а за ним сам Лейба з горілкою, з поставцями, кубками й величезним дзбаном меду. Жи­док примостив усе на столі, низенько вклонився січовикові й нечу­тно вислизнув геть.

— Вже! — промовив Лейба, розставивши посуд. — Доброго здоров'я, ївши й пивши!.. Якщо матимете ще в чомусь потребу, прошу гукнути в ці двері

За цими словами зник.

Запорожець налляв поставці оковитою, взяв свого, цокнувся з Павлом і мовив:

— Випиймо!

Пили й їли спочатку мовчки.

— То ти Похиленко, — врешті, сповняючи знову поставці, по­чав січовик, — Павло Похиленко… Ну, а мене дражнять Денисом Кригою… Кажуть, що занадто я холодний та розважний, тому, мов­ляв, дражнитимемо тебе Кригою. Крига, то й Крига, хіба мені що!.. На Січі всякого новака мусять перехрестити, хоч і не хоче… щоб потім ніхто вже не пізнав поза Січчю, про кого мова. Отже, й мене, Дениса Будяченка, зробили Кригою… Тож, мабуть, і твого батька з Похила зробили кимось іншим, тому й не дивина, що ні ти, ні на­віть ненька твоя й усі, хто знав його, нічого про нього не чули… А що він у неволі, то це світова річ у козацтві: сьогодні всяк із нас вільним вітром у полі гуляє, турка, татарина й усякого бусурмена коле-рубає за віру православну християнську та за рідний край Україну, а завтра, дивись, — чужим-чуженицею в неволі бусур­менській пропадає, визволителів із рідної землі виглядає, та, не дочекавшись, часто там і помирає…

— То буває, що й визволяють невольників? — раптом перебив Павло, затаївши духа.

Крига на якусь мить зупинив на нім свій пильний погляд і по­сміхнувся, ніби відповідаючи тим таємній думці своїй.

— Визволяють… чом не визволяють… Але не ті, що вдома по неньчиних запічках сили свої молодецькі марнують, а тільки ті, що в полі чи на морі з бурями б'ються.

— Це ти мені навздогад буряків? — насупився Павло, налив повного кубка медом і вихилив одним духом.

— Може, й тобі, пане-брате, — відповів січовик, а може, й сам собі. Скажу тобі лише одно, що коли б мій отець гинув десь у не­волі, а я мав би турову силу, як оце ти, то наплював би сам собі межи очі, якби хоч зайвий день один висидів під материною стрі­хою!..

Парубок мовчав, але став ще хмурніший.

— Чи не до мислі тобі наше лицарське життя?.. Знаю ж і бачу, що тут до мислі, але не знаю й не бачу, що тебе вдержує тут?.. Скажи мені, мій приятелю, щиро, одверто: чого ти сидиш у Каневі, коли душею й серцем з нами?..

Павло — немовби не до нього річ — тільки важко дихав, наче тамував гнів на когось.

— Чом же ти мовчиш? Чи не маєш чого сказати? — правив своє Крига.

— А що я тобі скажу?.. — з серцем відказав Павло.

— Та ти чув, про що питаю?

— Ну то що, що чув!.. Скажу одно: рада б душа в рай, та грі­хи не пускають.

Він знов налив кубка й винив.

Крига не спускав з нього важкого погляду й чекав, що він да­лі казатиме, але молодик сидів і мовчав, дивлячись кудись убік.

Гомін в корчмі не вщухав, навпаки — до всього почувся бре­нькіт струн, а далі й тупіт козацького танцю та вигуки. Задрижали стіни, задзвеніли кубки на столі. Січовик скривився з досадою.

— Розгойдалася січова воля… — муркнув він набік. — Тепер уже ніхто й нічим не спинить, хіба хміль або сон зможе.

— У вас на Січі все так? — спитав Павло.

— Не все, а буває… Як щасливо з якогось походу вернуться та понавозять усякого добра.

— Хіба й там шинка є?

— В самій Січі ні, а поза валом січовим — аби гроші: всього знайдеться, як і у вас у Каневі. Ну, та сам побачиш, бо я певен, що тут ти не всидиш довго… Не таку вдачу маєш, та й силу твою тут нема де подіти…

— Може, й так.

— Не "може", а напевне так. Одного не розумію, які гріхи те­бе не пускають.

Павло сердито зиркнув на Кригу:

— Чого лукавиш? Адже сам добре знаєш.

— Мати?

— Та й мати.

— А хто ж іще?.. Дівчина?

— Та й дівчина.

— А хто ж чи що ж іще?

Парубок спалахнув.

— Як то що?! — дратувався Павло. — А з чим, у чім і на чім дістануся на те дідче Запорожжя?.. На кожного з вас глянеш — ли­цар, вельможний пан — і не підступайся. За все життя не спромо­жешся вбратися так… Де вже нам!.. Шкода говорити!..

Павло махнув рукою й схилив голову на долоні. Голова йому з хмелю йшла обертом, і звичайна в тверезого рівновага кидала його.

— Кажи краще, про що хотів побалакати зо мною! — промо­вив він, повертаючись до низовця боком і підперши голову рукою.

Крига й сам бачив, що давно вже час було сказати головне, за чим привів парубка сюди, — власне, ввесь час він до цього й справляв розмову, — але все ще вагався розкрити карти зовсім, не знаючи, як сприйме це Павло, а вразити юнака було шкода, та й небезпечно. Але ж і до ранку не сидіти з цим…

— Та про що ж балакати? — розважно почав він. — Коли ка­зати правду, то ми вже давно балакаємо про те, що треба… Ти хо­чеш зробитися січовиком, а я… хочу кинути січове товариство й записатися тут, у Каневі, в лейстровики…

Павло підвів голову і втопив у бесідника свій затуманений хмелем зір, що в ньому виразно заіскрилося вже неховане підозрі­ння.

— Запорожжя, голубе, річ не проста, — казав далі низовець. — Для запорожця не може бути ні матері, ні дівчини; одна в нього родина — січове товариство, одна справа — козацький промисел, війна з бусурменом… Тож не думай собі, що зміг би двох зайців ра­зом піймати: або ти січовик — і забудь про те, що тебе в'яже в Ка­неві, або лишайся при цьому, але викинь із голови й думку про неньку Січ, і панотець у церкві читає часом нам слово Боже: не можна двом панам служити, бо врешті якогось із них утратиш, ко­ли й не обох разом.

Павло уважно слухав, дивлячись січовикові просто в вічі, а неспокійні думки, попереджаючи одна одну, вихором крутилися в голові.

— По мені бачиш, пане-брате… Ще шість літ тому я собі був простий посполитий у панів. Знадила запорозька воля; шість літ був у Січі — й не кепським братчиком, — про це спитай кого хо­чеш, — не раз бився завзято й у степах з невірними, й на морі…

Він налив кубка, взяв люльку з губи й одним духом спорож­нив його. Помовчав хвилину, немовби прислухаючись до гамору й пісень, що доносилися з корчми. Скривився, як від прикрого вчут­тя.

— Так, — озвався нарешті, — ніхто не скаже, що був я пога­ний товариш, поганий вояка… так, ніхто, крім мене самого, але… там тільки побачив я, що помилився… Наоприкріло скоро все те… Я невдовзі побачив, хоч нікому не казав, що не про мене неспо­кійне те життя січове… Вневдовзі шашелем у серці почала точити мене туга за селом, за рідною стріхою, за землею, за всім тим, на що я, як лицар запорозький, мусів дивитися в погордою. Дивуєш­ся?.. Не дивуйся: я пересвідчився, що не самого мене їсть ота ту­га, лише не всякий навіть собі самому признається в тім. У боях та в гульбищах, у горілці топили тугу тую аж до старості, коли кого Бог карав і він не поляг у бої, або до каліцтва: коли тоді треба бу­ло виходити з товариства, то ніби аж радів старий чи каліка, виби­рав собі на землях запорозьких захисний куточок і осідав там зи­мовником коло вимріяної в боях кривавих любої, спокійної селян­ської праці. Хто міг, женився навіть… їхатимеш на Січ, то сам поба­чиш ці зимовники по дорозі. А я… я не хочу чекати аж до старості або каліцтва, бо вже тепер не в силі побороти в собі тую тугу… Та з якої речі!.. Хочу зараз — і вийду з товариства зараз, тим паче, що як вільно в нього входити кожному християнинові, так вільно й виходити… Вийду й, поки гарненько розглянуся, послужу в лейст­ровиках, а потім незабаром — на той бік Дніпра, на вільне, не панське господарство…

Тільки тепер почав Павло потроху розгадувати, куди гне ни­зовець. Кинувши низове товариство, догадувався парубок, запо­рожець захоче одружитися з якоюсь дівчиною, бо яке ж господар­ство без вірної дружини! А на таку дружину він наглядів собі Ори­сю — це не інакше… Ба, витрішкуватий дідько, — не в тім'я би­тий!.. На якусь каліку кривобоку, рябу чи підсліпувату не натра­пив…

— Казав би коротше, — перебив Павло, посміхнувшись, ра­дий, що сам відгадав козацький замір, — що задумав оженитися, а за жінку взяти Орисю, а то бач, як здалеку заїжджаєш. Треба, мо­вляв, дурного міщуха обчеркнути курячим зубом.