Віт кивнув у відповідь і вимкнув мобільник.
Наступного дня, о 15:45, учні на чолі з класним керівником чемно стояли під старою сосною, де завжди зупинявся автобус, підбираючи пасажирів. На диво, крім них на зупинці більше нікого не було.
І автобус чомусь запізнювався. Десь о пів на п'яту, коли Роман Денисович уже помітно нервував, поглядаючи то на годинник, то на мобільний телефон, повз них, женучи корову, проходила місцева бабуся.
— А кого чекаєте, люди добрі? — запитала подивовано.
— Автобус рейсовий, — відповів Роман Денисович і знову глянув на годинник. — Щось запізнюється сьогодні. Чи не поломився, бува, в дорозі.
— Та чо ж йому ломиться, як і положено — по графіку пройшов,
у чотири, минута в минуту. Я оце по ньому і Чорнушку свою виводила, — вказала прутом старенька на корову й почвалала далі, наздоганяючи худобину.
Роман Денисович ще раз спантеличено звірив годинники, потім приклав долоню до чола і глянув на сонце, наче хотів по ньому визначити точний час. Відтак пробурмотів щось незрозуміле й сплюнув спересердя. Учні напружено слідкували за вчителем, боячись, що той розкриє їхній обман.
Але класний керівник швидко опанував себе й оголосив, що оскільки на автобус вони спізнилися, а на попутний транспорт сподіватися тут даремно, доведеться затриматися в горах ще на один день. Над горами рознісся радісний учнівський галас. Роман Денисович підозріло примружився. Здається, в цю мить у його голові промайнула якась підозра...
РОЗДІЛ 3. ОСТАНН ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Двері директорського кабінету важко прочинилися, мов паща велетенського звіра, що збирається проковтнути свою жертву, і в коридор визирнула кудлата усміхнена Ейнштейнівська голова.
— Ну що, бешкетники, не замучилися стояти тут? Заходьте.
— Напевно тішиться, що зможе помститися нам за ті годинники в горах, — процідив крізь зуби Віт.
— Думаєш, заложив нас дєріку? — спитав Влад.
— Не думаю, — відповіла за нього Васька. — Якби хотів, ще тоді б заложив, щоб не отримати догану за зірвану директорську контрольну.
— Що ви там шепочетеся? — перепитав Роман Денисович. — Вигадуєте виправдання? Раніше треба було думати, що вже тепер. Він широко відчинив двері і, підбадьорюючи хлопців легкими запотиличниками, загнав їх у кабінет, наче овець до кошари. Васька, похнюпившись, попленталася за ними.
Директор сидів за великим столом, на якому були розкидані якісь папки-скорозшивачі, пачка білого паперу, кулькові ручки та з десяток учнівських зошитів. У правому куті гордо височів старий чорний телефон на диск із двома рядами кнопок на передній панелі.
— Отже, шановні поки що учні нашої школи, — на "поки що" директор зробив особливий наголос і продовжив суворо, — сьогодні ви проявили себе не як гідні поваги члени нашого суспільства, а як справжні хулігани-злочинці.
Директор рвучко зняв окуляри і жбурнув їх об стіл. На щастя, ті не розбилися, бо тоді директор, напевне, розізлився б ще більше.
— Отже, завдяки вашому класному керівникові, який розповів мені про ваші... — друзі напружилися, очікуючи, що зараз пролунає вирок, — про ваші неабиякі здібності і таланти, я піду проти свого справедливого бажання покарати вас так, як ви того заслуговуєте.
Отже, сьогодні обійдемося доганою і вашим привселюдним вибаченням перед учителькою біології.
Учні спершу здивовано перезирнулися, відтак не менш здивовано подивилися на класного керівника. Попри його суворий погляд, крізь ейнштейнівсько-тарганячі вуса пробивалася ледь помітна усмішка...
— Але майте на увазі, — продовжував директор, — це останнє попередження! І будь-яке порушення, навіть найменше, коштуватиме вам навчання у нашій школі. І обіцяю, що ви отримаєте такі характеристики, що вас не прийме жоден навчальний заклад. Тож постарайтеся не зіпсувати остаточно свої біографії ганебними вчинками.
Директор знову одягнув окуляри, встав з-за столу і вигукнув насамкінець, вказуючи рукою на двері:
— А тепер забирайтеся з мого кабінету!
Похнюплені діти позадкували за двері. Класний керівник з осудом подивився на директора і вийшов за ними.
— Ну що, банда Ве-Ве-Ве, ледь не догралися? — запитав він, коли двері кабінету зачинилися.
— Романе Денисовичу, а про які такі наші здібності й таланти ви говорили директору? — натомість перепитала його Василина.
— Ну як, хіба ви самі не здогадуєтеся?
Віт ніяково повів плечем.
— Та ніби нема ніяких особливих талантів.
— Не скажи, Віталію. Це ж який треба мати хист і організаторські здібності — так обвести навкруг пальця вчителя фізики, щоб він заблукав у часі на цілу годину і ні про що не здогадався.
— То ви знали? — знову похнюпилася Васька. — Хтось нас здав нас?
— Та ні, сам здогадався. Хоча, скажу вам щиро, не одразу. Сумніви були якісь спочатку.
— А чому не здали нас директору, а взяли тоді все на себе?
Роман Денисович поблажливо поплескав Василину по плечу.
— Вистачить ще й на вашу голову. А мені — однією доганою більше, однією менше. Ет. А за винахідливість хвалю. Винахідливість і кмітливість, скажу вам щиро, річ завжди корисна. Навіть якщо часом вона і не зовсім коректна з точки зору усталених норм поведінки.
— Тобто? — нерозуміючим поглядом втупилися у фізика учні.
— Добре, розкажу одну історію зі свого інститутського життя. Але ходімо у кабінет фізики, нема чого стовбичити під директорськими дверима. Роман Денисович запросив учнів сідати. Сам сів не за вчительський стіл, а поряд, щоб розмовляти не так офіційно, як на уроці.
— Отже, було це років двадцять п'ять тому, коли я ще був молодим і чорнявим викладачем нашого університету, — почав він розповідь таємничим приглушеним голосом.
Тоді Україна тільки стала незалежною державою. Ми, молоді науковці, вірили в себе і в те, що зможемо сколихнути світ нашими розробками.
Я надіслав заявку на участь у міжнародному науковому симпозіумі в італійському місті Турин. Отримав запрошення. А італійського консульства тоді ще в Україні не було, і, щоб отримати візу, довелося їхати аж у Москву. А це немалі витрати для викладача початку дев'яностих. Ну, і дорога, проживання, харчування теж за свій рахунок. Скажу вам щиро, в немалу копієчку мені той симпозіум обійшовся. Все, що вдалося зібрати зароки роботи у виші, довелося віддати. Ще й забракло. Тож спробував на дечому заощадити.
Симпозіум починався зранку, а поїзд до Турина прибував увечері. Щоб не платити зайву добу в готелі, я вирішив першу ніч перекантуватися на вокзалі. Спершу пішов шукати розетку, щоб зготувати каву. Я мав зі собою кип'ятильник і мелену каву. А кава теж була тоді дефіцитом. Обійшов увесь вокзал, а розетки не знайшов. Лише у спеціальних побутових кімнатах, але вони платні. Ну нічого, думаю, нап'юся холодної кави. Кофеїн — він при будь-якій температурі кофеїн. На щастя, хоч фонтанчики з питтєвою водою безкоштовні.
Набрав у склянку води, заколотив кави. Та ще люра, скажу вам щиро. Але нічого, проковтнув якось. Почухав підборіддя і зрозумів, що встряв у ще одну халепу — треба ж було поголитися, а бритва у мене теж електрична. Та я не запанікував. Зрештою, фізик-системотехнік я, чи хто? Невже не знайду електричну мережу на залізничному вокзалі?
Обнишпорив навколо — ну нема де підключитися. Усі кабелі і роз'єми сховано в стіну. Хоч бери й на електричний стовп дерися. Вже й скляв тих будівельників італійських, які так надміру про техніку безпеки дбають.
Вийшов на вулицю передихнути й помислити. І ось бачу, що біля приміщення вокзалу, посеред клумби з кущами, височіє величезна рекламна вивіска "Coca-Cola". І світиться червоно-білими вогнями. Якщо світиться, думаю, значить мусить десь там бути кабель. Озирнувся — чи хто не спостерігає, і непомітно пірнув у кущі. А за кущами — стовпчик із розподільчою електричною коробкою, у яку ввімкнено кабель рекламного щита.
Я швиденько дістав свого складаного ножа (прихопив у дорогу цизорика, щоб консерви відкривати), обрізав у бритві вилку й заточив контакти. Відтак, вимкнув зі щитка кабель живлення реклами й під'єднав свій, з електробритви. Бритва тут-же й задзижчала.
І от уявіть собі тепер, діти, таку картину: на подвір'ї залізничного вокзалу великого європейського міста раптово гасне уся реклама (виявляється, до того кабеля не лише "Coca-Cola".
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ