І стрічка з переливом золотим.
Чому ж примовк? Співай, Котигорошку,
По воду тихим голосом веди.
Вона із-за тії з'явилась брами,
Де Зміїв дім-палац біліє мармуром,
Якраз капусту порала брюссельську,
І раптом чомусь заболіло серце,
Якимсь перехопилося сум'яттям,
Немов після дощу запахло м'ятою,
Повіяло вітрами із горішника,
І як стояла — так і з дому вийшла.
Босоніж наближалася помалу,
І зникла,
І не видно за туманом...
Ну а Змій лежав тим часом
І хвалив себе самого:
"Добре, що не схрумав хлопця —
Перед сном таки не варт.
Певно ж,
Схуднути потрібно.
Бо того й дивися — згодом
Попід хмарами де-небудь
І застукає
Інфаркт".
І коли до нього пісня
Долетіла незабаром,
Не повів Гориня й вухом —
Що тривожитись дарма?
Думав:
Це Котигорошко
Знов римує тари-бари,
І спочатку тільки пирскав на туман.
Та, побачивши Оленку,
Аж хвостом забив об землю,
Загарчав,
Запарував:
— Це куди ж вона метнулась,
Не накинувши й керсетки,
Може,
Здумала тікати,
Як траплялось попервах?
Чи забула,
Що не вийти з зачарованого лісу?
Де не стане —
Кожна стежка повертатиме назад.
А коли ітиме прямо —
То назустріч лиховісно
Підніматиметься миттю
Непролазна дереза.
А тепер Котигорошко
Перестріне біля річки!
Ну а той дороги вивчив,
Як добився аж сюди!
Бач, схопився і щодуху
Чимчикує до сестрички,
От і виберуться звідси,
Переплутавши сліди.
Ні, хоч капосне дівчисько,
Та Гориню не обманить!
Він давно живе і мудрий,
Так би мовити, як змій.
Та лише побіг за нею,
Як заплутався в тумані.
І не видно вже нічого...
Лиш відерця передзвін.
Налетів на грушу-дичку...
Там ударився об корінь...
Там з розгону так і втрапив
У обривистий байрак.
От оцей Котигорошко,
Завжди щось таке учворить!
І чого я 3 ним зв язавсяг
Несерйозний він дітвак.
Не погоня, а, звиняйте,
Чортзна-що і збоку бантик!
Десь Оленка зовсім поряд...
Майже поруч...
І нема.
Ну, зухвалець! Бач, затіяв
Гратися в "сліпої баби"!
Затулив туманом очі —
Спробуй дівчину спіймать.
Аж коли це біля нього
"Стук" — відерце об цямриння.
Наче випало із рук.
— Ага-га! — зрадів Горинич.
І до краю очамрілий,
Вже не тямлячи нічого,
Так і кинувся на звук.
Стрибонув,
Перечепився об криничний зруб низенький,
І в ту ж мить загуркотіло...
Мов запалася земля.
Аж відлунням прихилило
Ясени і заросельки,
Зашипіло,
Зашкварчало...
| Розвіялася мла.
І осяяв ясен місяць
Конопельки біля броду,
Кимсь розсипану солому,
Верболози де-не-де
І Оленку серед лугу,
Що оце прийшла по воду
Та в криницю і впустила
Відеречко золоте.
Ось підбіг Котигорошко.
Та й нагнулися обоє
Над цямринням.
А в криниці
Піна збилася руда,
Вирувало, плюскотіло...
А тоді востаннє бовтнуло,
Покрутилася на місці
Й заспокоїлась вода.
І на них війнула знизу
Не лише холодна сирість,
А й настій із трав гірчавих,
Той, яким виводять міль.
З полину і звіробою,
Із їдкого дивосилу.
І як втрапив у криницю —
Так і задихнувся Змій.
Ще й спливла луска зміїна,
Ніби ряска над водою.
А оглянулись довкола —
Перед ними, як в саду,
В ріст пішли і так запахли
Чистотіл із чередою,
Що й повітря перемили
І розвіявсь гадський дух.
* * *
СЕРЕДИНКА
Ну а далі було як по-писаному:
Пройшов Котигорошко
Під трьома брамами залізними,
Гукає братам:
— Виходьте, невільники! —
А ті зраділи,
Покидали віники,
Повідставляли граблі й лопати,
Та розступаються перед ним — високі, лобаті,
На нього знічено дивляться,
А він же низенький,
То й посхиляли свої потилиці.
А вже Оленка —
Та й братику, та й миленький,
І з такою пошаною
Та щирим поклоном
Садовить на покуті:
— Ти ж визволив нас із полону! —
Заставила стіл до краю,
Налисники та сметанку
Ближче до нього переставляє,
Аж брати пересміюються
Та все допитуються в Котигорошка:
— Як це ти отак просто Змія вколошкав?
Невже тільки тим,
Що під ніс щось мугикав?
А один:
— Ги-ги, на мене після вареників
Напала гикавка.
То, може, знаєш слово та її заговориш?
Можна так, а можна й за гроші.
Тут інший озвавсь: — Дивина, аякже!
Таке кожна баба скаже:
"Іди, гикавко, до води,
Кого хочеш напади —
Чи вола, чи корову,
А чи дівку здорову..." —
Взяли його на кпини,
Вдарили по спині,
То й проковтнув язика разом з гикавкою.
Посиділи, погомоніли,
А за годинку
Найстарший в дорогу велить збираться
Та й мовить:
— Браття!
Нам стільки добра досталося нині,
Що візьмемо: коней чи по машині?
— Е-е, — закричали, — нам ліпше коні!
Вони дорожчі сьогодні!
Отож тугенько собі наб'ємо копилку! —
Дісталася й Котигорошкові якась там кобилка,
Та й рушили з того нечистого місця,
Доки ще світить місяць.
От Котигорошко плечі розправляє,
Братів закликає:
— Нумо, браття, тепер уже й ви поможіте.
Впень вирубаємо Зміїний рід,
Буде нам весело жити!
Понишпоримо по драговинах та по мочарах,
Пошукаємо відьомських отих Номерчаток
Та Пропасницю,
Щоб не лякали підпасків
Та не полохали чесну громаду.
Ми ж тепер сильні, вже дамо собі раду! —
А браття —
Тихцем, тихцем —
Подалі від нього, позаду:
— Нас же не так і багато!
— Он там щось крадеться — зліва і справа!
— І, взагалі, це непевна справа! —
А він рвонувся, аж здибився кінь:
— Я сам буду битися, раз ви такі!
Брати —
Ні в сих ні в тих.
— Ото шура-бура почнеться,
То й нам не минеться.
Доведе нас до чортового паліччя,—
Як не вб'ють, так покалічать.
Шу-шу, шу-шу між собою
Та й мовлять так лагідненько:
— Ти б відпочив перед боєм!
А ми подумаємо при нагоді —
З якого боку
На цих Номерчат заходить.
Ліг — та й незчувся,
Як втома склепила очі,
І сниться — ніби його волочать
Кущами та шелюгою,
А він не може і відхилиться...
За комір набилася глиця.
А тоді ще хтозна-звідки
Налетіли комарі.
Ледь розплющились повіки,
Бачить: сонце угорі,
Білобока на ялині
Скрекотить на весь лісок.
І збагнулось по хвилині,
Що ніякий це не сон!
Руки скручені за спину,
Ні конячки, ні братів...
Завертає за вільшину
Тільки низочка слідів.
Як же так?
Таж день навколо!
Чи ридати, чи кричать?
Ні Пропасниці не зловиш,
Не спіймаєш Номерчат.
Пізно! Пізно! От халепа!
Лиш дурна сльоза пече...
— Е, цього уже не треба! —
Витерсь мовчки об плече,
Запримітив кошеня
Недалечко у травиці...
От і вся його рідня!
Він покликав: — Кицю, кицю...
І воно прибігло прудко,
Замурчало і вляглось.
Наче каже:
— Ось я, ось!
Проживемо, якось буде...
Хочеш, мишку уловлю?
І горішок прнхшпо.
Не Журися, люлі-лю...
Знаєш, я ж тебе люблю...
І надибали на нього
Аж під вечір пастушки.
Розв'язали руки й ноги,
Познімали мотузки.
...Він додому добирався
Поїздами днів зо два.
А в дворі — народу рясно,
Збіглись глянуть на дива.
Скрізь машини — стати ніде!
Тут і преса, і кіно.
До шибок прилипли діти,
Аж висаджують вікно.
Зазирнув і він до хати
Та й усе збагнув тоді:
У кутку Оленка й мати,
А брати — на видноті.
Із завісів знято двері,
Всюдисущі репортери
Пишуть, клацають, снують.
У братів значимі факти,
Кажуть:
"Билися отак-то",—
Інтерв'ю гуртом дають.
— Ми робили те-то й те-то!
Бачте — в нас бригадний метод:
Гриць держався за хвоста,
Никодим тягнув за вуха,
На вогонь у пащі дмухав,
А по лобі бив Остап.
А Панько,
Макар, Матвій
Отаке робили саме
І на другій голові.
В сіни вбіг Котигорошко.
— Ей, куди це ти? Не можна!
Крикнув жевжичок міський.
Став наш хлопець на порозі,
А брати від нього — врозтіч,
Аж посипались миски.
...Не минуло й півгодини,
Як роз'їхались машини,
Стало тихо у дворі.
Він із матір'ю старою
Та з коханою сестрою
Мирно й любо говорив.
А тоді підвівся з лави:
— Ну то як, надбали слави?
Що похнюпились, братки?
Хоч що хоч мені кажіте,
Я не буду з вами жити,
В світ піду, раз ви такі!
* * *
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Ще припікало сонечко,
а все-таки
Холодні тіні кидали садки.
І край дороги просто на газетки
Повикладали яблука тітки.
Одна із них нагнулася до кошика
І, найспіліших взявши кілька штук,
Гукнула жартома Котигорошка:
— На, хлопче! Зятем будеш, покуштуй.
— Спасибі вам.
Чомусь мені здається так,
Що я тут був. Як звуть оце село? —
Аж ось неподалік біля переїзду
Відразу три машини загуло.
Спинилися. І довгождані дині
Шофери вибирали швидкоруч.
В кабіни висипалц на сидіння
І повні відра жовтобоких груш.
Він мовчки подививсь на це юрмовисько,
І на виду потроху посвітлів.
Пішов собі... І обережно, боязко
Почав рядочки лаштувать зі слів:
"О світе ясний, як це справді гарно,
Отак, єдиним помахом руки,
Вхопить відро, ще й друге — для напарника,
Й не рахувать на здачу мідяки.
І як це легко, щоб не'говорили,
Возити цеглу, паливо, фосфат,
У спеку й дощ, буває прямо й криво,—
Не скрізь воно дороги та асфальт.
А вже на вечір (ой, на тихий вечір!)
Загальмувати край своїх воріт.
На кузов повисаджувать малечу,
Статечно з нею щось обговорить.
А в хаті присолити борщ із півником,
Прихвалювать гарячі деруни.
І навіть, як малеча забібікає,
Не проганять — хоча заборонив..."
...Іде Котигорошко, бурмотить,
Римує степ, осіннє небо, хвіртку.
І все йому вдається, вочевидь,
І він потроху думає про збірку.
Спадає сонце, жовте, аж густе,
І десь під серцем чує теплу повінь,
Бо це життя — велике, і просте,
І невсипуще, й сповнене любові.
Принаймні він хотів би, щоб таким
Воно було,
і ради цього варто
І шлях цей невідомий торувати,
І подружити з вітром шерехким.
Бо доля що?
Допоки сил стає,
Ось тут, у кулаці, її тримає.
Чи добра, чи лиха — якась та є.
А розтулив — ніякої немає.
Він вперто буде жити, не засне,
По власній волі не зімкне повіки,
Якщо почує, що хоч десь під вікнами
"Бездумне зілля" листом шелесне.
Між стебел, там, де найчорніша тінь,
Напевне, поховались Номерчата.
Ще ж треба й ту дрібноту корчувати!
Та він їх переможе й поготів.
Побореться, журитися дарма!
У нього ж руки й голова на місці.
Щоб між людьми не повелося змійства,
Він ладен чорту й роги обламать.
...Отак завзяттям подумки горів,
І раптом, як зайшов у крайню вуличку,
Котигорошко повернувся рвучко —
Впізнав маленький дворик і поріг.
Це ж тут уже бував якогось дня,
З дівчам привітним розмовляв потому.
— А ти ж чого, ледаче кошеня?
Хоч би проснулось та сказало "няв" —
То ж я тебе узяв із цього дому.
Воно лише зиркнуло крадькома
Та й знову заховалося в торбинку.
— Еге, та й справді хазяїв нема!
Замок на дверях.
Підожду хвилинку. —
Коли це через тин гукнув сусід:
— Ей, не сиди! — і викашлявся в руку.
Стара до сина подалась ледь світ...
— Але ж, здається, тут буває внука...
— Олеся в місті десь живе...
Вона
В село, хоч зрідка, наїжджає здалека.
Тоді одягне бабиного ватника,
Та все в городі —
З ранку дотемна.
Або в садку —
Чи так їй що, чи смутно,
Сидить собі,
Хустиною запнута
Терновою...
Замислена якась...
Сусід щось говорив,
Та вже Й не чути —
Горошко геть пішов,
Не прислухавсь.
...За тижнем — тиждень.
Стерся олівець.
Минали дні — замріяні, бентежні.
Від зошитів поважчали кишені,
Вже й приморозки вибили чебрець.
Ну а тепер податися куди?
В полях повсюди скінчено роботи,
Отож не зможе підробить, як доти,
Коли до Змія в гості він ходив.
Не той сезон.