Вечеря була ще не готова. Та вони й не хапались з вечерею. Пробуваючи в містах, Літошевський вечеряв і лягав спати в глупу ніч, в третій годині, й вранці спав довго, сливе до півдня. Жінка й собі мусила призвичаюваться до такого порядку. І вони обоє навіть і влітку на волі в себе в господі не могли покинуть свого міського службеного звичаю — лягати в глупу ніч і спать до півдня.
Літошевського взяла нудьга на самоті. Він взяв лампу й перейшов у світлицю. Од прихожої направо був його кабінет, ліворуч — світлиця, одділена од спочивальні тільки товстою завісою з рябої поцяцькованої матерії до самісінької стелі. Літошевський поставив лампу на стіл коло стіни побіч турецької низької та широкої софи з товстими качалками по обидва боки, а сам сів на м'якій софі й сперся плечима на товсту качалку, котрою була обрамована софа попід стіною.
Він передніше співав кільки год в Тифлісі за Кавказом і там перейняв нахильність і навіть вподобу до східної обстави кімнат. І свої горниці він обставив на східний зразець: устелив і світлицю, і кабінет сливе суспіль перськими килимами, накупувавши їх за Кавказом, де вони коштували вдвоє дешевше, ніж у нас на Україні. Над низькою софою висів на стіні трохи не до самої стелі здоровецький килим, поцяцькований ярими лапатими взорцями з зірок та хрестиків. Софа була застелена чудовим перським оксамитовим стриженим килимком з дрібненькими різкими чудовими взорцями. Коло софи долі був простелений здоровий простіший гладенький килим, трохи не до порога. Над вікнами висіли завіси з українських рябеньких картатих плахот. В обох кутках на столичках манячіли чудернацькі високі та вузькі, рябо помальовані грузинські вази, котрі скинулись на давні грецькі амфори. На стіні теліпались довгі-предовгі ножі, а коло їх висіла в поцяцькованій піхві шабля з чудовим срібним держалном з кораловими намистинами. Цю штучку він завсігди брав з собою в мандрівку по горах та закавказьких містах для безпечності. При ясному світлі лампи уся невеличка горниця була ніби помальована пензлем в усякі ясні, різкі, але гарні взорці й звеселяла очі, ніби чудова писанка або гарний східний кіоск, помальований якимсь перським майстром, великим митцем на це східне штучництво.
Літошевському так бажалось, щоб жінка вступила в горницю, сіла попліч з ним, побалакала з ним любенько, приголубила його. А вона все десь никала по темних закутках полапки, неначе зумисне одмикувала од його й од світлиці.
— Софіє! А ходи лишень сюди на часочок! Щось маю в тебе спитать! — гукнув Флегонт Петрович через усі покої.
— А чого там тобі треба? Та мені ніколи! Неначе не можеш спитать здалеки, — забубоніла низьким альтом Софія десь далеко, неначе десь в льоху або в пригребиці.
В останні роки вона вже не говорила, а бубоніла, а то й бурчала не тільки в розмові з своїм чоловіком, але навіть з наймитами й наймичками. Добрий на вдачу та здатливий Флегонт Петрович вже давненько запримітив цю зміну в неї, але якось потроху оговтався, а потім звик і не дуже вважав на це завсідне бурчання. Софія Леонівна несподівано ввійшла в горницю, неначе вступила в турецький кіоск, гарна з лиця та поставна. Поцяцькована стіна та устелена килимом підлога наче кинули на неї одлиск ярих, гарячих кольорів. Її чорні брови на матовому чолі, сливе чорні блискучі очі, чорні товсті коси, що оповивали голову, надзвичайно підходили до такої східної обстави, до різких східних фарб. Флегонтові Петровичеві уявилось, що вона вийшла з-за декорацій на ясну сцену, і він несамохіть замилувався нею.
— Чого це наймичка так довго дляється з вечерею?
— От і дляється! Варе вареники на вечерю, — забубоніла ніби сердито Софія Леонівна. — Викачувала коржі, а я різала варяниці, а оце вона вже ліпить вареники.
— Я виспівався так, що проза взяла своє: заманулось мені вареників, а наймичка чогось задлялась.
— Тобі усе задлялась. Ось я під собою й ніг не чую, так натупцялась коло дітей, — сказала Софія Леонівна й важко сіла на софу, вгніздилась на широкій софі, підібгавши ноги, і обперлась ліктем об качалку.
Флегонт Петрович раптом підвівсь і одійшов до дверей. Йому заманулось подивиться оддалік на свою кохану Софію серед новеньких квітчастих килимів. Килими були новісінькі, недавнечко привезені з Кавказу. Чимала жінчина постать була ніби намальована на квітчастому полі на картині. Софія Леонівна на тому квітчастому різкому фоні нагадувала східну Паризаду в казчаному палаці або випещену красуню черкешенку в розмальованому султанському кіоскові. Він довгенько милувавсь нею здалеки.
— Чого це ти вилупив баньки, неначе й досі не надививсь на ці дурні перські килими? — обізвалась Софія з бубонінням, але з сутінком задоволення в голосі, навіть з маленьким осміхом на темно-червоних устах.
Їй подобалось, що вона й досі не втратила своєї чаруючої сили і впливу і на чоловіка та й… на інших чоловіків.
— Милуюсь тобою здалеки. Ти на тій цяцькованій софі дуже скинулась на перську царицю або на турецьку одаліску, — промовив Літошевський.
— Ну, не велика пошана мені, коли я скинулась з лиця на якусь турецьку дуринду одаліску.
Літошевський похапцем попростував до софи й ніби впав на софу попліч з Софією Леонівною, обхопивши її м'якеньке повне плече долонею.
— В тебе усе жарти та залицяння: це тебе ота сцена так направляє; а в мене "діла, аж голова біла", як каже наша наймичка: ніколи мені розводить пестощі та залицяння.
— Чого це тобі так заніколилось? Нехай наймичка сама порається коло печі. Пам'ятаєш, як співають у пісні: "Ой найму я наймичку, сама сяду в запічку". От і ти сядь та й сиди, згорнувши руки, та й паній собі хоч і з ранку до вечора, — сказав Флегонт Петрович, пригорнувшись щільно до жінки й цмокнувши її в цупку щоку.
Софії Леонівні були неприємні ті пестощі та поцілунки. Вона пильно глянула на чоловіка, на його білий пухкий вид, на делікатні, сливе панянські рум'янці на щоках — і його дуже білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі уста стали їй чогось неприємні.
"Істинно сахарний великодний херувим, що ставляють на столах коло пасок та баб на посвячення на великдень, — майнула в неї на одну мить думка. — Як був він худіший та простіший і ніби трохи зателепуватий, не такий тілистий та пухкий, він мені більше подобався. А тепер зам'якинивсь, і як тісто на дріжчах розлазиться та розливається, так і він наче розлізся…"
Софія Леонівна помаленьку випручалась з його обнімку й навіть трошки одсунулась од його. "Не дай боже, як він оце почне ситішать і гладшати та стане пузанем, мов вгодований, та ще скинеться на нашого сусіда, судового слідчого!.. Я його зненавиджу…" — думала потаємці Софія Леонівна.
— Яка шкода, що я оце мушу тебе покинуть серед цієї гарненької обстави та йти в світи. Я тебе не бачитиму, може, місяців зо два, — сказав Літошевський, пильно дивлячись на неї.
— Не велика шкода, як не бачитимеш мене два місяці. Не їхати ж мені в таку далеч та не тиняться по всіх усюдах, як от тиняються цигани, та ще й з двома дітьми.
— Чом же не їхать? Заберемо дітей та й поїдемо в мандрівку. Я тебе так кохаю, що без тебе мене братиме нудьга. Ще й, чого доброго, я з нудьги зап'ю та загуляю, — сказав Літошевський.
— Може, ще й оці перські килими потягнемо з собою? — спитала Софія Леонівна всмішки.
— А чом би пак і не забрать килимів? Застелимо килимами якийсь паскудний номер в гостиниці, а один килим почепимо на стіні. Ти сядеш на ліжку, уся обгорнута оцими взорцямн, а я дивитимусь та надивлятимусь на тебе.
— І вже! Дай мені покій з такою тяганиною! Це твої вигадки. Позапаскуджуємо гарні килими та ще й усякої нужі навеземо з тих смердячих закапелків, їдь сам і шли мені мерщій грошей, та ще й чимало грошей. А я отутечки заходжусь чепурить нашу оселю, — сказала жінка й вийшла, щоб лаштувать стіл до вечері.
Літошевський зоставсь сам у горниці й задумавсь. В горниці стало тихо. Навіть тьохкання соловейка не доходило до його. Тільки десь здалеки, в час великої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спуста, неначе десь гув та шумів далекий водоспад.
Незабаром жінка гукнула з далекої кімнати й покликала його вечерять. На столі стояла в тарілці шинка. Коло стола крутились два гладкі коти й нявкали, просили їсти.
Софія Леонівна не шкодувала шинки для котів, вбатувала ножем два здоровецькі шматки дорогої білоцерківської шинки й кинула на підлогу котам. Вона дуже любила котів, ніби своїх дітей. Коти живились завжди тим поживком, який вона сама вживала за столом. Ці котяки так розледащіли, що нехтували миші, ніколи не ходили на полювання, тільки вигрівали боки на сонці на ґанку…
"Сама собі дивуюсь! Ситих котяк люблю, а гладких чоловіків не зношу й ненавиджу, — думала Софія Леонівна, вхопивши на руки одного котяку й гладячи його проти шерсті. — Чудна та вередлива людська вдача…"
Випивши по дві чарки доброї горілки, Літошевський і Софія Леонівна кинулись на шинку. Незабаром наймичка принесла вареники, що аж ніби плавали в маслі. Софія Леонівна вхопила на тарілку вареника, розрізала на дві половинки й покуштувала. Варяниці були дуже товсті й цупкі, навіть з шурубалками всередині.
— Одже я через тебе не догляділа вареників. Устя товсто викачала коржа, і варяниці вийшли товсті. Ще й, здається, вареники трохи перекипіли. А все то через тебе. Заманулось тобі милуваться та голубитись отам на канапі. А теперечки набивай пельку якимись шкурлатками. І сам нічого не робе, б'є байдики, і мене одриває од діла, — забубоніла низьким альтовим голосом Софія Леонівна.
Літошевський не дуже вважав на те бубоніння й уплітав вареники на всі застави. Він вже звик до жінчиної лайки та сварки. Вона бубоніла та лаялась сливе з ранку до вечора, і чоловік вже не прикмічав того, як люде не прикмічають повітря, котрим дишуть.
— Усте! — гукнула Софія Леонівна, — навіщо ти повикачувала товсті варяниці, ще й тіста не вимісила, бо я чую тверді шурубалки, ніби в вишкрибках? Од тебе тільки одвернись, то й накоїш лиха. Не стовбичити ж мені в тебе над шиєю! — гомоніла Софія Леонівна, позираючи на Устю злими очима. Устя стояла ні в сих ні в тих і тільки кліпала віками та лупала очима.
— Бо в нас викачують такі коржі; я думала, що буде саме добре, — одмагалась Устя.
— В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товкмачила! А ти все по-своєму.