Напишете, га?
– Чому ж не написати? Написати можна.
– От і гаразд. У мене – як гора з плечей. Тільки щоб з перцем.
– Будьте певні.
IV
Журналіст Андрон Кукса мав у той вечір їхати до Сонічки.
Серце його роздирало на шматки: з одного боку – свідомість обов'язку перед редактором, з другого – непереможна любов.
Ось чому він весь затремтів од радости, зустрівши свого знайомого – репортера Малахія Чудасіна.
Запропонувавши йому написати радіофейлетончика і діставши згоду, Кукса відразу став веселим і балакучим, скочив на автобус і подався до коханої.
V
Репортер Малахій Чудасін чухав потилицю і говорив другу своєму сількору Цегелі:
– Чорт би його взяв! Тут на кінонараду треба їхати, а тут чорт мені надав узяти на себе фейлетон. Замовили його нашому славетному Андрію Черешні, а мені доводиться писати. Слухай! Любий мій! Може, ти спробуєш? Ти ж гарний сількор, Цегеля! Ти перший на цілій Вкраїні сількор, Цегеля! Ану, спробуй, вшкварни. Радіостанція біля окрвиконкому, автобус дев'ятий, до побачення!
VI
Сількор Цегеля витяг з кишені свій зім'ятий фейлетон, прибіг на радіостанцію, відкашлявся і, боязко кліпаючи очима, сказав:
– Малахій Чудасін мені переказував, що Андрій Черешня обіцяв вам фейлетон...
– Та невже?! – підскочив секретар. – Невже написав? Спасибі, велике спасибі! А я думав уже, що не напише, Давайте – давайте мерщій.
Він вихопив Цегелин фейлетон, продивився і весь захитався від захоплення:
– Чудово! Прегарно! Незрівнянно! Які дотепи! Який стиль! Ось де видко руку майстра! Ось у кого слід вчитись нашій молоді! Моментально несіть до мікрофона! Хай зараз же передають! Чекайте, я сам однесу.
Сількор Цегеля лишився один.
– Дивно, – сказав він, розглядаючи плакат "Прохаємо курців геть". – Вчора й говорити зі мною не хотів, а сьогодні трохи з руками не виривав. Ну, держись, сількоре Цегеля! Завтра по твоїх фейлетонах молодь буде вчитись. От так штука!..
__________________
("Червоний перець", № 6, 1928).
Мокриця
1924 року, після смерти Ілліча, я зустрів Петра Голомозого на вулиці. Був він сумний, скоцюрблений, пригнічений страшенною втратою.
– Куди йдете, Голомозий?
– До редакції... – Туга й нудьга в голосі. – Несу вірша. Вчора зробив. На смерть Ілліча. Ох, яка ж неймовірна втрата!
"Як гостро, щиро відчувають сучасність наші поети", – подумав я.
***
1925 року я здибався з ним в редакції.
– Що хорошого, Голомозий? Як ся маєте?
З його обличчя зникла посмішка.
– Дякую. Живемо потроху. Оце ж роковини смерти Ілліча, так я парочку віршів приніс. Треба ж відзначити сумну дату.
"Щасливий той народ, що має таких поетів", – промайнуло у мене в голові.
***
1926 року я знов зустрів його.
– Що нового написали, Голомозий?
– Та особливого нічого. Зробив оце три вірші на смерть Ілліча. "Три роки без Вождя". Треба ж! Як ви гадаєте, по сімдесят п'ять копійок за рядок дадуть? Що? Шістдесят? А оце ви бачили? Не було ще такого випадку, щоб Голомозий продавав свої вірші менше як за сімдесят п'ять копійок за рядок.
Мені щось кольнуло під серцем.
***
Позавчора оце я зіткнувся з ним на перехресті.
Обличчя йому світилось щастям і радістю.
– Чого ви так сяєте, Голомозий?
– А-а, це ви! Добрий день! Чого я сяю? А як же: роковини смерти Ілліча.
– Ну, і що з того?
– Як то що? Ото я й бігаю по редакціях, розносю вірші.
– Які вірші?
– Та ви що, з місяця впали, чи що? Вірші на смерть Леніна. Сім штук. Щороку я ж пишу парочку, тепер набралося їх вже сім штук.
– Ну?
– Та це ж капітал! Як тільки роковини, так я їх розпихую по редакціях. З маленькими змінами. Як на вашу думку: дадуть мені по карбованцю за рядок? Не треба. Дешевше не продам. Собі дорожче коштує.
Він сквапливо потиснув мою руку й побіг.
***
– Хто це? – запитав мене знайомий, що стояв поруч.
– Голомозий. Поет, – сумно зітхнув я.
– Псевдонім?
– Так.
– А справжнє прізвище?
– Мокриця, – сказав я. Справжнє його наймення – Мокриця.
__________________
("Червоний перець", № 2, 1928).
Хатні ліки
Редактор стомлено вліпив очі в попільничку і, обмірковуючи план статті, терпляче слухав секретаря.
– Вона абсолютно нічого не хоче робити, – скаржився секретар. – Це не друкарщиця, а РАТАУ[15] в спідниці. Замість того, щоб перестукувати статті, вона ходить від столу до столу і розповідає співробітникам новини зі свого родинного життя.
– Які ще там новини? – професійно зацікавився редактор.
– Різні. Сьогодні докладно розповідає сни. Снилося їй, що Буряченко їздив верхи на її улюбленому котові й їв горіхове морозиво. А згодом виявилось, що це не Буряченко, а ви їздили верхи на друкарській машині і їли Яшу-кур'єра.
– Гм... так ви їй той... скажіть, що повідомлення не відповідає дійсності... І взагалі скажіть, що НОП[16] – велике діло.
– Казав. Нічого не виходить. Вашу статтю про економію часу третій день уже передруковує. Вдарить дві літери, попудриться – і біжить балакати. За пів години – ще дві літери. І так цілий день.
– "Внушеніє" їй робили?
– Щодня тричі.
– Всі способи випробували?
– Всі.
– Ну?
– Нічого не виходить. Доведеться звільнити.
– Любий мій, – ніжно сказав редактор. – Серйозну операцію слід робити тільки після того, коли випробувано дійсно всі чисто звичайні засоби. Адже ж я – ветеринар. Учився в інституті, та "вишибли". Я навіть корови лікував. Ідіть.
Редактор ухопив аркуш паперу й швидко заскрипів пером.
***
– Маріє Іванівно, – ласкаво покликав редактор. – Так ви кажете, що хлопчисько, якого я лопав, декламував у цей час вірші і плював у мої окуляри? Це, знаєте, надзвичайно смішно. Неодмінно розкажіть про це Миколі Гавриловичу, Чиркину, Гончаренкові й Кричевському. А зараз – перестукайте, будьте такі ласкавенькі, оцю заміточку. Зараз треба до друкарні.
Марія Іванівна сумлінно й докладно розповіла свій сон вищезазначеним співробітникам, обговорила з ними всі деталі і, попудрившись, за півтори години сіла за машинку.
"Думки з приводу", – звично нанизала вона заголовок.
Продивилася рукопис – і невидима соснова шишка зупинилася у неї в горлянці. По обличчю затанцювали різнокольорові плями, а нижня щелепа застрибала й затіпалася, як молоточок електричного дзвоника.
"Робітники часто скаржаться на даремну, безглузду витрату часу по установах та підприємствах. Ми з усіх сил боремося з цим явищем. Але кому будемо скаржитись ми, коли у нас ціла колода в оці? Маємо ми друкарщицю, яка цілісінький день..."
І так далі. Повний художній опис усіх снів Марії Іванівни з відповідними примітками, висновками й запитаннями: "Кому ж маємо скаржитись ми?"
Побілілими пальцями почала Марія Іванівна передруковувати рядки, що стрибали у неї в очах.
– Готово? – ласкаво запитав редактор, висовуючись з кабінету.
– Я, Павле Аркадійовичу... Ви... Я... Мені... Вас... Я нездужаю. Вибачте... Я хочу води...
– Ну, нічого, – добродушно сказав редактор. – Оригінал написано досить чітко. Складуть і так.
Друкарщиця, похитуючись, пішла до сіней пити воду.
– Яшо, – голосно гукнув їй услід редактор. – Яшо, однесіть, друже, оцей рукопис до друкарні. Скажіть, сьогодні ця штука має неодмінно піти.
Коли друкарщиця зникла за дверима, редактор мовчки сіпонув Яшу за рукав і, приклавши пальця до губ на знак збереження тайни, забрав у нього рукопис і пішов до кабінету. Там він лукаво підморгнув сам собі, посміхнувсь у вуса і старанно розірвав рукопис на дрібні шматочки.
Друкарщиця в цей час, тремтячи й цокаючи зубами об скло, пила сьому склянку води.
– Ну, як наша друкарщиця? – запитав редактор за кілька днів у секретаря.
– Чудо. Павле Аркадійовичу! Я вражений. Сам не знаю, що з нею трапилось. Працює за трьох. За три години робить те, що перше робила за півтора тижня. Співробітники не нахваляться. Вже п'ятий день – жодного сну. Повісьте мене – не знаю, чим пояснити таке чудо!!
– Я ж казав, – хитро посміхнувся редактор, – що ніколи не треба робити серйозної хірургічної операції, доки не випробувано простих домашніх ліків.
_______________
("Червоний перець", № 19-20, 1928).
Геніальний хлопець
До вокзалу великого південного міста підлетів поїзд.
З останнього зеленого вагона вилізла чудна незграбна постать і, безтурботно посвистуючи, повільно попхалася до центру міста.
Чудна постать в англійському пальті, в кишені якого привабливо шелестіли три червінці, була не ким іншим, як поетом Миколою Струком.
Метою його приїзду до незнайомого міста було, за його власними словами, "дослідження новонайденої країни і вивчення вдачі та звичаїв тубільців".
У кабінеті редактора однієї з газет він застав самого редактора за звичайним редакторським заняттям: редактор з усієї сили розпікав молодого, недосвідченого в газетних штуковинах секретаря.
– У нас все занято! – гаркнув редактор, помітивши Струка. Постійної роботи нема.
– Чекайте, – встряв недосвідчений секретар. – Наш передовик Ількін перевантажений трьома посадами. Можливо, що...
– Нічого не "можливо"! – суворо перебив редактор. – Ідькін має двох жінок і п'ять душ дітей. Але... – виразно звернувся редактор до Струка, – ви можете писати статті.
– Надрукуєте?
– Залежно від якости. Бувайте.
Редактор другої газети ласкаво сказав:
– У нас штат переповнений. Але ви можете...
– Писати статті? – ґречно запитав Струк. – Так? А у вашого завробвідділом шість душ дітей, чи не правда?
– Звідки ви знаєте?
– Так. Досвід. До побачення.
– Всього кращого. Приносьте рукопис. Залежно від якости...
За десять хвилин Струк без докладу влетів до кабінету редактора третьої газети, впав у фотель і швидко проговорив:
– У вас постійної роботи нема, у завлітвідділом – сім душ дітей, але я можу писати статті, чи не так? До побачення... Днями занесу рукопис. Знаю-знаю: залежно від якости...
***
В кишені поетовій шелестіли два червінці, а на дворі стояли теплі дні золотої сонячної осени. Ці обставини були причиною того, що писання статей здалося Струкові ділом не таким уже спішним. Надряпавши заголовок і дуже від того зголоднівши, він побіг до ресторану.
По дорозі, прислухаючись до бурчання порожнього шлунка, він постановив, що по обіді пора взятися до роботи.
Однак після першої страви він неясно відчув, що поспішати, власне кажучи, нема чого.