Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого — зараз і назад. Не злюбив Василь дворових більш ніж Йосипенка. Гірко йому було у ті часи. Віра в добро людське мерхла, падала у його. Він зостався всюди один з молодим запалом правди та гіркого горя.
Все це зійшло йому на думку тепер. Зійшло… і, дивлячись на Псьол, Василь думав: "Тихо пливеш ти, темна річко, у крутих берегах. Золотом вигравають твої легенькі хвилі при місячному світі… Добре б, заплющивши очі, кинутись у твої чарівні кручі, пошукати спокою…" І наче що за поли його притягне до річки. Тілько що підійшов він до дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, де вода, мов кип'яток у горшку, крутила, як тонкий дівоцький голос прилинув до його вуха. Василь, круто повернувши, не пішов — побіг на гору. Серце його забилось, гіркі думки не знать де зразу ділися, одна тілько: вона, вона Співає і подає голос… Одна вона, моя Мотруся, що і красе се життя. Пройшовши трохи, він справді забачив знайому постать. Уся у білому, з розпущеною косою, стояла Мотря у кущі калини і обдивлялася навкруги. Василь нарошно пішов попід високим окопом, щоб вона не примітила.
— Та не ховайся, не ховайся, бачу, — сказала вона йому, коли він, підходячи до того місця, де вона стояла, присів був. Василь підвівся.
— А що, довго дожидав? Не вдалося, як думалось, вирватись. Поки дівчата полягали, поки поснули… Віком здалося. Чому ж ти не стрибаєш сюди, не бійся. Тут нема нікого… Давай руку, я тебе втягну.
Василь мовчки одійшов на противну сторону і, розігнавшись, стрибнув. Вона не вспіла подати йому руку, як він уже був коло неї, обхопив її кругом стану і, притисши до себе, дзвінко поцілував.
— Мотрусю! Мотю! Моя ти рідна! — чулося поміж гарячими поцілунками. Мотря у одній тонкій сорочині, у білій спідниці, як хмелина, обвивалася кругом міцної Василевої шиї своїми білими руками. Високе лоно тіпалось, пригортаючись до свого милого, гаряче зітхання гріло його. його очі горіли, тоді як проймав усього якийсь холод. І довго вони, дивлячись одне на одного, мінялись солодкими поцілунками.
— Ти скучив за мною? Скучив? Кажи?— граючи очима, питалася вона.
— Ох! — зітхнувши важко, одказав він.— Коли б ти знала, що я пережив за сії дні. Ворогові моєму не бажаю!
— І все дурно. Нічого з сього не буде. Ти знаєш, чого старому чортові досталося?
— Як?
— Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за серце, за віна. Пропав вже, пропав, — думаю! Пан вернувся сердитий.— Треба бісового сина у москалі спровадити, — сказав. У мене і душа обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам'яна, дожидаю того часу, коли будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу. Ось чую: розходяться, роз'їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене кличуть. Пішла я, плачу.— Ти чого? — питає. Мовчу я, плачу.— Чого ти ревеш? — питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що казати. Як його, кажу, не плакати — побив Йосипенко.— Як, за що?— Я й кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п'яний ззаду:— А ти чого сюди?— та в зашийок. Я так і впала без пам'яті. Коли підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.— Постій же, стара собако, насварився пан.— Так, бач, він нализався до того, що й світа білого не бачить, та й укіп.— На другий день як почав йому пан читати молитву, як почав, — то він і плакав, і клявся-божився, що до суду не буде ніколи напиватись.
— Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину, він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.
II
Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив'яні віжки, а ззаду — гордо виступав другий, натоптуваний.
— Здрастуйте! — привітався Василь.
— Здоров.
— Куди се?
— Вже аж нікуди, — одказав передній чоловік,
— Ти з двору? — пита задній.
— З двору.
— Прикажчик устав?
— Ні, ще належує.
— Поганяй, — одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.
Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки. "Певно, не на добро приїхали", — подумав він і погнав своїх жеребців, щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад, дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.
Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свирид розпитувався їх щось. Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.
Дівка і жінка неутішно плакали.
— Та годі вам! От рюми розпустили! — гірко крикнув на їх похмурий чоловік, видно, що дуже близький їм.
— Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, — умовляв і дворник.
— Вона ж у мене одна… одна, — насилу за плачем одказала жінка і ще дужче залементувала.
— Та що ж це? Хіба беруть куди її?— пита Василь. Приїжджий чоловік сердито глянув на його.
— Як же не беруть? Від серця одривають! — крикнула жінка.— У других он по скілько їх, та ні одної не беруть.
— А що ж у тебе вона вродлива вдалась, — усміхаючись, одказав дворник.
Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях сперло.
— Та ви й везете? Ви й пустили? — бликнувши очима, спитав він. Йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.
— Я б краще задавив її своїми руками! — гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.
— Хто се такий?— спитався чоловік у дворника.
— А-а!— махнув той рукою, — Кучер. Недавно ще став.
Чоловік важко зітхнув.
Василь потім бачив, як Йосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п'яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до Йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув'язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, — наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама Йосипенчиха, низька, широка, прудкая, — наче утка, коливається коло невеличкого утяти.
Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. Йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.
— Не наше і не нам! — махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і пішов спати.
Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову, а найбільше — вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану, горем биту, — його серце рветься від болю на часті, коли побаче наряджену — і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість, наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п'є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя — черідкою лиха та горя. І справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало. Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли, і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала, виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше… Вона, довготелеса, худа та чорна, "суха тараня", як звали її у дворі, привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці ворушилася лайка. "Господи! — думав він, оханувшись трохи, — чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть — і через хвилину, закрутившись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде? Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з докором?.. Вона подумає — і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!— шептав він знову, мов прокидаючись.— Вішатись?! Самому вішатись? Чого вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було", — зітхаючи, прошептав він.
З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її, наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів дворових, що зовуть її Мотря і що Йосипенко, у чомусь прошпетившись, розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і якась чудна стала, — то весела раз, а вдруге — цілий день скиглить. Ті чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на заваді.
Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю вибивають. Василь дивився на їх. "Адже тілько пустити з гори, сам скочив, а їх пустив — кісточки не зостанеться — рознесуть", — подумав він і гірко усміхнувся очима… У ту мить щось застукотіло у шибку нагорі.