Хатини на високих, метрів по два й більше, палях. Поміст, на якому розташовані, сказати б, домашні служби, рухомий, тобто річкова вода може піднімати його на будь-яку висоту, буває, аж до стріхи. Щось на зразок груби, і в ній просто на вугіллі, на прутиках, смажена риба. Мішки з рисом, бобами, в'ялене м'ясо на бантині... Нічого зайвого. Для відпочинку — гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помості постеля. Оце й усе. Хіба що знаряддя для риболовлі, полювання. Решта — внизу. Там господарство: свині, собаки, кури... Все зосереджено під помостом, живиться відходами зверху. Неподалік — плантації маніоку, ділянки рису, кукурудзи, бобів. Цього може й не бути — в лісі повно всілякого добра, досить тільки спуститися донизу, відійти десяток метрів. Хлібне дерево, банани, щось подібне до наших яблунь, какао... Дика бавовна...
Люди на диво приязні. Почувають себе незручно під поглядом іноземців, проте усміхаються.
— Буенос діес! Добрий день!
Добрий то добрий, але менше б дощу.
В родині одного з селян близько двадцяти чоловік. Десятка півтора дітей! Босі, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикриті пов'язками з трави. Чоловіки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.
— Як у вас з освітою, медициною? — питаємо.
З медичним обслуговуванням, пояснює гід, просто: раз на місяць поселення відвідує санітарний лікар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярію, селище оточують солдати, нікого нікуди не випускають, лікують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стаціонарних лікарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операції? Гід мовчки розводить руками, потім каже, що середній вік тутешніх мешканців — 35—40 років. Сорок п'ять — це вже старожил...
Відкрита з усіх боків споруда на сваях на вигоні — школа. Круті сходини на поміст. Грубі лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя... По боках географічні карти, анатомічна схема будови людського організму, діаграми, мальована абетка... Цікаво, з чого ж починають діти вчити ази науки. Мадре, падре — мати, батько... Кінь, курка, манго... Як і скрізь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.
Зараз учнів нема, заняття скінчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морі, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповідає нам, що конституцією країни передбачено загальне обов'язкове навчання. Неповно-середнє. По сім годин щодня. Система оцінок п'ятнадцятибальна. До семи балів — за усні відповіді, далі — за письмові роботи. Двічі на тиждень приходять навчатися грамоти дорослі... Підручників мало, один на вісім-десять школярів. Самому доводиться працювати і з малюками, першокласниками, і з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класі...
Чи були випадки, щоб хтось із випускників пішов учитися далі? Ні, не було. Куди влаштовуються після школи? Мало хто залишається в сельві, всі прагнуть до міста і, певне, опиняються серед таких, як ото в Лімі, сотень, тисяч шукачів кращої долі...
Навіть недоречним було б тут порівняння з нами, нашою школою, долею наших юнаків і дівчат. Тому облишимо цю тему.
Дощ ніби трохи вщух, можна бігти до баркаса, що тим часом підійшов річкою сюди, до місця розмови. Прощаємося, дарую вчителеві на згадку чудово видані "Веселкою" українські народні казки. Хорхе ніяковіє, дякує, каже, що нічого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березі, аж поки баркас не зникає за поворотом.
А в Пальмері нові гості! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославів і мексіканців. "Віва Мехіко!" — "Віва Руссіє!" — "Віва Югословенія!.." Чужина здружує. Якби зустрілися ми десь в іншому місці, чи була б така радість і задушевність?.. "Як добралися?" — "Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди..." Частування сигаретами, сміх, дружнє поплескування по плечу — жест, зрозумілий на всіх континентах.
Після вечері всі подалися до бару. Звідти вже чути бринькання гітари, звуки шумових інструментів.
Бар у Пальмеро — своєрідний музей. На стінах, стелі розвішано всілякі народні вироби — від, приміром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снасті до хатніх речей, музичних інструментів. Безліч виробів з дерева, шкіри. Все це можна купити.
Сідаємо за столиками на лавах попід стінами, хто п'є коку, хто віскі... Троє музикантів сидять на чільному місці, на невеличкому підвищенні, один — у центрі — з гітарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомітно, природно — ніби з наших же розмов — виникає музика. Спочатку несмілива, якась уривчаста, вона стає дедалі чіткішою, ритмічнішою. Поступово поринаєш у світ звуків, незнайомих, однак любих слухові. Розмови глухнуть, увага зосереджується, — помешкання виповнюється спокійною, приємною мелодією.
Смаглявий, високочолий юнак з гітарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосе гомонить сельва, затим хлопець гордо підводить голову, оливковими очима дивиться в простір, і з уст його, слідом за гітарою, не зривається, ні — лине спів. Трохи сумний, задушевний, проникливий.
Я від землі,
я від природи,
я від сонця,
я від води, —
я такий, як є.
Душа моя чиста
і відкрита для всіх.
Здалося, що навіть без перекладу я збагнув слова пісні. Зрозумів, не знаючи мови, якимсь... надцятим чуттям — так сердечне, просто, щиро співав юнак. І подумалося, що світ таки справді облаштований для взаєморозуміння, єднання людей, навіть розділених материками і океанами; що почуття, коли вони чесні, передаються, вселяються в душі інших і викликають взаємність; що люди різні, але ніхто не повинен бути байдужим до іншого. Мені щеміло хлопцевим щемом, боліло його болем, було смутно від його смутку.
Мелодія змінювала мелодію, це було свято душі, духовності, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш зміст і нашу сутність... Син бідного селянина, Басіліо Сабаріхо давно виявив свій талант, усі сподівалися, що хлопець поїде до великого міста, стане співаком. І він справді поїхав, але ніде його не прийняли, не оцінили, бо він бідний, бо там потрібні гроші. І Басіліо повернувся. Вдень працює в господарстві туристичного селища, а ввечері, як бачите... Оркестр неофіційний... Нікого він не цікавить. Туристи, однак, слухають, Басіліо їм подобається.
Я в тебе закохався,
Коли сходило сонце.
Я хочу всім про це розповісти...
Лунає "Гуантанемера", знаменита "Гуантанемера", що обійшла світ, що захоплює ліричністю, ритмікою — музики, співу, душі.
А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зірок. Хіба що в дитинстві, тієї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епізодом, то іншим. Бувало, виведемо коней на ніч пасти, і аж до світу дивимося на зірки, розмірковуємо — чи й там як у нас: поля, озерця, діброви, гаї?.. І зорі ніби розуміють нас, підморгують, тремтять, як і ми під ранок, а потім хиляться, хиляться і десь засинають... От тільки чомусь менше зірок на Амазонці. Вони й більші, помітніші, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зірок просто не видно.
Одного дня по обіді нам показали сельву та її аборигенів. Відходимо кілька десятків кроків од житла й опиняємося в джунглях, серед гігантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлічі інших дерев, обкручених, переплетених товстезними ліанами. Здавалося, що стежку прорубано в якійсь суцільній зеленій масі, що цвіла, пахла всіма можливими запахами, дзюркотіла струмочками, кишіла птаством. Сказати б, райська місцина (коли б, звісно, знав, як воно у тім раю). Багатство барв, звуків, незвичайність, неповторність усього довколишнього.
— Плодоносний шар ґрунту тут неглибокий, тому — зверніть увагу — коріння дерев росте горизонтально.
Справді бо! В деяких гігантів коріння — що опори ліній електропередач. Суцільне кореневе плетиво. Важко розібратися, де чий корінь. Враження таке, ніби весь ліс, уся сельва тримається на оцьому переплетінні, забери з-під нього ґрунт — вона все одно стоятиме.
Години за півтори, подолавши — кладками та стовбурами повалених дерев — з десяток річечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподівано, раптово — над річкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо під час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кілометрів за три-чотири. Гурт дітвори вибігає назустріч. Напівголі, в коротеньких спідничках з пальмового волокна дівчатка (їх чомусь тут переважна більшість), в однієї на голові сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жінки й чоловіки, теж у пальмовому вбранні, в усіх намисто, сережки, обличчя розмальовані. Тут же сувеніри — вироби із шкіри, кори, дерева, листя, коріння, черепи крокодилів, мавпочок, — усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь потрібну в господарстві, у побуті річ.
Виявляється, ми потрапили на своєрідний ярмарок, влаштований для туристів. Грошей на цьому імпровізованому ярмарку не вимагалося. Індіанці більше вірять товарному обміну. В хід пішло що в кого було: мило, гребінці, плавки, майки, сигарети, сірники, кольорові листівки. Річ, що десь у цивілізованому місці могла коштувати долари, десяток доларів, ішла за пачку сигарет, які тут же розкурювалися ласими до цього чоловіками й жінками.
Діти, як і належить дітям, сновигали поміж дорослими, так само щось міняли, просили... Шкода було на них дивитися — худенькі, маленькі, вони благальне зазирали в очі, простягали рученята.
Хворобливо блискучі на жовтавому обличчі очі дивляться на тебе, губенята ворушаться: "Карамельо..." Дитині так хочеться тих простеньких солодощів!
Базарчик, торг чомусь здалися символічними. Прикметними в значно ширшому плані. Чи ж не так, за безцінь чи за півціни, ідуть багатства цієї землі, цього дивовижного краю!
...Кінець минулого віку. До настання нового, двадцятого, зовсім недалеко. Бурхливий розвиток техніки змушував підприємців вишукувати не тільки сировину для своїх підприємств, а й місця, де вона дешева і доступна. 1880 року з'явилася гумова автомобільна шина. Для виробництва її потрібна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент — "кау-чук", в перекладі з індіанської — "дерево, яке ллє сльози" — серінга, або гевея.