Сіла на пероні й каже дідові:
— Голубчику, я краще пішки… Воли — та й ті іноді дрочаться… Ти їдь машиною, а я потихеньку прийду…
Бачите, яка штука: і воли іноді дрочаться. А аероплан не воли… Він таки трохи до волів подібний, — воли ревуть, а він гуде, проте різниця все-таки між аеропланом і волами чималенька…
Ох і страшно ж!
Ви ж подумайте: сидите в кабіні, а воно летить… Летить і гуде. Швидко летить і швидко гуде…
Трудно, звичайно, описати докладно, до чого літання подібне.
Щоб яскраво уявити собі цей процес, зробіть ось що: сядьте на канапі в хаті в себе й попрохайте тітку й тещу, хай з півгодини погудуть над вухом… Перед тим програйте в казино місячну платню… Точка в точку, як на аероплані… Тільки й того, що аероплан гуде далеко тихіше й приємніше…
Крім того, ви, сидячи на канапі, ненавидите тих, що гудуть, і хоч потихеньку, та таки лаєтесь, а аероплана ви любите… От любите — й квит!
А пілота просто боготворите… Ви дивитесь у дірочку на його спину, і вам так хочеться його обнять, притиснуть і прошепотіти на вухо:
— Любий мій! Коханий мій! Ти ж… не падай! Скачать вам по правді — сидите, як у хаті. Тихо й спокійно. І не струсне вас нігде, й не качне…
Сидиш, очі розплющивши, й дивуєшся: "Невже1 летиш? Не може буть!"
І тільки униз глянеш — бачиш, що таки летиш… І здорово летиш…
Біжать за тебе якісь чудернацькі чотирикутники: зелені, жовті, сірі, чорні… То клаптики землі.
А он покручена якась срібляста гадючка… То — річка…
І все таке маленьке, таке рельєфне, таке дивовижне й незвичне…
Он на зеленому тлі — купка бліх… А біля їх якась лялька совається з малісінькою патеричкою в руках… Що воно за штука?!
Вівці!
Та й манісінькі ж які вони!
Он череда з мініатюрних сірих, білих, чорних, рябих корівок…
А шляхом, таким вузесеньким, вузесеньким, тарадаєчка, така, як коробочка од гільз, котить… А в тарадаєчку хтось кота запріг…
А лялька кота того поганяє…
І думаєш собі: коли ж ото ляльки на котах почали їздити?
А як глянеш уподовж — плахта! Величезна плахта… А на плахті на тій хтось купки манюньких біленьких хаточок понабудовував…
Дивні діла твої, чоловіче!
Полтава!
Пізнав… Здорово поменшала. Зразу видко, що на округу йде… Де ж таки їй, такій мініатюрній, за губернію правити… І Ворскла побігла таким біля неї біленьким рівчаком… От узяв би й перестрибнув!..
І знову плахта. І знову біжать зелені, чорні, сірі чотирикутники…
А іноді серед їх, чотирикутників тих, зелений або чорний великий шмат — то радгоспова земля нивки селянські розсунула…
От під вами величезна чорна хустка, а на ній гурт манісіньких дівчаток з біленькими голівками… Бурякова плантація…
Лубни!
Пізнав… Сула їх обіймає з одного боку… Пригорнулась одним берегом і простяглась далі луками…
Летимо над колією над залізничною…
Отакінька колія… Рейки як дротики.
Зирк — поїздок котить. Там десь спереду білим димком пихкає… І таке воно маленьке, коротеньке, чорненьке… Тільки:
— Пих-пих-пих!
Ррраз! — і поїздок уже ззаду вас:
— Пих-пих-пих!
І куди воно, мале, пнеться?!..
Ще раз озирнувся — миша якась сіренька на рейках надсаджується…
— Будь здоров, кур'єрський! Кашляй на здоров'я! Нам ніколи!
…Маленькі озеречка, маленькі лісочки, маленькі річечки, маленькі сільця.
І все це там — під нами! А ми зверху!..
Яготин… Качнуло трохи…
— Тут завжди, — сусіда каже. — До Дніпра підлітаємо! Поколише трохи…
Хай поколише. Ямки тут повітряні трапляються… Як у яму вскочиш, тільки:
— Хух! І вниз!
І тоді вся хоробрість до горла, до голови, до очей… Як на великдень на гойдалці, як униз летиш… Потім знову пливеш рівно… Потім:
— Хух!
Гойднуло трохи…
Дніпро блиснув! Київ од Дніпра до лаврської дзвіниці подерся… А дзвіниця лаврська хрестом на вас нахваляється;
— Бога, — мовляв, — за бороду хапаєш?! До ангелів дорівнявсь?! Літаєш?!
— Літаю, голубчику, літаю… І маленька ти тепер, і тоненька ти тепер… І дзвону твого не чуть, лавро Київська, — машина перегула…
Зелене поле, а на нім біле коло… Київський аеродром… г— Хух! І вниз…
— Стук! І підстрибом по зеленому полю…
— Стій!
— Будь ласка! Приїхали!
І перед дверима усміхаються пілот і механік…
— Ну як?
— Нічого! Спасибі! Дуже добре!
— Не страшно?
— Ні! А як вас машина слухається!
Сміється пілот радісно…
Такий маленький, чорнявий… І біля такого гіганта-птиці… І він, гігант той, йому кориться… Людина! "О, це бринить гордо!"
Ланцюговий міст у Києві є!
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є!
На тім-таки самім місці, що й колись він був.
На тім-таки самім місці, де його польський генерал Смилга-Ридзь, переможно лататакаючи від Червоної Армії, висадив у повітря!
Трапилася та стратегічна польського генерала перемога над київським красунем 10 червня 1920 року.
Сунулася тоді Ржеч Посполита Польська від одного "можа" до другого "можа". Вошею полізла була кусатися в "історичних своїх межах", долізла до Києва, покусала Правобережжя, потім під нігтем Червоної Армії біля Києва луснула і в останній момент, як і всякий чужоїд, накапостила: місток ланцюговий і знищила…
І з того часу роз'єднаний був правий дніпрів берег із лівим…
А ланцюги з підбитого велетня безсило в дніпрових хвилях купалися…
І так аж до 1925 року… До 10 травня.
А потім "ні на що не спосібне бидло", отой самий "розбишацький" та "руїнницький" люд трудящий, що "вшистко нищить", узяв та й одбудував "творчу роботу" польського генерала.
Сам одбудував… Без аглицьких заводів, без німецьких інженерів, а так, як є: голий, босий, з молотком в одній руці та з зубилом у другій…
І тепер оце спустив на "бики" місточок на 200 000 пудів вагою.
Спустив, заспівав "Інтернаціонала", перерізав червону стьожку:
— Катайсь, трудящі!
А трудящі й покотили…
Загули мототрамваї на Дарницю, зацокали підбори слобідських мешканців, загупали підкови київських коней…
А люд трудящий збоку дивиться, усміхається собі в вуса й говорить:
— Ану, Смилго-Ридзю, сунься ще раз!
А музика грає… А високий над Дніпром берег захряс тисячами люду, а з радісних грудей того люду лунає:
— Слаава!
… Так, значить, ланцюжний місток у Києві є!
Конструкція нового цього мосту, як говорять спеціалісти, є перша в нашому Союзі. Вона є середня поміж твердим мостом і ланцюговим, але наближається до типу твердих.
Використали для нового мосту старі підпори (бики) і в залежності від того визначили, який має бути міст завширшки.
Довелося прибудувати нове бетонне спорудження — місток тепер шестипрольотний, довший, значить, од старого й важчий од нього на 70 000 пудів. І вищий на 3 метри, так що тепер під ним проходити можуть найвищі пароплави.
Новому місткові надано такого вигляду, який мав і старий (щоб кияни не плакали).
Різниця, проте, між старим і новим мостом є…
Старий місток був ніби "ажурніший", легший, а цей "густіший", "сурйозніший", "присадкуватіший"…
І кажуть, що й міцніший.
А що міцний, то таки міцний.
Пробували ж його: пустили потяг з навантаженими вагонами, потім пройшла піхота вільною ходою й церемоніальним маршем з музикою. Промчалась новим мостом кіннота, а потім артилерія пройшла вскоч.
Витримав і не здригнувся.
Так що коли швидко пани тікатимуть, можна не боячись смалити за ними з лівого берега. Міст витримає.
Ще під мостом риштування. Ще він не пофарбований, а як це все приберуть та вкриють його білою фарбою (кажуть, що н білий колір його візьмуть), то красунь буде хоч куди.
А знаєте, що його будували всього тільки рік. Та навіть і року не будували. Почали в червні 1924 року, а готовий уже він був у березні цього року.
Дев'ять місяців.
За якихось дев'ять місяців отакого велетня на ноги поставили.
От вам і чудотворці.
До бога, положим, нам ще далеченько, бо він київські церкви за одну ніч оновлює, та не журіться: по-перше, бог — усемогущий, по-друге, церква не міст, а по-третє, невідомо, скільки б часу бог кректав, якби йому доручено було ланцюговий міст одновити.
Так, значить, ланцюговий міст у Києві є! Запам'ятайте це!..
10. V. 1925 р. Київ
Дніпром
Пливи, косо, уплинь за водою, Я піду услід за тобою…
Це є така пісня… Співайте її, коли хочете, самі, бо вона мене абсолютно в данім разі не торкається.
Я не коса, ніхто мені не співає жалібно "пливи", і ніяка дівка, що косу чеше, не йде "услід" за мною. Єдине, що з тої пісні для мене лишилось, — це те, що я справді "пливу уплинь за водою", але цього для пісні, та ще й для жалібної, замало.
Просто пливу — і все.
Приїхав до пристані, зайшов на "Комунара" (пароплав так зветься) й сів на лаві…
Гудок прогув тричі, командир гукнув:
— Оддай кінці!
Кінці ті йому оддали, він нагнувсь, гаркнув у мідну дудочку:
— Вперьод! Малой!
Пароплав тронувся, по боках у його залопотіли колеса, я "зробив ручкою" знайомим, що стояли на пристані, й поплив — і все.
Та оце й пливу…
* * *
Поплив я, треба вам знати, від Києва. Поплив, як уже сказано, "уплинь за водою", тобто в той бік, куди тече річка. Річка, якою я пливу, зветься Дніпром. Ну що ж — значить, про Дніпро.
Ні, давайте я спочатку про Київ, як на нього з Дніпра дивитися, а потім уже про Дніпро, бо Київ ось-ось уже зникне, а Дніпро простягся аж туди, де врангелівцям жаби дають отої самої штуки, що… Як пак воно називається?..
Ну й красивий же з Дніпра Київ, "мать городов руських". Розлігся старий над кручею, сліпучими вогниками прикрасивсь, зеленими вітами обгорнувсь, закучерявився й лежить…
Та такий же ж він зелений, та такий же ж він пишний, та такий же ж він високий та вродливий, що очей од нього одірвати не можна.
Ось гляньте ви на нього.
Он Перунів бугор. Там золотий бог стояв, громи та блискавиці на старих людей посилав. Сердитий бог був… Падали перед ним люди, аж доки він сам впав головою в сиві дніпрові хвилі.
Володимирська гора, Пролетарський садок. Все це високо, все це зелено, все це над Дніпром… Над Дніпром, а не над Лопанню. От пливемо й на Дніпро дивимось.
Човник позад нас пливе, а в човні парочка… Пригорнулися одне до одного щільненько, учепірились одне в одного і кохаються… На воді кохаються.
Та розчепіться ж, православні, бо місце ж яке історичне! Та на цім на самім місці Володимир колективно всіх киян перехрестив.