Він кинувся до одного підвалу й швидко вибіг назад — там не було ходу далі. В цей час з’явився німець з автоматом, побіг за партизаном і стріляв. Партизан ще біг, але Фелікс зрозумів, що він гине, йому залишилось жити хвилину. Тоді Фелікс поцілував Цяцю просто в морду і тихо сказав їй:
— Візьми! — Цяця, як куля, вискочила з засідки й плигнула на німця. Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він прострочив її автоматною чергою і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на тротуарі. Партизан устиг тим часом зникнути, а Фелікс і Воля полізли з підвалу в підвал і далі знайомою їм дорогою та так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили...
Вони зупинилися перепочити в підвалі якогось, певно, кондитерського магазину. Стіни досі приємно й смачно пахли. Вони посідали за мурованим прилавком, крізь розвалений куток стелі доходило вечірнє світло, цементна підлога вся в ямах, за спиною хлопців — дірка десь униз. "Я тепер знаю, де ми",— сказав Фелікс, витираючи сльози. "Бідна Цяця",— зітхнув Воля. "Вона врятувала партизана!" — вигукнув Фелікс і, обнявши Волю, заридав знову.
Та ось, коли вони так сиділи, трапилося щось незвичайне: з дірки на стелі посипалися камінці, а слідом за цим зіскочив босий чоловік. Це був той самий партизан. Він пробіг повз прилавок, за яким сиділи хлопці, наштовхнувся в глибині підвалу на замкнені двері, почав їх вибивати плечем. Він важко дихав, тіло його було в крові, обличчя заросло бородою. Над діркою вгорі став німець і теж зіскочив досередини. На ньому були окуляри, хлопцям здалося, що це Адольф. Коли він пробігав повз Волю, цей перечепив його татовою палицею. Палиця відскочила геть, а фріц з усього розгону мордою в окулярах так і брякнув об цемент. Задзеленчали окуляри, покотився автомат, партизан кинувся на німця. В цю хвилину Фелікс схопив Волю за руку, вони пірнули в дірку, що була за їхніми спинами.
Букет в руці Фелікса дуже пом’явся та оббився, але Таля дуже зраділа. Одне треба було довго пояснювати дівчині — коли повернеться її улюблена "цюця Цяця".
Це була остання пригода партизанів-чапаєвців в окупованому фашистами Києві. А закінчення її відбулося в листопаді 1943 року, коли Фелікс, Воля і маленька Таля зустрічали Червону Армію. Вони стояли край тротуару,— ці маленькі горді душі, які не хитнулися протягом довгої німецької ночі. Вони пережили гітлерівську чуму достойно і тепер стояли обідрані, босі, із засмальцьованими стрічками на картузах і трьома руками трималися за держальце саморобного прапорця. Очі їхні сяяли захватом зустрічі, вони не почували ні холоду, ні голоду. Проходили танки, і в очах танкістів назавжди зосталися ці три маленькі фігурки на безлюдних вулицях визволеного Києва. Проїздила артилерія, і гармаші довго оглядалися на непорушну трійку, і кожному хотілося підхопити їх, притулити міцно-міцно до серця.
Воля був страшенно зосереджений, йому все здавалося, що він побачить покійного тата або когось хоч подібного на тата. Але побачив він тільки татову паличку. Так, так — це був татів ціпок "Ціпок! — закричав Воля.— Ціпок татів!" І схопився за ціпок рукою та потяг до себе. Ціпок тримав молодий дядько у кожушку й чорній шапці. Він нахилився до Волі й запитав, чому він вважає, що це — саме ціпок його тата. "І ми вважаємо",— сказав поважно Фелікс, підходячи з Талею. "Але я його знайшов у підвалі на Хрещатику",— сказав дядько. "То це були ви? — з цікавістю подивився Воля.— А де ж ваша борода?" — "А ти як знаєш, що в мене була борода?" Тоді Фелікс переможно подивився на дядька: "Бо це ж він перечепив цією палицею німця в окулярах, який гнався за вами!"
* * *
Історія ця буде без кінця, коли не розповісти ще про зустріч в одному селі над Дніпром. Там жила молода жінка, в якої чоловік був секретарем районного партійного комітету і під час окупації пішов партизанити. Він зник без сліду в лісах України, а дружина з дітьми жила в своїх батьків. Хтось докопався, хто вона за одна, і сказав німцям. В результаті — її діти й батьки були розстріляні, а сама вона випадково врятувалася лише тим, що не була на той час дома.
Вже їхній район цілком було визволено, вже й з Києва німці втекли, а ця молода жінка, посивіла й змучена, чекала вістей про чоловіка: може, хто напише, хоч де могилка його. Одного разу перед вечором,— уже хрустів під ногами свіжий сніжок, брався на ніч морозець, сонце зайшло, хоч небо ще було малинове,— перед хатою в неї зупинилася машина. Жінка виглянула з вікна й кинулася надвір. У ворота ввійшла одна довга шинель, яка волочилася по снігу. З коміра шинелі виглядали дві голови, закутані однією хусткою. За шинеллю зайшов військовий, несучи на руках щось замотане в плащ-палатку, вийняв листа з сумки й подав хазяйці. У теплій хаті з шинелі вилупилися Фелікс і Воля, з плащ-палатки — мала Таля, а лист був од названого батька цих трьох дітей.
"Дорога дружино моя,— було в листі,— ось тобі діти, які стануть замість наших рідних, замучених німцями. Ці хлопці двічі за один день урятували моє життя, і я пишаюся з того, що вони дозволили мені назвати їх синами..."