Він почав заїкатися.
– Ми-и ка-пі-ту-лю-вали-ли. Си-син в-тратив му-музикаль-ль-ль-ний с-с-слух, а... у... а у дружи-ни-и почалися кон-кон-вуль-вуль-сії, – повідомив він.
Увечері сім'я Мальзовецьких виїхала репетирувати марші на берег Бугу, а ми з Вадиком про всяк випадок змастили пістолети.
"Канадець"
Питаєте, чого ото мене "канадцем" прозвали? Розповім. Зразу ж по других жнивах... А що таке другі жнива, гадаю, ви розумієте; закомандував мій син (сам він у Києві, в університеті учиться), – поїдь і поїдь, батьку, до Києва. Ось уже незабаром п'ятдесят років тобі, а ти ще ні разу в столиці не був.
– Поїдьте, – каже, – подивитеся. По історичних місцях походите. Дізнаєтеся, хто ми є і звідки пішли. Не куркуль же ви який-небудь, що вам грошей жалко. Та й від Писарівки до Києва їхати, як раз плюнути.
Словом, надумав я їхати. Дістав із шафи піджак, нову сорочку з скрині, коли син до мене:
– Ні, тату, поїдете у моєму. Ви ще молоді, й п'ятдесяти нема. Та й п'ятдесят – це друга молодість. Ростом, слава Богу, ви у мене пішли. Одягнете й моє.
І нап'яв на мене оті штанці (щоправда, одягав без мила, бо не такі вони вже й вузькі, хоча й не можна сказати, що широкі). Краватку повісив на шию, кашкет насадив на голову. Все як годиться. Глянув на себе, побий тебе лихо, як на десять років помолодшав!..
Сіли в москвича (москвич у нас свій, як кращому механізаторові поза чергою продали). Син, значить, у москвича і гайда на станцію.
– У купейному поїдете, – каже, – хоч раз у житті побудете у шкурі інтелігента.
Ну, в купейному, так у купейному. Купив квиток, і до вагона.
Сів у те купе. Ну, справжня тобі, як син казав, цивілізація. Та все до незнайомих "прошу вас", "сідайте, будь ласка", "красно дякую". На мене всі тільки зирк та зирк і мовчать. А в очах їхніх так і читаю: "Видно, не яке-небудь цабе сіло". Ото, думаю, дивіться, як наше село їде. І ми не мужики тепер.
Приїхав до Києва. Глянув на столицю, аж дух перехопило. Боже, яка краса! Оце, бачу, столиця так столиця. Захотілося до центру тролейбусом їхати. Зайшов. Дістав червінця і кажу до якоїсь дамочки з сумкою:
– Дайте, будь ласка, квиток.
А вона аж рум'янцем покрилась. Рум'янець той навіть крізь фарбу виступив.
– У нас, – каже, – товаришу, тепер тролейбуси без кондукторів працюють.
– А їздять як: з квитками чи без?
– Поки що з квитками, – відповідає. – А каса ось поруч. Гроші в дірку кидайте.
Легко тобі, думаю, казати "кидайте", а в мене десятка в руці. Чи не дорогувато той квиток коштуватиме? Стою й кручусь, не знаю, що його робити. Як би не ославитися. Син же наказував: "Дивіться, тату, щоб я за вас не червонів. До людей придивляйтеся, що вони робитимуть, то й ви робіть". Стою собі та не тільки придивляюсь, а й прислухатись почав. Коли чую позаду себе:
– Оце, мабуть, і є той канадець, що від делегації відбився...
Дай, думаю, й собі подивлюсь на того "канадця". Який він, цікаво, з себе? Скільки прожив, а жодного живого іноземця в очі не бачив. Повернув голову, мельк, а всі пасажири очі на мене повитріщали. Чим же це я їм того канадця нагадую, міркую. Аж гордість якась мене пройняла. Ото дожилися, колишнього батрака від іноземця не відрізниш. Думаю це собі, коли молодичка, що сиділа недалечко від мене одна на все сидіння, посувається й каже:
– Сідайте, товаришу, будь ласка.
– Дякую, – кажу, – і сів. А вона до мене:
– Гарна у вас дуже вимова.
"Подільська", – хотів бовкнути, та де там. Вона, як застрочила.
– У нас, – каже, – у Києві такої не почуєш. Тепер так розмовляють тільки вищі класи.
"Які такі, думаю, класи в безкласовому суспільстві? Що ти мені, бабо, вибачаюсь, молодице, теревениш?"
А вона далі:
– Так у нас, – продовжує, – розмовляють тільки письменники, журналісти, артисти. Ну й, безперечно, такі пани, як ви, канадці.
Так он воно хто "канадець", думаю! Так оце я тобі, Максим Смалець, механізатор з артілі "Червоний промінь", за канадця ввижаюся.
– А ви, пробачте за нескромність, з якого міста будете? – наступає молодиця. – З Торонто чи з Віньєпега?
"З Писарівки", – хотів їй сказати, коли над вухом:
– Громадянине, ваш квиток?
– Нема, – кажу.
– Як нема? – дивується.
– Не взяв, – кажу. – У вас тут порядки якісь нові, без кондуктора, то я...
– А ви що, з Марса звалились? Уже три роки порядки такі. Не валяйте дурня, гоніть штраф. Я вам покажу, зайцем їхати.
– Багато, – питаю, – штрафу того?
Він і відповісти не встиг. Як накинуться на нього пасажири.
– Ви що? Чого так брутально? Та ви знаєте, хто це такий?
Господи, чи заступилися б вони так за мене, коли б знали, хто я?
– А хоч би й сам міністр, то що? Громадянине, гоніть штраф і без всяких викрутасів.
– Нате, – кажу, – десятку, тільки не лайтесь, будь ласка, – лагідно відповідаю йому. Мій спокій його на мить із пантелику збив.
А в цей час моя сусідка:
– Та це ж товариш із Канади. Від делегації відбився. Ще порядків наших добре не знає, а ви йому "не валяйте дурня"...
– З Канади? – контролер аж закляк на місці. – Так це ви? А вас зранку товариші розшукують. Водію, зупиніть тролейбус!
І потяг мене до виходу. Тягни, тягни, гадаю, та тільки швидше і подалі від цього сорому. Коли дивлюся, а він мене до міліції пре.
– Куди? – я до нього. – За що? Ось беріть штраф, тільки до міліції не ведіть. Зроду-віку там не був.
– Наша, – каже, – міліція, це не ваша жандармерія. Чесному чоловікові боятися нічого.
Коли це назустріч сержант вибігає.
– Ось він, товаришу сержант. В тролейбусі знайшов!
Знайшов... Де тебе, такого розумного, цікаво, знайшли?!
– Пробачте, – сержант до мене, – пане товаришу. Як вас величати?
– Смалець, – відповідаю. – Максим Порфирович.
– Так от, товаришу пане Смалець, ходіть, будь ласка за мною до машини. У суд вас повезу.
От тобі й на! З міліції і прямо в суд. А хай ти сказишся! І за що? За якихось чотири копійки. Оце-то порядки!
– Товаришу міліціонер, – прошу його. – Візьміть десятку, тільки...
– Що ви, що ви, товаришу пане Смалець. Ви не так мене зрозуміли. То показовий суд буде! Спеціально для вас, канадців!
Так я й нічого не второпав. Привіз мене в суд, посадив межи купки людей якихось і мені на вухо шепче:
– Оце ваші! Сідайте і тепер від цієї групи нікуди ні на крок. Куди вони, туди й ви.
Сів я, де наказав сержант, і сиджу. Чекаю, що воно буде далі. Ось вже й суд кінчився, піднялася та група й до виходу. Я й за нею. Група в автобус, і я туди. Сержант же наказав.
– А зараз, товариші, поїдемо в одну з українських шкіл, – каже старший. – Познайомитеся з школою, з програмами нашого навчання...
Та що про все довго розповідати. Возили мене цілий день. Де я тільки не був, кого нам тільки не показували: і виставки, і музеї, і технікуми, навіть продавщиць в українському вбранні.
Отака-то придибенція трапилась зі мною у Києві. Про це я й розповів односельцям. Послухали вони мене, посміялися. Дехто й забув вже про те, а от слово "канадець" ніхто не забуває. Як реп'ях прилипло до мене. Так і досі "канадцем" називають. А чого? І сам не знаю.
Імітування брехні
Вона захворіла не на жарт. Петро Сергійович, її чоловік, день у день клопотався біля ліжка, благаючи що-небудь з'їсти. На третю добу Антоніна Петрівна простогнала:
– Невже ти не можеш догадатися?
А покірливий Петро Сергійович ніяк не догадувався, І це ще більше дратувало Антоніну Петрівну. Тому вона когось довго кляла і, задихаючись, кричала:
– Телепню! Людей до мене! Немає ж з ким і порозмовляти! Чи ти не бачиш?
Тепер Петро Сергійович догадався. Люди – єдине, що могло врятувати Антоніну Петрівну. Але кого ж покликати? Хто прийде?
З-поміж цієї бельгійської густоти населення сім'я Користівських почувала себе робінзонами на пустельному острові. Якраз напередодні занедужання Антоніна Петрівна Користівська полаялась з останньою своєю приятелькою і злягла. Петро Сергійович, звичайно, навіть не замислюючись над тим, хто ж винуватий, підтримав свою дружину. Отже, кликати до хворої не було кого. І раптом... Петро Сергійович стукнув себе по лобі. Він пригадав, що в дитинстві йому не гірше за Іму Сумак вдавалося перевтілюватись. Петро Сергійович метнувся у другу кімнату, натяг жіночу сукню, запнувся хустиною, вискочив у коридор і постукав.
– Увійдіть, – почулося з кімнати. Петро Сергійович згорбився, втягнув голову в плечі і, підроблюючи голос сусідки Марії Лаврентівни, пробелькотів:
– Антоніно Петрівно, голубонько! Прийшла вам розповісти страх яку цікаву новину. Послухайте...
– Ну! – обернулась Користівська. – Тільки не бреши!
– Що ви, голубонько, – ще більш втягнувши голову, мимрив Користівський. – Ви, напевно, вже й самі чули: Синюху посадили...
– А я що казала? Хіба не я перша?
– Вже й суд відбувся. Боже, чого тільки там не показували! 15 ощадкнижок, ящик царських золотих, півпуда доларів і 20 тисяч готівкою.
– Я про це давно казала! Ну, скажи, не я перша?
– Ви, голубонько, ви. Провалитись мені на цьому місці, – зрадів Петро Сергійович, глянувши на усміхнене обличчя жінки.
– А Семенюки, Тоню, Семенюки. Ці тихі, мирні і вчені типи. Чоловік професор, стільки наукових праць, і на тобі...
– Що?!
– Ти ще, Тоню, не знаєш?! Ти мене вбила! Влаштували ж, пробач на слові, публічний дім. І хто? Старша донька і мама. А він – старий пеньок – нічого і не підозрював. Через три дні показовий суд. Робиться щось неймовірне...
– Оп! А я що казала? Я як у воду дивилася. Хіба не я перша?!
Петро Сергійович відчував, що задихається. Його убога фантазія поки що лише відновлювала давно сказані Антоніною Петрівною слова. Він тільки додавав до них, що час розплати настав або в найближчі дні настане. Користівський зрозумів – цим він врятує дружину. Основне балакати, балакати без угаву. Чого ж я чекаю? Чому я замовк? Про кого ж ще? Про Івана Петровича? Про нього всі ж робітники теревенять. Петро Сергійович тишком вибачився перед Іваном Петровичем. Бо ж чи до жарту – казати таке про свого начальника.
– А що робилося сьогодні в нас? Цілий день так ніхто й не працював. Уявляєш, і хто міг подумати: прийшли і забрали. Серед білого дня. Начальник же який! А у нього, виявляється, ні душі, ні серця. Квартири давав тільки своїм підлабузникам. І, думаєш, задарма? Дзуськи! Хіба не пам'ятаєш, як ми одержали?! Але ми що? Всього 500 карбованців хотіли запропонувати, а інші ж давали...