ІІ
На спортовому стадіоні села Закамарки бурно кипіло життя. Корівки примірно травичку гризли, спутані коники підскакували на задніх ногах, телятка мукали і лошатка весело гарцювали. Квіт нації — діти всяких розмірів та калібрів у "пекаря" гралися, або в "гуску". Стариня на дубах порозсідалася, гуторила, всілякі війни та континґенти згадувала, а січова молодь привчалась на воєнний лад маршувати.
Димайміхівських спортсменів на місці сердечно вітають, у читальню їх запрошують, дівчата, чарівно всміхаючись, гниличками їх частують, — але про відплатні змагання, розуміється, ніхто і слухати не хоче.
Голова "Січі" Пилип Крогулець витягає з привітною усмішкою дебелий будильник, який придбала йому жінка за макітру яєць, прикладає оцей самий будильник до вуха, прислухається, а далі тиче пальцем на годину і каже:
— Нічого, каже, друзі, не порадимо. Або є якісь приписи Окружного Спортового Союзу, або їх зовсім немає. Запізнились ви, друзі, акуратно на дві години, значить — змагання ми виграли "воковером" і мистецтво, очевидно, в наших руках.
— То добре, — каже капітан Кирило Варениця, — що є на світі такі премудрі приписи. Але я вас тепер запитаю: існує для нас, панове, вища сила, чи не існує? Існує для вас, панове, стихійне нещастя, чи воно для вас взагалі не існує?
Спортові кола села Закамарків попали в заклопотання:
— Вищу силу, як таку, кажуть оці кола, ми засадничо признаємо. От, кажуть, тільки вчора гарячий симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, віз до Львова пів-свині і по дорозі поліція сконфіскувала м'ясо… Нам тільки цікаво знати, яке, на марґінесі кажучи, стихійне нещастя вам трапилось?
Голова "Січі", Пилип Крогулець, поник головою…
— Так, тепер нам ясно: справді вам став на перешкоді великий катаклізм… Місток, молодиці і все інше. Звичайно, нема про що балакати: йдіть у гардеробу і роздягайтеся. А м'яч отой добре, що наздогнали, бо наш власний — симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, як учора на тренінґу копнув, так і душа в ньому трісла на амінь!
Тут ще висунено деякі застереження з кіл Гуртка Християнської Молоді.
— Не знати, — кажуть оці кола, — як панотець будуть задивлятися на цілість цих справ. Бо наш панотець, сьогодні і не пообідавши, ще з полудня принесли собі на грище фотель та часослов і дожидали змагань, та ось тепер вони, неначе б то, збиралися йти правити Вечірню.
— Коли річ іде про мене, — вмішався в розмову о. Григорій, місцевий парох, — то обідати я справді не обідав і оце власне, правду кажучи, я хотів посилати дяка, щоб дзвонив на Вечірню. Та з Вечірнею можемо почекати до вечора, Я, каже, спеціяльно інтересуюся копаним м'ячем. Колись, у гімназії, сам грав на центрі, та потім пацифікація перебила мені спину і тепер я в тій ділянці значно відстав.
— Я, — каже цей представник, — являюсь на цьому терені в напівофіційному характері. Я міняю зовсім ще добрий, хоч і приношений плащ, за масло, можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, але в оцих фінальних змаганнях я дуже радо буду за арбітра. Тільки, може хтось з присутніх позичить мені свистало, бо своє власне я вдома забув.
Цьому представникові вищої спортової влади позичають пастухи свистало, що його згубив один політрук, як доблесно втікав через село, а змагуни йдуть до гардероби роздягатися. Спорожняється також місцевий стадіон від корів, коней, телят, лошат та квіту нації — дітей всякого калібру.
Та зараз таки, в гардеробі, як змагуни переодягались, трапився інцидент. Виявилося, що перший воротар футбольної команди села Закамарків, Стецько Полукіпок, поїхав до Львова з молоком, а при цій нагоді хоче заміняти собі шафу, пару крісел, а коли б вдалася штука, то також психу, або канапу. А до запасного воротаря Клима Цигарнички спортивні кола села Закамарків не мають довір'я.
— Він, кажуть, незабаром жениться, акурат до Димайміхів, двоюрідну сестру Кирила Варениці бере за жінку. Вже, навіть, оповіді вийшли. Ану ж, кажуть, захочеться йому, падлюці, зробити великодушний жест і яких три-чотири зайвих "баняків" на наш рахунок пропустити?
Клим Цигарничка клянеться на чому світ стоїть, по руках і по ногах своїх односельчан цілує:
— Будь я, каже, як той Юда Іскаріотський, що Ісуса Христа продав, коли я зломлю наш спільний фронт боротьби, або, взагалі, через гадку мені перейде, щоб схрунити в такій переломовій хвилині. Весілля, каже, весіллям, це моя суто особиста справа, а честь рідного села стоїть в мене на першому пляні. А поза тим — ворота це для мене святиня і я не дам нікому її збезчестити.
Ледве-ледве вдалося йому ублагати своїх односельчан.
— Коли вже так клянеться хлопець всіми святощами, — каже симпатик клюбу, дядько Охрім, — то можна йому дати віру. Все ж, про всякий випадок, я можу стати біля воріт з доброю кавулею і за кожний пропущений ґоль опережу його раз по хребті. Цього, думаю, буде досить.
— Згода! — радісно крикнув Клим Цигарничка. — Можна оперезати! Будь ласка!
Гарячий симпатик клюбу, дядько Охрім, подався зараз до жидівського плота, виломив собі здоровенний кілок і зайняв обсерваційну точку збоку, біля воріт. Тимчасом змагуни вибігли на грище, стадо гусей і качок затріпало крильми і з криком пішло на "авт", змагуни гукнули тричі "Слава!", суддя, пан Рогалик, засюрчав у свисток і дерби почалися.
Гості, звичайно, під'ївши собі гнилиць, окрилились бажанням перемоги, з місця починають грати з серцем і натискають гурмою на ворота місцевих. Бомбардують ото гості Климові ворота, як німці Мальту, і спуску не дають.
Воротар Клим Цигарничка доказує чудес, виловлює м'яч за м'ячем, кидається на м'яч, як лев, а все скоса на дядькову кавулю споглядає. Врешті, в 20-тій хвилині, втирає Клим Цигарничка краплистий піт із чола та каже:
— Нічого, каже, не вдієш, наближаються мої Термопілі. Прийдеться мені сьогодні принаймні п'ять дядькивих кавуль скоштувати! Противник злопав полунецок гнилиць і землю дере під собою. Накинув вистему "В" у повному маштабі, а наші, іроди, паталашать просто скандально. Бийте, каже, дядьку Охріме, відразу, все-одно мені тут помирати, не діждавшись короваю.
Бачить дядько Охрім, симпатик клюбу, що воно справді не переливки та й каже:
— Я, каже, як сторонній глядач, зразу і не думав, щоб втручатися в фізкультуру, але таки доведеться. Скажену оце противник накинув систему, мотлошить наших, аж пір'я летить. Подай-но мені, сину, оцей бальон, ніби то на корнер, а я вже з ним справлюся. Не будь я Охрім, коли він не лопне, як тільки я торкну його моїм чоботом. А без м'яча — змагання не змагання, а просто сміх один.
А симпатик клюбу, дядько Охрім, чолов'яга коренистий, однією рукою бочку пива аж до стелі піднімає… От, як розмахнеться дядько Охрім, симпатик клюбу, як копне м'яч своїм "шпіцом", а м'яч отой, п'ятий нумер, як вистрелить в повітр'я, як засвище та зашумить, як закреслить у повітрі дугу — і ген-ген! — на самий чубок старезної, трьохсотлітньої, височенної липи вилетів і там зачепився. Зачепився за вороняче гніздо, і взагалі, думки не має, щоб приземлитися на грище, де його, річ ясна, конечно потрібно.
Ну, гості, немов замотеличені, бігають попід липу, голови вгору позадирали та все кукають за м'ячем, чи не падає. А місцеві змагуни тільки в кулак сміються:
— Молодець, кажуть, дядько Охрім, симпатик клюбу! Неабияку собі "свічку" стрілив!
Між публікою вже дехто і об заклад б'ється. Дехто каже, що м'яч впаде з липи, а дехто, навпаки, впирається, що він, взагалі, не впаде, хіба, щоб із парашутом його спустити. Пастушки назбирали собі камінців, з долу камінцями приціляються, галок полошать, воронячі гнізда валять. А дядько Охрім, симпатик клюбу, водне поміж людей снується, руками розкладає і, просто, з дива не виходить.
— Оце ж, каже, харцизяки, сталевий якийсь бальон собі пошили! Тьху, тьху, нечиста сило!.. Не лопнув! Далебі — не лопнув!..
Врешті капітан команди гостей Кирило Варениця каже:
— Отак, каже, друзі, задравши голови, можемо і до мая стояти і нічого не вистоїмо. І війна з плютократією скінчиться, а ми м'яча не дістанемо. Треба, каже, скочити кудинебудь по сусідах і позичити драбину.
Радо-не-радо скочили місцеві до тітки Павлихи і принесли драбину. Тоді то вже і вдалося спустити м'яча на землю.
Отак, то за тим, то за сим, минуло 45 хвилин і суддя п. Рогалик, відсвистав перерву. Після перерви гра ще більше пожвавилась, прибрала на динаміці. Гостям немов би хто перцю насипав, просто двояться і трояться на грищі, а Климові ворота обстрілюють вже без милосердя.
В 15-тій хвилині другої половини Клим Цигарничка заплакав, як дитина і каже:
— Пропали ми, дядьку Охріме! Ворог б'є нас на нашій власній території!
А тут, саме, капітан команди противника, Кирило Варениця, пробився крізь місцеву оборону і тягне з усієї сили на Климові ворота.
— Ого! — махнув рукою Клим Цигарничка. — Мій швагерко сольо-балянсе їде до мене в гості! Валіть мене, дядьку Охріме, колом через плечі, бо мій швагерко — перший стрілець району, ногу має певну! Ґоль сидить мурований!
— Нога — ногою, — каже дядько Охрім, симпатик клюбу. — Нога ще півбіди. Ти дивись, небоже, щоб він тобі головою чого не затіяв, а нога, то вже моя річ. Не хотів оце я, як сторонній глядач, втручатися в фізкультуру, але таки прийдеться. М'яч, харцизяки, пошили собі сталевий, на це і муха не сяде, але не будь я Охрім, коли я не пущу оцього колика твойому швагрові під ноги!
…Та в тій хвилині трапилось щось несподіване, щось неймовірне… Це, власне, правду кажучи, був найбільш драматичний момент цілих змагань, вершок емоції! Бо не встиг Кирило Варениця під'їхати під Климові ворота, а дядько Охрім не вспів розмахнутися, щоб пустити йому колика під ноги, як, нагло, на городі тітки Павлихи затріщав перелаз, зашуміла кукурудза, між публікою зчинився крик і вереск, дітиська запищали, гуси заґеґали, — і расовий, дволітній бичок тітки Павлихи, красої масти, симентальської породи, грізно і коротко порикуючи, влетів на грище — без попереднього зголошення в судді, і, зі звішеним лобом, блиснувши заїло сліпаками, копнувся просто на Кирила Вареницю.
Капітан Кирило Варениця, побачивши перед собою такого чотироногого бека із звішеним лобом, з піною на храпі, із зачервонілими, сердитими очима — просто, можна сказати, спантеличився, не знаючи яке, супроти цього дикого факту, зайняти становище.
Тимчасом бичок тітки Павлихи зручним дриблінґом, послугуючись всіми чотирма ратицями, відібрав Кирилові м'яч з-під ніг, але при цьому так небезпечно зфавлював Кирила, що він, неборак, підлетів на півтори метра догори, а, опісля, посковзнувшись на коров'ячій купині (а ними місцевий стадіон був густо засіяний), запоров носом у кротовиння і вже більше не піднявся аж до кінця гри.