Але в нього нічого не виходило. Кожен його рух викликав у моїй нозі нестерпний біль.
— Та покрути ж педаль! — загорлав я, почуваючи, що скоро ще й завию від болю.
Ілько розгублено пояснив:
— Педаль заклинцювало... Зігнуло й заклинцювало, і тепер — ні туди ні сюди...
Ілько знову заходився вовтузитись біля мого пальця та біля велосипеда, але так невправно і незграбно, що я далі вже не втерпів і закричав од болю.
На наше щастя, від моря ішов чоловік. Ілько почав гукати та махати руками:
— Ей, дядьку! Ідіть швидше сюди!..
7. ДЯДЯ ВЛАС
Високий, з могутніми плечима і гарними чорними вусами чоловік неквапливо підійшов до нас, поклав на землю піджака, якого ніс на руці, і густим дужим басом запитав:
— Що сталося, хлоп'ята?
Я мовчав, тільки схлипував, розмазуючи сльози по щоках брудними кулаками. А Ілько відповів невиразно:
— Та ось... він їхав, а воно...
Мабуть, я таки здавався дуже смішним, бо чоловік раптом голосно й розкотисто зареготав:
— Оце так велосипедисти!.. Оце так спортсмени!.. Звісно ж, з гори з'їжджали?
— Та... не високо...— промимрив Ілько.
— Авжеж! Хіба це для нас гора? Так собі, нікчемна гірка!.. То що, кажеш, в сильце попався? Ану давай будемо виручати...
Мені не видно було, що він робить, але я раптом відчув, що вже звільнився з полону. Сів і почав терти свій палець, що аж посинів та занімів від болю.
— Педаль ви, хлопці, здорово зігнули,— сказав чоловік.— Доведеться вашого коня в майстерню здавати. Ну, а палець як?.. Нічого, заживе... Тебе як звуть? — звернувся він до мене.
— Левко.
— А тебе?
— А мене — Ілько... ми в одному класі.
— Либонь, товаришуєте?
— Ага... А вас як звуть? — сміливо спитав Ілько. — А мене звуть Власом Микитовичем.
— Спасибі, дядю Власе. А то хтозна, що й робили б.
— Буває...— сказав Влас Микитович і усміхнувсь у свої гарні вуса.— Може, колись і ви мені в пригоді станете. Я бачу, ви хлопці хвацькі!
Він узяв піджак із землі, знову перекинув його через руку і попрощався:
— Ну, бувайте... мені пора.
Він пішов. А ми з Ільком разом кинулись до велосипеда, щоб подивитись, що ж нам з ним робити. Нести в майстерню, як порадив дядя Влас?
Але де взяти грошей на ремонт? Тих, що лишились, не вистачить. Та й як нести, коли велосипеда щойно куплено?
— Що ж його придумати, Ілько? — запитав я в розпачі.
— А знаєш що? Давай самі відремонтуємо. Подумаєш, велике діло — виправити педаль! То якби всередині щось зіпсувалось, в механізмові, тоді хочеш не хочеш неси в майстерню. А це ж — зверху, все видно...
Ця порада мені сподобалась.
— Ти тримай велосипед, а я буду тягти педаль,— сказав я. Проте, як ми не силкувались, клята педаль не розгиналась.
— О, придумав! — просяяв Ілько.— Зараз ми її каменем... Ми поклали велосипед на великий камінь, а меншим Ілько почав гатити по педалі.
Але й це не допомогло, тільки поколупали на педалі новенький блискучий нікель.
— Не сумуй,— заспокоїв мене Ілько, бачачи, що я й зовсім похнюпився.— Велосипед поставиш у сараї, ніхто й не побачить. А опісля попросиш у матері грошей на що-небудь, і ми відремонтуємо. У майстерні це зроблять швидко, при нас.
На цьому й порішили. Палець у мене вже не болів, як спершу, і ми заходилися грати в футбола. Грали, аж поки і вечоріти почало.
Але додому йти не хотілось.
Ми тільки забігли в двір, щоб залишити в сараї велосипед та футбольний м'яч, і пішли блукати по місту.
Може, хто й не розуміє принади отих блукань по місту без будь-якої мети, але такій людині треба тільки поспівчувати!.. Ідеш собі і знаєш, що тобі нікуди не треба поспішати, що тобою ніхто не цікавиться, що ти можеш повернути в оцю вулицю, а можеш і в оту, можеш постояти біля кінотеатру, подивитись рекламні кадри з нового фільму, можеш заглянути в освітлене вікно й подивитись, що робиться в зовсім незнайомій кімнаті, можеш натиснути кнопку дзвінка і втекти за ріг, поки господар вийде на дзвінок, словом, ти можеш віддаватися всім утіхам вільного, незалежного життя.
Коли я прийшов додому, гостей у нас уже не було. Тато і мама міцно спали.
8. МОЇ КАНІКУЛИ
Так почались мої літні канікули.
Настали безхмарні дні.
Правда, час від часу у моє безжурне, привільне життя втручався тато. Він викликав мене до себе в кабінет і лаяв за неробство, за те, що я живу, як "бур'янина", тільки їм, сплю та гуляю і нічого корисного не роблю. Він знову брав за приклад себе, розповідав, як одночасно учився і працював, як став людиною, а я, слухаючи його з скорботним лицем, ждав, коли він закінчить, щоб бігти на вулицю.
З мамою у нас іноді відбувалися лише коротенькі розмови.
Ти сьогодні хоч що-небудь читав?
— Читав. Ось дивись...— І я показував книжку, розгорнуту тижнів зо два тому на сімдесятій сторінці.
— Ну, почитай ще трохи, а тоді вже й підеш гуляти.
— Гаразд, ма...— відповідав я і першу половину її наказу одразу ж забував, а другу неодмінно виконував.
Якось мама сказала:
— Ти б сходив у школу, може, там уже підручники продають.
— Давай гроші, сходжу,— одразу ж погодився я.
І таки справді пішов. Але до школи не дійшов. Тільки-но повернув за ріг, як назустріч Ілько.
— Ти куди?
— У школу, підручники купувати. Ходімо разом.
— А чого спішити? Нікуди ті підручники не дінуться. Там на кожного присилають, коли завгодно взяти можна. Ходімо краще бичків ловити. Зараз здорово бички ловляться.
Чи міг я довго вагатись? Звісно ж, що не міг! І ми повернули до моря.
Бички ловились добре, Ілько не збрехав. Ми їх натягали чималенько. Але що ж мені скаже мама, коли я їй замість підручників бички принесу?..
— А що ж тут такого? — здивувався Ілько.— Неси бички. Твоя мама переконається, що ти не просто байдики бив, а діло робив. А підручників, скажи, ще немає.
Мама справді зустріла мене радісним сплеском рук.
— Де це ти стільки риби взяв?
— Наловив,— відповів я гордо.
На мить її обличчя захмарилось, вона побачила, що у мене в руках, крім бичків, нічого немає.
— А підручники купив?
— Ні, школа була закрита,— відповів я невинно.
— Ти ж навідуйся.
Я пообіцяв навідуватися, і ми заходилися чистити бички.
Тата ми зустріли великою мискою ще гарячої пахучої риби. Риби, звісно, у нас завжди було вдосталь, бо тато ж — дирек тор рибкомбінату, але ця була особливо смачна, бо наловив її я. Тато сказав, що "риба любить воду", і мама поставила перед ним графинчик з горілкою. Вечеря пройшла у нас дуже весело. Була тільки одна неприємна мить, коли мама ні з того ні з сього згадала:
— А сьогодні Левко по підручники ходив, так школа чомусь була зачинена.
Я злякався: ще тато, бува, почне виховувати мене. Але, на мою велику радість, цього не сталося. Тато тільки сказав:
— Ага, це добре. Бо я вже хотів нагадати: чи не пора подумати про підручники?
— Я простежу,— пообіцяла мама.
Опісля так воно й сталося. То мені щось заважало дійти до школи. То, коли одного разу таки дійшов, там справді було зачинено. То було вже й відчинено, так я аж у школі вгадав, що забув дома гроші... Кінчилося все тим, що одного разу мама сама пішла до школи й купила мені підручники.
Підручники навели мене на думку і про новий портфель. Я сказав мамі:
— Мій старий портфель уже нікуди не годиться. Треба новий купити.
— Знову портфель? — здивувалася мама.— Ми ж тобі купили весною!
— Ну то й що?..— заперечив я примхливо.— Он у Павки новий. І в Маринки... А я буду з старим ходити?..
— Ану покажи твій портфель! — уже розсердилась мама.
Я миттю кинувся у свою кімнату, витяг з шухляди портфель. Він справді був ще непоганий, тільки трохи потерся та трохи відпоролась одна верхня кишенька. Але я, не довго думаючи, рвонув шкіру і зробив таку дірку, щоб її вже не можна було залатати.
— Ось дивись...— показав я мамі. Вона покрутила портфель у руках.
— Справді... Коли ж ти встиг?.. Просто горить у тебе все!
Я мовчав, бо вже знав, що новий портфель у мене буде напевне.
Портфель мені купили.
Я пообгортав білим папером та поскладав у нього книжки.
9. ЗНОВУ ДВІЙКА
Коли першого вересня ми прийшли до школи, я твердо вирішив учитись тільки на "відмінно" і "добре". Мені хотілося з першого ж дня показати, що я вже не той, яким був минулого року. Всім показати: і мамі з татом, і Євграфові Євграфовичу, і Марії Степанівні, і всьому класові.
Хоч ще влітку ми з Ільком домовились, що сядемо на одній парті, тепер я вирішив, що мені краще сісти знову з Маринкою. Вона добре вчиться, не пустує на уроках, а біля неї і я поводитимуся спокійніше та уважно слухатиму вчителів.
Правда, минулого року Маринка заявила, що вона більше не хоче зі мною сидіти, але, може, вже забула ту розмову. Про всяк випадок я сказав:
— Маринко, я знову сяду з тобою...
Вона гостро зиркнула на мене, мовляв, хіба ти забув, що я тобі сказала?..
За літо Маринка дуже змінилася. Вона й раніше виділялася серед інших дівчат нашого класу, а тепер і зовсім стала красунею. Ні в кого з дівчат я ще не бачив таких чорних неспокійно-рухливих брів, як у неї, таких товстих кіс з червоними бантами на кінцях, а особливо таких великих блискучих очей. Коли вона дивиться на тебе, то навіть її погляд трудно витримати.
Ось і зараз вона так глянула на мене, що я мимоволі опустив очі. Але сказав:
— Не бійся, не пустуватиму...
— А я й не боюсь,— незалежно відповіла Маринка. А потім таки погодилась: — Гаразд, сідай зі мною. Але, якщо заважатимеш, відсаджу.
Коли б вона тільки знала, як я їй вдячний! Ти, Маринко, швилко переконаєшся, що я теж хочу бути хорошим учнем. І таки буду, буду!
Мені хотілося, щоб швидше вже прийшла Марія Степанівна (її уроки перші), щоб я вже сидів і слухав-слухав уважно... Ні, ще ніхто не знає, як добре я буду вчитись!..
Але ось і дзвінок.
Вона заходить до класу, сувора й плоска в своєму темно-синьому костюмі, пісним, безбарвним голосом вітається:
— Добрий день, діти.
Ми дружно відповіли. Сіли.
— Ілько Заруба, чому ти не пострижений?
Справді, Ільків вогнистий чуб, видно, давно вже не бачив ножиць і гребінця, бо стирчить в усі боки, як у рудого клоуна, що влітку виступав у нас в цирку.
Ілько звівся за партою. Куточки його потрісканих губ здригнулися в коротенькій посмішці: "О, вже починається!.."
— Я...