Він устав, очі йому занялися вогнем, од усього обличчя пашіло натхненням, впевненістю. Ганна дивилась на його і, сама не помічаючи того, не могла одірвати від його очей. Бідолашний студент, що зовсім не думав, кажучи свої слова, сягати так глибоко, не знав тепер, що сказати. Квітковський та ще дехто пристали на Раденкову думку:
— Правда! Народ має свою культуру, і спершу треба знати її, дослідити, а тоді вже рішати, чий світ ясніший — наш чи народний,— казав Квітковський. Він зовсім не знав народу, але його нервову систему електризувало Раденкове слово і скоряло.
— Отже я таки й тепер не згоджуюся з тобою, Гордію,— знову почав Гайденко.— Живе життя не складається відповідно нашим теоріям. Дуже гарно було б, якби народ спокійно виробив собі потроху свою культуру. Може, вона й вища була б од тієї, що ти звеш "нашою", може, ми й пристали б на неї. Але ж ти забуваєш те, що поки ми будемо задля абстрактних принципів сидіти, склавши руки, та дивитися, як народ вироблятиме свою культуру, тисячі непроханих учителів — усі ті тяжкі обставини, серед яких живе й псується народ,— ідуть і вчать його по-своєму.
Ганна дивилася й на Демида, як він говорив. Вона любила це не дуже чепурне, але щире, гарне обличчя. Вона чула тепер що в Демидових словах більше правди, але Раденкові були блискучіші. Чогось зітхнувши, вона згодилася з Демидом. А Раденко вже відмовляв:
— Або мій принцип правдивий, або ні. Якщо ти не доведеш мені, що він неправдивий, тоді можна згодитися тільки зо мною, бо правдивість принципів не залежить од тих чи інших обставин.
Демид хотів був одмовляти, але знов постала загальна спірка, і хоч більшість була на Демидовому боці, але ж Раденко не поступавсь.
— Я вірю в народ! — казав він.
— Справді? — обізвався з кутка трохи глузливий, але спокійний голос. Усі озирнулися. То говорив Келишинський. Досі він сидів самотньо, ні до кого не озиваючись.
— Справді? — сказав він удруге.— А мені здавалось, що ця фраза вже підтопталась, так її до архіву віддано.
— Чому ж се ви так думали? — гостро спитався Раденко, роздратований Келишинського тоном.
— Бо не знаю, як можна вірити в півдикого мужика, що ладен топити відьом і ні про що не дума, тільки про задовольнення своїх фізіологічних потреб. Іграшки в любов до народу вже минулися, бо минувся час усяких високогероїчних ідеалів,— ми дивимося на життя тверезо.
— А як же саме? — спитав Раденко.
— А от як,— одказав Келишинський, трошки прищуливши одно око і одкинувшись своїм випещеним тілом на м'яку спинку в кріслі.— Ми довідалися, що всі ті ідеали — тільки сухі, логічні витвори індивідуальної думки, а нам, людям, що хочуть жити справжнім, а не вигаданим життям, зостається тільки та дійсність, що справді круг нас є. Ми цю дійсність признали. Вона не зовсім гарна, але у всякому разі не така й погана, як дехто думає. Життя все ж дає людині багато втіх. Мета наша повинна бути така, щоб узяти від життя якомога більше цих утіх, якомога більше задовольнити себе.
— В цьому мета людського життя? — спитався Демид.
— Еге, в цьому!
— Ну, а якщо задовольненая ваше, втіхи ваші стануть часом іншим людям за зло?
— Дивного нічого нема,— стиснув плечима Келишинський,— це закон природний.
— Вибачайте, я трохи, може, не зрозумів,— почав знову Гордій,— по-вашому виходить так: нема міри моральної, нема ідеалів, а є тільки просто задовольнення себе і задля того, щоб це задовольнення здобути, нема чого дуже церемонитися зо способами — хоч би й грабувати?
— Нащо так гостро? — усміхнувсь Келишинський. Грабування карає закон. Я кажу про легальні способи. А що міри моральної загальної нема, то се певно. А проте це як хто хоче, так і дума. Я в усякому разі за мріями не вганятиму.
Гордій спалахнув зовсім:
— Он як! Вільно кожному думати, як він хоче. Вільно вважати за мрію те, на що другий поклада своє життя. Вільно проповідувати задовольнення потреб, замість усяких інших ідеалів. Але невже ви думаєте, що від цього ті ідеали зникнуть? Невже ви думаєте, що мільйони людськості, живучи безліч років та безліч років пориваючись досягти до ідеалу, — невже ви думаєте, що ці мільйони помилялися, а ви одним своїм словом знищили те, віру в що людськість довела безліччю великих мук і високих вчинків? Келишинський трошки зморщив носа.
— Вибачайте,— те, що мільйони так думають, ще не довід. Смалили ж ваші мільйони на автодафе людей!.. Одначе як я забалакався,— вдався він до Квітковського,— мені час додому.
Він устав, недбалими, але впевненими рухами пройшов, прощаючися зо всіма, і вийшов з хати.
— Ось воно — нова філософія! — скрикнув Раденко.
— Не нова, а тільки відновлена хіба,— промовив Демид.
Був тихий гарний вечір, і всі після чаю пішли в невеличкий садок, що був у Квітковського. Молодіж знову засперечалася за якесь питання і побігла наперед. Тільки Демид зостався позаду, дожидаючись, поки Ганна впорається коло самовару. Він діждавсь її, і вони вдвох пішли в садок. Всі інші вже повтікали наперед. Демид був цьому радий. Ганнин образ давно вже запанував у його в душі, і тепер, говорячи з нею, він думав тільки про одно — про те, що треба сказати се Ганні. А Ганна йшла поруч з їм по стежці, осяяна місячним світом, і здавалась йому ще кращою, ніж була досі.
— Я не можу згодитися з Гордієм,— казав Демид.— Він не помиляється, кажучи, що принципи не одміняються відповідно обставинам. Але він помиляється, прикладаючи свій принцип до цього випадку.
— Мені теж здається,— промовила Ганна.
— Було б дуже добре,— казав далі Демид,— якби все було так, як Гордій каже. Тоді ми могли б спокійно дивитися на те, що буде, спокійно дожидатися тих послідків, що неодмінно мусять бути, а сами... хоч руки склавши сидіти! Але ж так не єсть! Не можна казати про самодіяльність у людини з зав'язаними очима. А такий наш народ. Ми повинні розв'язати йому очі. Це не легенька праця, на неї треба жертв, і ми повинні їх подати.
Ганна слухала це, і нові почування вливалися їй у серце. Вона чула, що їй хочеться подати ту жертву, і сподівалась, що в неї стане на те сили. І вона тихо сказала:
— Велика мусить бути жертва!..
— Зробімо, що зможемо: віддамо всю свою діяльність громадську, літературну, сімейну на те, щоб досягти цієї мети. І ми її досягнемо!
— Але ж се так тяжко!..
— Тяжко досягти, але гарно і легко віддавати себе роботу рідному народові!
— О, я думаю, що гарно! — зітхнула Ганна.— Тільки я не знаю цього та й... не зазнаю, мабуть...
— Чому?
— Що я можу зробити?
— Ви любите свій народ, і цього досить: щира любов навчить вас, що робити.
— А ви що робитимете? — спиталася зненацька Ганна.
— Скінчу оці батькові справи, поїду на село і спробую, що вийде з того, що там житиме інтелігентна людина у повсяк часних близьких зносинах з народом. Я жду і ніяк не діждуся змоги туди їхати. І тільки одно мене смутить..— і Демидів голос затремтів.
— Що?— спиталася якось непевно Ганна.
— Ганно Михайлівно, я скажу тепер те, що давно вже хочу сказати. Мене смутить, що я не бачитиму вас, що я поїду туди без вас. Поїдемо зо мною! Будьте мені дружиною і зробіть мене щасливим.
Демид змовк. Мовчала й Ганна. Вона сподівалася цього. Вона бачила Демидову прихильність, була й сама прихильна до його. Але тепер вона мовчала.
Щось її спиняло, щось не давало їй одмовити. Вона йшла мовчки, похнюпивши голову.
Так проминуло кільки часу.
— Ганно Михайлівно!..— почувся тремтячий Демидів голос.
Ганна вся стрепенулась. Вона чула, що мусить одмовити швидко, зараз, але відмови не було. І вона спитала:
— Коли ви їдете?
— Через місяць.
— Підождіть з одмовою до того часу! — І дівчина поспішилася наздогнати товариство .
Тієї ночі Ганна довго не спала: думала про Демида та про його питання. Який він гарний, добрий, розумний! Запевне він багато зробить для рідного краю, і гарно буде робити поруч з їм. Вона давно вже сказала собі, що з'єднає свою долю з його долею, і бачила в цьому щастя. І хіба ж це не щастя? Еге, вона його любить...
Але ту ж мить інший, блискучий образ уставав перед нею. Вона бачила перед собою горду постать Раденкову, його осяйні могутні очі, чула його натхненну мову, і цей образ починав притягати її до себе якоюсь демонічною силою, і Демидів образ блік, і відмова на Демидове питання умирала у неї в грудях...
Довго не спав і Ганнин брат.
Дуже рано, з хлоп'ячих літ, загубив він віру. В університеті — так йому здавалося — він рішив усі питання на підставі останніх здобутків науки, і все було так просто і так зрозуміло, а найбільш — гарно. Гарно тим, що замість сліпої віри, що доводила часто й густо до суєвірства, запанувало ясне світло людського розуму. І так просто здавалося все: слухайсь раз у раз власного розуму, роби на підставі великих принципів — і все буде гарно, і ти будеш гарний.
Але так було недовго. Неминуче питання: а що ж потім? а нащо ж це все? — повинно було постати зараз же, скоро людина заспокоювалася на самолюбній вірі у власний розум. І воно зродилося і в Квітковського.
З того часу він не мав спокою. У його була щира душа, прихильна до всякого добра, але тепер він не бачив, нащо він робитиме те добро, якого бажала його душа. Нащо він робитиме, коли все мусить загинути, загинути без ніякого сліду не тільки для його, але й для кожного з тих, кому він робитиме те добро?
Душевні муки давно вже попсували Квітковському нерви. Він не міг керувати їми, вони цілком над їм панували. Це, звісно, не могло запомогти йому в тій важкій душевній борні, що він її тепер одбував.
Він не міг пристати на холодну егоїстичну думку свого родича Келишинського; але й те, що він бачив кращого,— всі так звані "ідейні" заходи,— не задовольняли його, не заспокоювали його турботи...
III
Ганна не була якоюсь надзвичайною істотою. Вона була тільки простою розумною дівчиною. Вона зростала у батька тихо, розвивалась не поспішаючись. Вчившись у гімназії, багато думала, багато читала. Це її розвило. Батькові книжки та деякі розмови з Демидом прихилили її до рідного народу. Довчившись у гімназії, випрохалась у матері погостювати на село до тітки, панії вдови, що господарювала на власній чималій землі. Дівчині хотілося побачити село, народ. Але побачила його тільки зверху, мужики сахались її, як і всякого "пана".