Шлях був неблизьким – сорок хвилин швидким кроком і майже година спокійним. Сьогодні ввечері міс Робертс зовсім не хотіла поспішати – тим паче, що з'явилася така чудова можливість хоч трохи виспатися.
Вона завітала до їдальні військової частини та попередила приятельку, яка чергувала, що завтра може стати до роботи раніше, в обід. Та розповіла Меггі, що сьогодні з фронтів надійшли добрі новини.
– Червона армія остаточно витіснила німців з Криму. Вона розвиває успішний наступ у Східній Білорусі, південніше захопила кілька плацдармів на правому березі великої річки Дніпро. Португалія надала британцям і американцям можливість створити бази на Азорських островах. Там розташують нашу військово‑морську авіацію та флот, – майже дослівно процитувала приятелька заголовки газет.
– Кажуть, ось‑ось Італія оголосить війну Німеччині. Після прориву військ союзників у "м'якому підчерев'ї Європи", як каже про Італію Черчилль, нічого іншого їй не залишається, – зазначила Маргарет.
Дівчата попрощалися, і Меггі продовжила свій шлях. За кілька кварталів від дому вона зупинилася, щоби подивитися на будівельні роботи з відновлення зруйнованих будинків; хоча в осінньому Грентемі вже сутеніло, в одному з них крили дах, а в іншому вставляли вікна. "Певно, жителі цієї вулиці зустрінуть Різдво вже вдома", – подумала вона.
Минаючи Хароубай Роуд, дівчина звернула увагу на метушню біля будинку, де базувалося командування П'ятої групи бомбардувальників. Егеж, так і є – подали машину з вимкненими фарами, і Меггі одразу впізнала підтягнену фігуру, що сіла в авто. Це був командир пілотів, майор Ґай Ґібсон, якого кілька разів запрошував на вечерю Альфред Робертс. "Слід сказати вдома, що майор поїхав дорогою на південь. А якщо його навіть викликали до Лондона для нагородження? Нарешті заслуги цього героя належно оцінять! А раптом йому видадуть секретне завдання? І ось просто зараз триває підготовка до відкриття другого фронту десь у Франції? Треба терміново запитати у тата, що він про це думає!" – подумала Меггі, рішучо прямуючи додому.
За два квартали вона порівнялася з літнім листоношею.
– Доброго вечора, містере Батлер! Пізно ви доправляєте сьогоднішню ранкову пошту! Чи це вже завтрашня? – пожартувала дівчина й поспішила далі.
– На вашому місці, Меггі Робертс, я не став би іронізувати. Між іншим, я маю телеграму і для вас, – відповів листоноша.
– Телеграму – мені? Ви не помилилися? – брови дівчини аж злетіли від подиву.
– Королівська пошта Великої Британії не помиляється. Навіть під час воєнних дій, – помахав телеграмою містер Батлер.
– Але від кого? Так цікаво! Будь ласка, дайте телеграму! – попросила Меггі.
– Вже темно, і ви все одно нічого не прочитаєте. До того ж я не можу віддати пошту тут – необхідно, щоб хтось дорослий поставив підпис у журналі. А замість неповнолітніх підписи ставлять їхні батьки, тож телеграму я віддам вам тільки у присутності мами чи тата, – відрізав листоноша.
– Мені завтра вже 18! І я дуже хвилююся: моя сестра Мюріел працює у Бірмінгемі в ортопедичному шпиталі. А місто так часто бомблять! – голос Маргарет був сповнений відчаю від думки, що раптом майнула в голові.
– Вітаю вас із завтрашнім днем народження, але телеграма прийшла сьогодні. Я не порушуватиму інструкції і не легковажитиму роботою. Але можу вам сказати, що вона не з Бірмінгема і не від вашої сестри. Ідіть додому й чекайте – пошти для ваших сусідів небагато, і за чверть години я буду у вас.
І літній листоноша почув тільки цокання підборів, що розчинилися в темряві.
– Тату, мамо! Телеграма! – почули вигук молодшої дочки Альфред і Беатріс Робертс, які мирно пили чай в їдальні.
– Яка телеграма? Від Мюріел? – запитала Беатріс захекану доньку.
– Ні! Телеграма прийшла мені, та вона не з Бірмінгема. Я зустріла нашого листоношу – він повідомив мене про телеграму, запевнивши, що вона не від Мюріел. А від кого, не сказав… Зараз він буде тут, каже, хтось із вас має розписатися, – торохкотіла Меггі.
– Цікаво, хто це відправляє Меггі телеграми. Може хтось із військової частини? – вирішив подражнити дочку завжди незворушний батько.
– О, і ви туди, куди й інші! Я цими дурницями не цікавлюся, – відповіла Меггі занадто обурено.
– Не бачу нічого поганого в тому, аби дівчина, якій, між іншим, завтра 18, цікавилася нашими героями‑пілотами. У твоїй розважливій поведінці я більш ніж упевнений. До речі, а хто ці "інші", про яких ти говориш? – поцікавився Альфред.
– Ну, наприклад, міс Гіліс… Вона теж чогось натякала на щось подібне. До речі, вона дозволила завтра взяти вихідний з нагоди дня народження. Тож я зайшла дорогою в їдальню – попередити, що завтра готова вийти раніше, на обід. А ще я бачила, як майор Ґібсон сів у машину й поїхав на південь. Як думаєш, навіщо? – запитала Меггі.
– А ти стверджуєш, що пілоти тебе не цікавлять. І до їдальні поспішаєш, і кожний крок майора пильнуєш, – тато продовжував відпускати шпильки в бік занадто збудженої дочки.
– Ти, Альфреде, змушуєш Меггі виправдовуватися невідомо за що, – сказала Беатріс, дивлячись у вікно. – А ось і містер Батлер – піду відчиню.
– І я з тобою! Це моя телеграма!
І Меггі стрімголов помчала вниз, випереджаючи матір. Альфред чув, як вона стрибала через дві сходинки. Дзвінка не було, і він вирішив, що його дочка встигла відчинити двері просто перед самісіньким носом неквапливого листоноші. Альфред узяв на каміні люльку й довго нишпорив по кишенях, шукаючи сірники – як раптом побачив навпроти блискучі очі Маргарет.
– Мене… Взяли… Ось… Зарахували… – тільки й змогла вимовити вона і раптом розридалася.
Увійшовши до кімнати, Беатріс витягнула з пальців доньки телеграму, розгорнула її.
"Шановна міс Робертс! Один зі студентів, який вступив на перший курс коледжу Сомервіль, Оксфорд, вирішив відмовитися від подальшого навчання. Адміністрація коледжу пропонує звільнене ним місце та стипендію на вивчення хімії вам, оскільки саме ваше ім'я було першим зі списку "під рискою". Просимо повідомити нас про своє рішення у триденний термін. З повагою, секретар коледжу Сомервіль, Оксфорд", – розгублено прочитала Беатріс.
Містер Робертс був радий новині чи не більше за дочку. Лише подумати – те, про що він мріяв у юності та чого не міг собі дозволити навіть у найсміливіших мріях, – сталося! Недарма він, відмовляючи собі в багатьох речах, робив усе можливе та неможливе, аби обожнювана ним Меггі отримала освіту… Але як це – вона, його дівчинка, що досі стрибає через дві сходинки, поїде від них, буде там зовсім сама?
– Тату, мамо, ви мене відпустите? – крізь сльози запитала Меггі. – Я нічого так не хочу, як навчатися в Оксфорді! Я докладатиму всіх зусиль!
– Так, Меггі. Відпустимо. Я зараз піду на пошту – спробую ще до закриття відправити телеграму до Оксфорду. А потім зайду на станцію, візьму квитки, – заспокоїв дочку містер Робертс.
– Татку, дякую! – зойкнула Меггі, повиснувши на татковій шиї. – А коли я поїду?
– Заспокойся, не проти ночі, ясна річ. Але заняття вже почалися, тож слід поквапитися. Сьогодні вівторок, завтра середа і твій день народження… Де ж мої окуляри? Ага! Ось вони, у кишені жилета… Хоч завтра твоє свято й вихідний – підеш зранку до школи й попросиш звільнити тебе. Певен, міс Гіліс, коли дізнається новину, дасть тобі розрахунок дуже швидко. Потім сходиш до їдальні – якщо не знайдеш заміни, мусиш відпрацювати завтра останній день. Я спробую взяти квитки на четвер, щоб ми мали п'ятницю для оформлення всіх документів і вихідні на пошук житла, – містер Робертс говорив, одночасно взуваючись і сунучи руки в рукави пальта.
Уже відчинивши двері, він узяв у Маргарет парасольку і раптом поцілував її в маківку:
– Меггі, доню, вибач! Я, здається, навіть не привітав тебе! Ти на це заслуговуєш – як ніхто інший!
І вже відвернувшись, пробелькотів собі під ніс:
– Це ж треба, моя маленька Меггі – студентка Оксфорду! Тепер я просто зобов'язаний стати мером на наступних виборах!
Запитання і завдання
1. Де і ким працювала Маргарет, перш ніж стала студенткою Оксфорду?2. Який необхідний для вступу предмет, що його не було в шкільній програмі, Маргарет вивчила самостійно?
3. Як ти гадаєш, чому Маргарет так заінтригувала поїздка знайомого офіцера й чому вона відбувалася в умовах секретності? Підказка: якщо маєш сумніви щодо своєї відповіді, погугли фразу "відкриття другого фронту".
Мрії та плани: день, коли було вгадано таємні думки студентки‑хіміка (26 червня 1946 року)
"Як він наважився! Як він міг! Слід було пожартувати, а я… Ні, не можна, не можна бути такою відвертою з чоловіками!" – думка думку побивала в голові Меггі. Вона підійшла до невеликого дзеркала, що висіло в коридорі оксфордського помешкання, яке вона орендувала разом із двома іншими студентками і де, як їй здалося, нікого не було. У дзеркалі міс Робертс, студентка хімічного факультету, виявила миловидну кучеряву двадцятирічну дівчину в синьо‑білій сукні. "Таких дівчат сотні, якщо не тисячі в Англії… Вони вчаться, працюють, танцюють, зустрічаються з хлопцями, розглядають вітрини магазинів. Їм цікаво, вони видаються цілком щасливими й задоволеними. Чому ж я, схожа на них, прагну зовсім іншого? Може, зі мною щось не так?" – думала Меггі, ще пильніше розглядаючи власне відображення.
Вона поставила перед собою дерев'яний ящик – той, у якому мама відправляла їй тістечка для благодійного вечора, наступила на нього…
– А тепер зі своєю доповіддю виступить міс Робертс, член парламенту від Консервативної партії! – урочисто промовила Меггі зміненим "чоловічим" голосом.
Трохи защіпивши ззаду занадто пишну, як для англійського парламенту, спідницю, вона видерлася на ящик з‑під тістечок і почала свою промову:
– Леді та джентльмени! Мою сьогоднішню доповідь присвячено результатам так званої боротьби з безробіттям, яку провадить наш уряд, що складається, як ви знаєте, переважно з лейбористів.