Усередині в ній іскрилися пухирці повітря. Ніби куля з прозорого рубіну, вона поволі оберталася, переливаючись червоними зірочками.
Граматикові зробилося прикро, що так зарозуміло знехтував Капітановим застереженням. Тепер він увесь аж напружився, щоб не вчшіпти ще якогось хибного кроку – не кинутися, наприклад, ловити кулю. Бо тоді вона від руху повітря почала б гасати по кабіні. Найгірше було б, якби рідина потрапила в прилади, особливо в електроніку. Це могло б вивести з ладу на якийсь час усю орієнтаційну систему корабля. Звичайно, буде неприємно і коли узвар заллє сидіння, ілюмінатор чи, скажімо, чийсь скафандр.
Граматик затиснув прищіпкою розріз у пакеті, у якому залишилося вже менше половини узвару, і обережно, тримаючись за ремені, прикріплені до стінок, рушив до темно‑червоної кулі. А вона, мов дражнячись із ним, гойднулася й тихо попливла в протилежний бік, пускаючи Граматикові в очі рубінові зайчики.
– Стривай‑но, – стримав його Капітан. Граматик зупинився, зупинилася й куля.
– Це наша перша, але, мабуть, не остання й не така вже страшна пригода. Потрібно спочатку все обміркувати, а потім уже діяти напевно. Мабуть, треба ввімкнути пилосос…
– Не найкращий варіант, – заперечив Граматик, не зводячи очей з мерехтливої кулі. – Узвар заліпить мішок, вимаже моторець. Я, здається, знайшов інший спосіб. У нас є вогка скатертина. Нею треба зловити цю кулю.
– Справді, ідея. Але в мене є, мабуть, ще краща: вибрати узвар гумовою грушею.
– Підходить, – погодився Граматик.
Капітан дістав із скриньки гумову грушу, вичавив із неї повітря й поволі став підкрадатися до темно‑червоної кулі. Але куля теж рушила – в протилежний бік.
– Граматику, наганяй, її на мене.
Нарешті хоботок гумової груші торкнувся узвару, Капітан почав відпускати грушу, й куля стала зменшуватися, доки зовсім не зникла. Граматик скатертиною зловив кілька дрібних крапель.
– Ну от, – полегшено зітхнув Капітан, – операція "Узвар" закінчилася успішно. Не забудь, Граматику, написати про це в корабельному журналі… А тепер – по місцях. Під нами, очевидно, Середземне море.
– По курсу через сім хвилин зійде Сонце, – повідомив пес, звільняючи місце Капітанові.
Граматик допив узвар і з блокнотом у руці підсів до ілюмінатора.
Попереду зліва з безмежної непроглядної теміні почало виділятися велике півколо земного обрію. Між його краєм і чорною запоною космосу прорізалася синя серпаста смужка, яка дедалі яснішала й набухала червоною барвою. До неї долучалися веселіші кольори: жовтий, оранжевий, і знову жовтий, білий, блакитний, синій, фіолетовий…
– Ніби веселка, – зауважив Граматик.
– Майже спектр: четверо оранжевих жуків зібрались біля синьої фіалки – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.
Нарешті там, де пруг Землі був найбільше розпечений, виткнувся сплющений краєчок Сонця, який поволі випинався все вище й вище й нарешті, закруглившись, розсипався сліпучими променями.
У кабінеті стало тепліше. Граматик опустив на обличчя окуляри з димчастими скельцями. Капітан вимкнув освітлення.
Сопце швидко віддалялося від краю Землі, ніби його хтось підпихав. Тут, у космосі, воно здавалося навіть меншим, ніж на Землі в обідню пору червневого дня. І було якесь зліше, ніби чуже.
Граматик мимоволі перевів погляд униз, туди, де під сонячним промінням оживала велетенська куля Землі. Тяглися руді пасма – може, то гори, а може, й пустелі; густо зеленіли ліси, рябіли полія…
– Капітане, Капітане, – нараз радісно загукав він, – он, он…
Куз…ня, (на) яблун…ці, (в) хатин…ці, велетен…ський, біл…ший, мен…ший, Об…, чотир…ма, ател…е, чотир…ох, ірпін…ський, урал…ський, кубан…ський, дон…чин, промін…чик, цвірін…чання, різ…кий, низ…кий, Іркутс. к, Хар…ків, порт…єра, кур…єр, різ…бяр, дз…вякати, повір…те, оглян…сь!
Ключ. Випиши підряд лише ті слова, у які на місці трьох крапок треба вставити м'який знак. З перших букв цих слів прочитаєш зашифровану інформацію.
VI. Невже аварія?
– Де? – кинувся до ілюмінатора Капітан, який щойно закінчив вводити попередні дані в електронно‑обчислювальну машину.
Навіть Друг, що лежав у кутку за Капітаном на своїй поролоновій підстилці, звівся на всі шестеро лап і тицьнувся мордою в ілюмінатор.
– Он там попереду й праворуч, бачиш, велика синя пляма – це Чорне море. А біля неї менша – то Азовське.
– Бачу, – відповів Капітан.
– А тепер візьми ліворуч, туди, де темніє зелень, – це білоруські й смоленські ліси. Над ними хмарка така закручена й біла‑біла в'ється… Це верхів'я Дніпра. Там зараз, мабуть, іде сильний дощ, через днів два‑три ця вода добіжить до Келеберди… А тепер поведи очима правіше: перший голубий розлив – Київське море, другий – Канівське… Тут десь і Келеберда…
– Не видно, – з жалем промовив Капітан. – Сама тільки зелень…
– Знову потовщення, – вів далі Граматик, – це Кременчуцьке море… Закрут… ще одне море… – це Каховське…
Хлопці прикипіли очима до ледь помітної голубої стрічки попереду, яка, час від часу зблискуючи під променями сонця, то ширшала, то зовсім губилася серед зелених барв, і не могли надивитися на неї.
– Дніпро… – задумливо промовив Капітан. – Хто його так назвав? І що означає ця назва?
– Це, мабуть, не менша загадка, ніж кратер Лінней чи, скажімо, гори Дерфеля, – так само задумливо, в тон Капітанові, промовив Граматик. – Різні вчені по‑різному пояснюють цю назву.
– Наука про походження слів називається етимологією, – спокійним тоном зауважив біонічний Друг.
– Мені здається, – пожвавішав Граматик, не відриваючи, проте, погляду від Землі, – що назву дали йому таки наші предки, слов'яни. Давно, близько двох тисяч років тому. А колись люди взагалі не вигадували якихось особливих назв для річок. Натрапляли десь на текучу воду – то так і називали її або просто Ріка, або Велика Ріка, Глибока Ріка, Багата Ріка, Біла Ріка, Гнила Ріка, Кам'яна Ріка… А як би ти, Капітане, назвав наш Дніпро?
– Велика Ріка.
– Приблизно так і називали його наші предки. Точніше: слово Дніпро, коли його дослівно перекласти на сучасну мову, означає "Дунай‑ріка".
– А до чого тут Дунай? – здивувався Капітан. – Де Дунай, а де Дніпро…
– А пригадуєш, як у піснях співається: "Тихо, тихо Дунай воду несе"; "Ой у гаю при Дунаю соловей щебече"; "Нехай, нехай погуляю, як та риба по Дунаю"; "Понад морем, Дунаєм вітер явір хитає"; "Налетіли сірі гуси, сколотили всю Дунай‑воду"…
– Справді, у нас багато пісень, у яких згадується Дунай.
– Або, пам'ятаєш, у "Слові про похід Ігорів" Ярославна крізь плач промовляє: "Полечу, – каже, – зигзицею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі‑ріці…" Це, ти думаєш, про той Дунай співається, який через Відень, Братіславу, Будапешт, Белград, попри Болгарію і через Румунію тече? Звичайно, ні. Це все співається про наш‑таки Дніпро, а можливо, й про Дністер…
Граматик дедалі більше захоплювався розповіддю. Його очі світилися якимось внутрішнім вогнем.
– Ну, тепер я тебе, Граматику, вже зовсім не розумію, – здивовано втупився в нього Капітан. – Дунай, Дніпро, Дністер… Де Крим, а де Рим…
– Зараз зрозумієш, – зайорзав на місці Граматик. – У староруських, тобто спільних для росіян, білорусів і українців, літописах назва Дніпро писалася ось так, – Граматик вивів олівцем на аркуші паперу: "Дънъпръ ". – Як бачиш, подібно, але трохи інакше, ніж тепер. І вимовлялося це слово трохи по‑іншому, ніж зараз, бо ні в українській, ні в російській сучасних мовах нема вже голосних звуків ъ та ъ . Як ці звуки вимовлялися колись, важко сказати, але відомо, що звук ъ виник на місці ще давнішого у , а ъ – на місці звукосполучення ай . От тепер і підстав у першу частину староруської назви Дніпра, – Граматик обвів олівцем "Дънъ ", – замість ъ та ъ їхні давнішні відповідники у та ай .
– Д‑у‑н‑ай… Дунай! – зчудовано вигукнув Капітан. – Отже, Дні – в слові Дніпро – це Дунай? Виходить, і в назві Дністер перша частина Дні – теж означає Дунай?
– Виходить, так, – підтвердив Граматик.
– А чому наші предки свої найбільші річки назвали Дунаями?.. Не розумію.
На якийсь час запала мовчанка. Тільки було чути, як рівномірно шумить вентилятор.
– Справді, чому? Важко сказати, – повів далі Граматик. – Алет може‑таки, треба повірити староруському літописцеві Несторуг який у "Повісті временних літ" писав, що наші предки сюди прийшли колись давно з берегів Дунаю. І звідси, отже, принесли назву Дунай .
– А що означає саме слово Дунай ?
– Назва Дунай уперше згадується на початку першого століття до нашої ери. Так називали тільки верхню, гірську течію цієї великої річки. А утворилася ця назва, мабуть, із двох слів: дон (чи дун ) – "вода" і нав – "пливуча". Деякі народи – болгари, німці – так і називають цю річку: Дунав . Слово дон із значенням "вода" й тепер трапляється в різних мовах: у нас є річка Дон, в Англії дві річки мають таку назву. А частина нав є в таких словах іншомовного походження, як астронавт (дослівно зореплавець ), космонавт, навігація . Кілька річечок у нас називаються Навля …
– Отже, як я зрозумів, Дунай означає "пливуча вода", тобто просто Ріка . А хто ж цю назву придумав? Наші предки слов'яни? Чи хто інший?
– Може, й наші предки, якщо припустити, що вони колись прийшли з верхів'їв Дунаю.
– А – про і – стер у словах Дніпро і Дністер , що ці частини означають? – розпитував далі Капітан, закінчивши натискувати клавіші в електронпо‑обчислювальній машині. – Це вже, мабуть, повністю паші, слов'янські назви?
Дніпро вився майже під самим кораблем.