Всі ми були такими. Ні, ні, ви заховайте, будь ласка, гаманець. Ми з ним уже за шибку домовилися. А кенарів я йому справді подарував і обіцяв поставити голос.
Капітан пішов — йому треба було поспішати, Антон залишився.
Це було дуже цікаве заняття — вчити молодого кенаря правильно співати. Старий уносив із комори органчик. Його ставили на табурет посередині кімнати. Клітку з молодим кенарем вішали на стінку. Потім вусач заводив органчик, і він починав співати чистим кенарячим голосом, притому без найменшого "тявкания", "чавкання", "цівкання", як говорив Бурма, і всіх інших "помарок", котрі так псують голос птиці.
В цей час старий сідав у кутку, поряд із собою садовив Антона. Обличчя Бурми в такі хвилини робилося урочистим і якимось особливо прояснілим. В кімнаті повинна бути цілковита тиша, щоб ніщо не заважало молодому кенарю слухати пісню.
Він і справді уважно, навіть трохи здивовано прислухався до неї. Сидячи на жердинці, витягував голову, повертав її в один, другий бік, мовби примірявся, яким вухом краще ловити переливи чистої кенариної мелодії.
А органчик все співав і співав, коліно за коліном.
Так минало кілька хвилин. Потому кенар злегка піднімав крила і починав несміливо, тихо підтягувати органчикові. За другим коліном уже більш впевнено, за третім ще сміливіше.
Старий, не рухаючись, а тільки скоса поглядаючи на Антона, радо підморгував йому: мовляв, чуєш? Антон теж усміхався і ледь помітно кивав головою — ну, звичайно ж, чую.
Потім повітря в циліндрах органчика кінчалося, і він замовкав. Але кенар продовжував співати, повторювати звук за звуком все, що мить тому наслухав. Коли він збивався і тягнув раптом фальшиву ноту, старий болісно морщився, ніби ця фальш завдавала йому просто-таки фізичного болю. Кенар ніби теж помічав це і вже у другому коліні виправляв свою помилку.
Та й кенар врешті замовкав. Бурма шептав Антону:
— У нього чудесний слух. Він буде першокласним співаком. Ось побачиш, от згадаєш мене.
І, заводячи знову свій органчик, шкодував:
— Жаль, що зараз не проводяться в нас кенарині змагання. Він би напевне забирав усі золоті медалі. Ти знай, що в цілому світі немає другого такого органчика.
Цей органчик старий сталевар змайстрував власноручно і гордився ним неймовірно. Він складався із двох циліндрів, у яких ходили поршні. Важкі поршні видували із циліндрів повітря, воно потрапляло у трубку, примушуючи по черзі звучати кілька різної величини сопілок.
Але інколи молодий кенар ставав лінивим. Органчик видував із циліндрів усе повітря, кенар слухав пісню, але сам мовчав. Старий знову піднімав циліндри, сопілки наново починали грати коліно за коліном. Але учень був, мабуть, не в настрої і не хотів працювати. Тоді Бурма брав у руки флейту і, підійшовши до клітки, сам починав награвати нескладну мелодію. Він не міг точно повторити пісню, яку співав органчик, мимоволі фальшивив. Тоді кенар починав роздратовано підправляти його. Але старий теж хитрував. Він спеціально тягнув фальшиву ноту, а кенар — правильну, точну. Вурма врешті умовкав, а кенар, розохотившись, співав самостійно.
Часто серед тих своєрідних уроків співу сталевар з якоїсь нагоди пригадував роботу на заводі. Дід Бурма був із тих людей, котрі не можуть залишатися байдужими до своєї професії. Інший все життя проклинає свою роботу, навіть рідним дітям не радить займатися нею. Але старий Бурма говорив про свою професію з якоюсь особливою ніжністю.
— Ех, Антоне, коли б усю сталь, яку я виплавив за життя, та злити в одному місці, це б вийшла велетенська сталева гора. Мабуть, тільки гірський орел зміг би долетіти до її вершини.
Він заплющував очі і, мабуть, в цю хвилину бачив і незвичайну сталеву гору, що вся сяє під сонцем та виблискує смарагдово, і гордих велетнів-птахів, котрі ширяють навколо її вершини.
Або раптом починав пригадувати різні історії із життя металургів. То про одного сталевара, який, облившись водою, поліз у гарячу піч, щоб, не охолоджуючи її і не гаючи часу, відремонтувати, то про майстра, який умів зварити особливо дзвінкий міцний метал.
Антон любив слухати діда Бурму. Можливо, тому, що старий гордився своєю роботою і змальовував усе особливо закохано, а може, й насправді праця сталевара така героїчна, тільки розповіді діда Бурми звучали, як легенди, і Антон з великим інтересом слухав їх.
Хоча хлопець виростав майже поруч із заводом, проте ніколи не був у його цехах. На завод малих не пускають, тим більше у гарячі металургійні цехи. Тому Антону доводилося власною уявою домальовувати все, про що розповідав старий майстер.
Та одного разу несподівана біда привела його в цех. Повернувшись зі школи, Антон побачив, що кенарі помирають. Вони вже не мали сили сидіти на жердинці. Лежали на дні клітки. У них поволі, але невідворотно заплющувалися очі.
Антон побіг до Бурми. Але дома його не було. Він якраз працював на заводі, і Антон не роздумуючи подався туди.
Нещастя завжди загострює винахідливість, спритність людини. По-доброму Антон, може б, і не потрапив на завод, у воротях якого стоїть грізний охоронник. А цього разу швидко знайшов собі прохід через невелику дірку в заводському мурі з протилежного від воріт боку.
Прослизнувши у мартенівський цех, Антон був вражений величчю його. Ні, розповіді старого Бурми, виявляється, зовсім не були ні на крихту прикрашеними. Навпаки, Антонові здалося, що старий навіть дуже блідо розповідав про все,* що тут робиться.
Величезне приміщення, в якому навіть паротяг не виглядав великим, залите морем вогню. З протилежного від дверей боку розташувалися мартени. Ці величезні чорні потвори, поруч з якими людина така мала, мовби фантастичні звірі, лежали один біля одного і червоними очищами дверець дивилися в цех. Вони здригалися, тремтіли, гоготали, ніби на когось неймовірно злилися.
Щоб не звертати на себе увагу, Антон заховався за якусь дошку в кутку. Цех дуже добре освітлений, і замаскуватися десь було майже неможливо. Тільки тут все ж таки краще, ніж в якомусь іншому місці. В усякому разі, він нікому не заважав.
Біля одної з печей Антон помітив діда Бурму. Був він, як і всі в цеху, в брезентовій спецівці, темнім кепі з великими темними окулярами на козирку. Тримав у руках величезну ложку на довгому держаку. Вусатий, освітлений полум'ям вогню, що виривалося із печі, увесь червоний від його відблисків, він здавався казковим чаклуном. Та й справді творив якісь казкові речі. Підходив до печі, піднімав руку, і перед ним відчинялися дверцята мартена, оголюючи вогненне, палахкотливе, грізне нутро печі. Ага, ось на кого вона злиться, на діда Бурму. Бач, як форкає полум'ям, плюється розтопленим металом. Та сталевар зовсім не боїться її. Він засува у вогонь велику ложку. За кілька секунд вона робиться білою. Тримаючи її перед собою, майстер відходить на середину цеху, вилива із ложки у пісок рідку, ніби вода, сталь. Навколо розлітаються снопами білі іскри, схожі на ті, котрі бачив Антон під Новий рік, коли біля ялинки палали бенгальські вогні.
Хлопець настільки був усім цим зачарований, що навіть забув про своїх умираючих кенарів. Але потім згадав. Коли Бурма кинув на землю ложку, відійшов убік і витирав спітнілого лоба, Антон уже збирався підбігти до нього. Та в цей час паротяг, що стояв біля воріт, давши свисток, поїхав у цех. Разом з ним іншою колією покотилася ще якась дивна машина, схожа на велику гармату.
Паротяг завіз у цех цілий ешелон вагонеток. На кожній — по кілька ночов, наповнених залізним брухтом. І знову старий Бурма, що стояв біля печі, здався казковим чаклуном. За його командою машина, схожа на гармату, брала довгою рукою з платформи ночви, швидко, але обережно несла їх у розкриту пащу мартена, перекидала там і виймала порожні. Мартену не подобалася ця операція. Він плювався вогнем, шипів і аж тремтів. Але старий Бурма лишався невмолимим, знову піднімав руку. Залізна рука машини брала інші ночви і так само обережно несла в клекотливу пащеку печі.
Антон ладен був залишатися в цеху безконечно довго, таке незвичайне, захоплююче було все, що тут робилося. Але дома помирали кенарі, і треба поспішати.
Коли машина з довгою залізною рукою разом із платформами від'їхала до інших мартенів, а дід Бурма зі своїми помічниками почали прикурювати цигарки, Антон швидко вийшов із схованки, підбіг до старого. Той був немало здивований, побачивши в цеху школяра.
— Ти чого це тут? — запитав, нахиляючись до Антона.
— Кенарі помирають,— прокричав хлопець над вухом сталевара.— Я затримався в школі, а мати обгодувала їх сім'ям.
Бурма спохмурнів.
— Це погано. Біжи до мене додому, візьми там на полиці комашиних яєць. Ти пропариш їх окропом і запропонуєш птахам. Та дивися не давай ні зернини коноплі чи соняхів. Моркву теж треба викинути з раціону. У водичку підбав трохи марганцівки.
Але врятувати кенарів Антону не вдалося. Вони загинули.
Бурма добряче вилаяв його за те. Але потім все ж таки не пожалів ще одної пари кенарів. Що поробиш, в усякому ділі можуть бути невдачі. Але якщо хлопцеві сподобалася ця справа, треба йому допомогти.
І вони знову разом учили нового молодого кенаря співати під органчик, знову дід Бурма угадував у ньому прекрасного співака, який на пташиних змаганнях, коли б вони проводилися, обов'язково забирав би всі золоті медалі. Як і раніше, поміж навчання старий раптом згадував щось цікаве зі свого заводського життя і розповідав Антонові.
Але тепер він був строгіший до хлопчика. Вимагав вести щоденник, кожного дня записувати в нього свої спостереження за птахами і за природою. Без цього не можна пізнати життя птиць, не можна навчитися розуміти їхні таємниці і вберегтися від невдач.
Молодий кенар, здавалося, був ще кмітливіший за свого брата, що загинув. Він відзначався винятковою старанністю. А де старанність, там і талант! Співав він справді чудесно і в своїх піснях був невтомний.
* *
*
Довгенько тривала дружба старого сталевара із школярем. Але потім почала в'янути. Антон все рідше й рідше заходив до Бурми, а зайшовши, недовго залишався в його кімнаті, завішаній клітками. Він жалівся, що вчителі задають додому багато уроків і після них залишається мало вільного часу.
— Так, так, я розумію,— говорив майстер і не затримував хлопчака.
В нього самого останнім часом набагато прибавилося клопоту.