отаких...
Від хвилювання він не знаходив потрібного слова, озирався, врешті в цілковитій тиші випалив:
— Отаких жевжиків, як Юрко Сагайдак!
— Ох, ти! — крикнула обурено з гурту рудоволоса городянка Галя, яку в класі за меткість та спритність називали Сороканіжкою.— Сам ти жевжик!
Кирпата Галя-Сороканіжка, чимось схожа на квітку купави,— давня товаришка Юркова. Живуть вони в місті в одному будинку, і не раз Сагайдак смикав її за кіски, штурхав, але все те зовсім не впливало на дівчаче почуття симпатії до хлопця.
— Хіба Юрко хоче їм зла? — продовжувала вона захищати товариша.
— Не знаю, чого він хоче,— не заспокоювався Роман,— але чинить зло... Робить їх сиротами...
При цих словах темнокоса Росина, дочка Тетяни Степанівни, похмурніла:
— Сиротами? — озвалася тихо.— Навіщо?
Вона пошукала когось у гурті, врешті зупинилася поглядом на матері:
— Не треба, щоб вони були сиротами!
— Заспокойся, Росино,— сказала Тетяна Степанівна.— Микола Петрович — керівник наших друзів, міських школярів, і він скаже, як бути.
Роман уже рішуче пробивався до вчителя:
— Миколо Петровичу, розсудіть самі.
— Я гадаю...— мовив Юрків батько, але не встиг кінчити думку. Позад нього почулось гурчання мотора автомашини. Вчитель озирнувся і крізь вітрове скло газика пізнав за кермом Олександра Юхимовича Лебеденка — колишнього директора місцевої школи, який ось уже скільки літ керував у селі колгоспом. Лебеденку під шістдесят, але він ще міцний, із засмаглим відкритим обличчям. У капелюсі, в окулярах із товстими скельцями, голова швидко йшов до гурту, вітаючись. Лісівники розступалися, даючи йому дорогу. Помітивши на візку лосенят, зупинився, зібрав зморшки на переніссі:
— Значить, у неї ще й малята були... От же мерзотник!..
ГЕМОР
Вулицею до Геморового подвір'я, а воно тут же, над яром, крайнє в селі, поспішають Юрко, Жора й Роман. У Сагайдаковій руці білий алюмінієвий бідончик.
— А підростуть,— все ще умовляє Юрко брата,— тоді випустимо...
— Коли вони сироти, та ще й Микола Петрович сказав — залишити,— махає рукою Роман,— то вже закон.
Скільки існує шкільне лісництво, стільки й не вщухає ворожнеча між учнями та Гемором. Колись тримав колгоспний об'їждчик ціле стадо кіз, козенят, мало не справжнісіньку кролячу ферму, табуни курей та гусей. Вижене, було, Гемориха, гладка, важкотіла жінка, усіх їх на край яру, кишне, улюлюкне — йдіть, мовляв, пасіться,— і всім клопотам її кінець — вигулюється, випасається все хазяйствечко. А тепер — там не стань, туди не ходи, худоби не пускай, бо, мовляв, нищить посадки. Але Гемор не дуже зважає на ті заборони — продовжує господарювати в яру, наче в себе вдома. Від того й війна. Неприхована, відкрита.
А от зараз комусь треба звертатися до нього з низеньким поклоном, бо лосенятам же потрібне молоко, і не звичайне — від якоїсь там корови, а козяче. Воно, кажуть дівчата, корисніше. І Юрко заради знайд готовий на будь-що.
Все ж до хвіртки підходить скрадливо: на двір треба прошмигнути нечутно, непомітно для злого собаки, який хоч і на цепу, все ж перегороджує дорогу кожному, хто з'явиться сюди.
Але невдача — хвіртка заперта.
Жорка шукав бодай якусь щілину, щоб зазирнути на дворище — дарма: ворота, огорожа — все високе, дошка в дошку.
Юрко задумався. Але тільки на мить. Уже на мигах показував Романові, щоб зігнувся. Той зразу ж усе зрозумів: прихилився до паркана, вперся руками в коліна. Секунда — і Сагайдак уже в брата на спині, глянув на обійстя.
Неподалік ганку — бідка, мишастий коник смикає з рептуха свіжий клевер. Біля обмазаного білою глиною хліва з багатьма дверима — собача будка. Але пса не видно. Тільки цеп звисає від дроту до дірки.
Юрко підтягся на руках і враз опинився на огорожі.
Так само зробив Роман, скориставшись спиною Жорки.
Коли ті двоє кінчили зборювати перешкоду, Вчорашній на мигах показав, що він, мовляв, зостанеться тут, на вулиці, за сторожа.
Хлопці закивали йому головами: добре, тільки подай бідончик.
Спустившись на землю, Юрко та Роман покосились на собачу будку і вихорем метнулися до хати.
Та не встигли зробити й кілька кроків, як сірий кудлатий пес з лютим гавкотом кинувся за ними. Ось-ось ухопить за п'яти.
Сподівалися заховатися в сінях, але вони теж замкнені.
Добре, що пса відкинув назад ланцюг. Постукали знову — раз, удруге і втретє. Валує сірко, а дверей ніхто не відчиняє. Врешті прочинилося вікно. В ньому — повновиде обличчя Геморихи.
— Чого вам?
У голосі роздратування, лють, але затишені ледь не до шепоту.
— Тьотю,— озвався Сагайдак,— нам треба молока... Козячого... Лосенятам...
— Сиротам...— додав Роман.
— Ідіть звідси! — затряслося драглисте обличчя Геморихи.— Немає в мене молока. Кози не дояться, бо пасти їх тепер ніде...
В ту ж мить прочинилися двері. Через поріг ступив сам господар у клейончатому фартусі, із засуканими рукавами сорочки, в картузі.
— Я ось як ухоплю батога,— гримнув сердито,— то дам вам молока і навчу, як через паркани лазити! Геть, щоб ноги вашої не було!
Спантеличені хлопці зіщулились, позадкували та, обійшовши стороною собаку, що рвався на прив'язі, пішли назад до хвіртки.
— Паразити...— мовив Юрко вже на вулиці.
— Я так і знав, що не дасть,— зітхнув Роман і чвиркнув крізь зуби.
— Ну, стривай же...— посварився Сагайдак кудись у глухі ворота.
Стали біля спуску в яр, радилися, що ж робити далі, де шукати козячого молока.
За кілька хвилин з двору виїхав на бідці Гемор, риссю подався в поле. Хлопці ненависними поглядами проводжали його.
Жорка згадав, що тоді, як відвозили лосенят, забув у загородці свій щоденник і побіг шукати зошита. А Юрко з Романом вирішили повернутися до Тетяни Степанівни, порадитись, як бути. І раптом побачили, що дві Геморові кози із садочка, що біля хати, спускаються до лісництва.
— Ідея! — аж присів Сагайдак.— Буде зараз молоко, і найвищої якості! А головне — тепленьке...
...Поки хлопці клопоталися з усім тим, Онисим перевіз загорнуте в целофан мурашине гніздо і тепер при допомозі Росини та Галі оселяв комах серед посадок у шкільному лісництві.
Тетяна Степанівна боялася, що через лосенят зірветься робочий день, але ж ні — всі працювали, як і зранку, тільки й того, що розмови між лісівниками точилися тепер усе про знайд: хто ж осмілився убити їхню матір, як без неї виростатимуть малята та все таке інше.
І Росина та Сороканіжка, Онисимові помічниці, також про те гомоніли. Коли покінчили з гніздом і старший лісничий відпустив їх, ішли, обнявшись, доріжкою, позираючи то вгору на друзів, що пололи бур'яни в посадках, то на трактор дядька Леся та старших учнів, які корчували кущі, готуючи дно яру для озера.
Тоді й помітили на спускові до лісництва Юрка та Романа, що вимахували руками, неначе кликали їх. Дівчата побігли.
— Ти доїти вмієш? — розгарячіло спитав Сагайдак у Сороканіжки.
Галя нерозуміюче зиркала на хлопців.
— Ну, корову? Козу? — уточнив Юрко.
— Ні...— знизала плечима Сороканіжка.
Юрко безнадійно махнув рукою.
— А ти? — до Росини.
— Умію.
— Тоді на,— простягнув бідончик.— Коли я оцю крайню заарканю, ти до мене...
За хвилину Юрко уже підкрадався до ближчої. Щоб не злякати її, подався на чотирьох.
— Куди ж ти? — гукає йому Роман.— То козел!
Сагайдак звертає праворуч, до бурої.
Коза зацікавлено спостерігає за хлопцем. Вона зовсім не боїться, рушає навстріч. Правда, в останню мить хотіла метнутися вбік. Та Юрко вже міцно тримав ланцюг у руках і, сівши на землю, поглядав у бік Геморового дворища, підтягував козу до себе, змовницьки, тільки порухом голови давав знак Росині.
Дівчина, пригнувшись, заспішила. За нею — Роман. Потім Сороканіжка.
Росина прилаштувалася по-господарському: поставила на землю бідончик, присіла, доїла зразу дві дійки.
— Молодець! — підхвалював Сагайдак.
Вона зиркала на Юрка світлими очима, всміхалася і, вдоволена похвалою, старалася ще більше.
Але молоко в неї цвіркало раз по раз мимо посудини. Та й надоєне коза незабаром розлила, брикнувши ногою. Юрко посварився перед самими козячими очима:
— У-у... Тобі жаль... Для сироти ж, зрозумій, тварюко!
Уже й Роман допомагав Росині: тримав під вим'ям бідончик, ловлячи в горловину кожну цівку молока. Сороканіжка теж присіла поряд із Юрком, чухала козі під бородою, примовляла:
— Будь хороша, кізонько... Це ж не нам молоко, а маленьким лосенятам... їхню маму забив якийсь поганець... Вони зосталися самі і хочуть їсти...
Захоплені своєю роботою, діти не почули й не побачили, звідки взялася Гемориха. Тільки й отямилися, коли вона, схопивши Юрка та Сороканіжку за коміри, закричала:
— А!.. Так ви вже й відьмаками-козодоями поробилися?..
Коза, почувши хазяйчин голос, певно, зрозуміла, що полку їхнього, Геморового, прибуло, що настав час активної самооборони,та як бекне, як скаконе, вирвавши з Юркових рук цепок і кинувши на землю "доярку" Росину.
Здається, тільки Роман, що тримав бідончик, не розгубився: схопився на ноги і гайда.
А Гемориха, трясучи коміри спійманих, кричала:
— Мало, що своїм вошивим лісництвом загидили весь яр, так ще й злодійством зайнялися? Та я з вас душі відьомські повитрушую! Та я...
Хтозна, чим би кінчилася та баталія, коли б козин ланцюг не зачепив ноги Геморихи. А так коза метнулася тікати до двору, потягла за собою прив'язь та разом із нею і ногу Геморихи. Жінка нараз упала. Юрко та Сороканіжка скористалися з того і вирвалися з її цупких рук. Сороканіжка побігла, а Юрко відступився тільки на крок і вже зціплював кулаки, щоб у разі нового нападу дати відсіч, здачі за потоптану чоловічу гідність. Росина теж підвелася на ноги, почала втихомирювати розгнівану сусідку:
— Тьотю,— промовляла винувато,— для себе ми б ніколи такого не робили... А це ж малим лосенятам... Знайдам...
— І ти мені ще будеш базікати? — неповоротко зводилася Гемориха, вся червона від люті.— Сама ти знайда... Підкидьок... Байстрючка...
Росинка знітилась:
— Чого це я знайда? — запитала тихо.
— А того, що тебе саму вчителька знайшла пуцьвірінком отам у яру...
Росина, почувши те, увібрала голову в плечі. Юрко, озирнувшись, побачив, як у дівчини після тих слів розширились очі, як зблідло обличчя і губи нараз затремтіли. Ще мить тому сповнений рішучості вступити в бій з Геморихою, тепер Сагайдак, збентежений і навіть розгублений, заспішив до школярки, взяв її за руку:
— Біжімо, Росино, від цієї погані...
ЛЕБЕДЕНКОВА АРИФМЕТИКА
Вже скільки міські школярі господарюють цього літа в лісництві, а Микола Петрович все ще не зміг як слід поглянути на рідні землі, на колгоспне господарство, хоч Лебеденко не раз обіцяв обвозити його по всіх закутках.