Вони вже встигли зіграти драму Шекспіра на балконі старої Верони, нічним містом блукає силует маленької жінки. Вона шукає свого Монтеккі…
Адріатичне море все знає, бо вміє розмішати таємні бажання з сіллю.
Цукор
Налий мені чаю без цукру
моє життя і так заповнене лате з солоною карамеллю
я напилась його досхочу
дай мені краще свободу
таку жагучу, як очі маленької жінки
вона ні на кого не зважає
бо живе у гармонії з собою
запитує себе вночі
що їстиме зранку
з ким піде на каву
на келих напівсухого
з ким буде
мовчати
плакати
кохати
кричати
думати
розказувати
Кому?
Тим, що відмовились від солодко-солоного цукру...
(особливим)
Мовчати
МОВЧАТИ
Так інколи кортить... Дракон глибоко всередині спалює мої легені. Один попіл нагадує про той нестерпний темперамент. ДОСИТЬ
Мовчи
То не кожен з нас добре вміє…
То не кожен знає, коли воно доречно…
То якось відчуває моя маленька жінка
Та, що всередині
Вона мовчить, говорячи соті глибоких фраз
Знайомі цитують її в інтернеті
Про неї ніхто не знає... поки що)
На все свій час…
Я чекатиму, поки здійметься буря
Забере всі мої думки далеко за хмари
Там я прочитаю поезію білого неба…
Своїм, особливим (ці слова лиш для тих, хто живе однією миттю)
Люблю (так, що злипаються солоні від поту вуста)
Налий собі келих вина, я біжу тобі назустріч
Поквапся!
Паріжель
Я ходжу твоїми вулицями.
Сиджу у твоїй кав'ярні, замовляючи холодний чай з мелісою.
Не знаю, чи ти це відчула, але потроху я вкрала у тебе маленьку сіру перлину.
Вона спішить до мене на каву.
Очі горять, тепер вона усміхнулась, дуже схожа на тебе...
Я зазирнула у твою душу, ти вся у клопотах, забула за нас обох, особливих…
Ні, тобі на нас не начхати, я то добре знаю, нічого не пояснюй, то зайве. А тепер озирнись, тебе заполонила матеріальна прірва.
Впаде цеглина, ніхто її не триматиме.
Пустітиме велика неприбрана квартира.
Там навіть не бігатиме чорна собака з притулку...
Для кого то все? СКАЖИ!
Спинись, благаю, поки ми запрошуємо тебе на тістечко,
приходь, за хвилину злива.
Мені не шкода для тебе часу, але він спливає.
Я зазирнула в очі твоєї мами, вони палають так само, як і ти.
Не живи у клопотах і думками на своїй роботі.
Відчиняй вікно, лягай на спину,
ми прочитаємо тобі Молитву…
БІЖИ до нас ...двох особливих.
Недопитий келих білого напівсолодкого
Я відчинила тобі двері свого дому
Наливай собі білий мускат
Поквапся
Я не чекатиму
У нас своя тут розмова
Пливе
Кусають ноги літні комахи
На терасі
Пусте
Сім'я у колі зібралась знову
То СИЛА
вона зі мною
...
Собі
Ви скажете, що я збожеволіла — у тому є маленька крихта солоної істини. Моє тіло палає життям, там вихор чуттів і дотиків, ноги зовсім не слухаються, заніміли всі кінцівки. То пусте. Я відкрила свою душу вам, особливим. А тепер позакривайте всі двері й вікна, бо влучить лілова блискавка в сухі ступні, покусані. Буря. Я пірнула туди з головою. Сама так схотіла, мене завели туди мої суперечності, бо борються одночасно всі чотири стихії.
І знову ці безглузді сумніви…
Хіба я комусь потрібна? Мене звеличують, плекають пустими обіцянками, постійно з кимось порівнюють, будують великі надії (рідні)... Як криві хмарочоси, я усіх їх здуваю холодним вітром з відтінком дикої свободи. Така як є: проста, як біла скеля, але зовсім непроста, як Лабіринт Мінотавра... Там є якась життєва мета, кінцева (але тільки вам, особливим, то не так, як здається тобі на початку). Я постійно все змінюю. Це виходить досить спонтанно. Сьогодні я з вами, а завтра блукаю далекими південними морями. Змінюю все, аби втекти від БУДЕННОСТІ. Тої сірої, в якій застигли на мить мої особливі дівчата, обидві. То лякає. Я волію ні з ким не спати й зовсім не лягати. Це не гра, ти так не думай, то мої криві солодкі реалії, бо живу однією миттю. Тримай мене за руку, цілуй в губи, кохай, поки є можливість. Завтра я тебе покину. Залишу на столі пом'яту листівку (вранці на неї випадково впала крапля дешевої розчинної кави), від неї болітиме в грудях, пектиме, знаю, але по-іншому я це не уявляю. Повторюю, то Я. До тебе у мене лише одне запитання: тебе цікавить я чи моя багатогранність? Питаю всіх (особливих), бо то я так схотіла. Заїла платівка. Не відповідайте відразу, хоча, я знатиму наперед відповідь. Вже не така наївна. Загублена пташка чогось таки пізнала, вас, людей (хоча пошкодувала, буду відвертою). Гнилість. Хтивість. Фальш. Скляні очі. Сухі сльози. Довгі нігті. Гроші. Осуд (ну з цим і мені важко боротись)... Я відчула все, потроху. Яка дурепа (то про себе), вам соромно, мабуть, стало, за свої незрозумілі вчинки. Ви довго користувались моїм маленьким тілом, залишились густі розтяжки, марсалові рубці, бліді ясні очі. НЕ плачте, я вже цього не бачитиму. Уже запізно. Я літатиму далеко за океанами, там, де рідко гуляють босоніж люди. Вони мали інші орієнтири... Без віри у свої сили, на жаль. Але хто мене жалітиме? Ні, цього я навіть не дозволю... Ми ті, які навіть не знають дієслова "НЕ ВИЙДЕ". Я спробую (не важливе кінцеве його втілення, бо то марне будування цілей, довірся тепер пташці), як вийде, то наллю собі холодного молока, аби втамувати ту неспокійну спрагу до нового шаленства.
Я вже замучила тебе, чи не так? Не біда. Біжи на кухню. Наливай крижану воду з-під крана і кидай м'яту, вона заспокоює.
Так до чого то все було…
Я напишу відверто: Жінки, не продавайте свою любов, живіть так, як хочеться, не робіть те, що каже суспільство, полюбіть себе, навіть із зайвими кілограми ВАС ПОЛЮБЛЯТЬ за червоні щічки, худих — за те, як вони люблять поїсти (то копія моєї польової квітки). Не кладіть ніяку собі ціну, бо ви не річ на секондхенді. Інші чекатимуть знижки, але НЕ треба хапатися за дешеву підробку Calvin Klein, вони заказали ремінець на AliExpress. Ви — жінка, одного слова достатньо.
Вас вкусила в шию гірська козичка.
То була я...
Лоліта
Лоліта,
Скільки запитань і зайвих рухів...
стереотипи
Я поглядом читаю усі питання
Вона ЖІНКА, не стерво,
Ти краще їй вклонися і подаруй ніжні квіти
НЕ знати, чого таке, які АЛЕ
Не знати чому і через КОГО
Я тихо вночі підійду
Підніму із землі подушку
Не болітимуть тоді від втоми сухі вуха
Не чутиме більше непристойно дорослих чуток
Вона того не хотіла, зрозумій ти нарешті!
То зламана доля так гірко вередувала
А ти не смійся!
Біжи за свіжою випічкою
Вона зголодніла…
Мохіто
Я задивилась у твої зелені очі,
Вдихаю запах духмяних парфумів
Вони непристойно змішані з холодним потом,
у тебе липкі руки ...
Намацую твої губи,
кусаю в шию, бо ловлю зелену морську хвилю.
Не показуватиму язика,
бо так схотіла Я.
У мене поцілунки зі смаком цитрусу і м'яти.
БІЖИ за квітами
Пташка не буде довго чекати.
ПОЛЕТІЛА...
Кафка
Я майже дописала останню фразу. Можна видихнути з полегшенням повною грудною клітиною. Я відчиняю тобі завісу свого інтимного життя. Обіцяй, що не поливатимеш брудом!? Не витягуватимеш брудну білизну! Чуєш?
Але все одно БУДЕШ... То пусте (сама винна, перша почала гру), я нікому не намагаюсь подобатись. Так виходить, що всі "люблять". По-своєму.
Почали?
Моя подорож досить проста, вона починалась з маленького селища міського типу, де люди зовсім не вміли вірити. У них були примітивні ідеї і принципи. Разом з польовою квіткою ми ламали всі стереотипи, бо втекли у місто. Було так собі, на початку, нас сприймали "тихими". Досить швидко ми показали свої білі зуби й нас помітили... Почалося. Рух життя. Але не з друзями. Я сиділа до світанку в книжках, псувалися блакитно-зелені очі, не дуже, правда? Ми будували собі ім'я, то непроста дорога, правду пишучи. Ми не були обділені чимось особливим, ні обдаровані чимось іншим, але ми знали, як то буває, коли чогось не знаєш. Було соромно (за двійку). Ми працювали над собою. Тут я хочу відокремити жовтим маркером один особливий момент: ми займались спортом. Воно мені й тепер допомагає встати з колін, я добігаю всі короткі й довгі дистанції. Знову, великі надії (від рідних). Змагання, олімпіади, медалі, грамоти... Про нас було чути всюди. Але потім настав час вибору: легка атлетика чи інтелектуальний розвиток? Не важко зараз здогадатись, що вибір пав на останнє. Було страшно. Я два роки не могла подивитись дідусеві в очі (то сімейна справа, всі чемпіони, гордість...). Далі все за простим сценарієм: навчання, навчання і ще раз навчання (вдень і вночі, коли їси на перерві булочку). Ми поставили собі з сестрою брекети, пізніше я одягла окуляри (вони ховали мою ніяковість, коли щось виходило супер). Я стала гладшати. Останній дзвінок. Я несу той прощальний дзвоник. Сльози. Куди іти далі? Ми перетинаємо кордони, нам замалого повітря у маленькому місті. Страшно, ми не знали тієї мови. Як купити прокладки у супермаркеті? Я не знала, куди треба сунути кредитну картку. Не РОЗУМІЮ. Батьки не знають, як важко. Я граюсь до ночі з перекладом (чужі терміни, незрозумілі фрази). Якось минає. Я потроху знайомлюсь зі СВОЇМИ, але не відкриваюсь. Вони багато чого не знають. Я і далі будую собі ім'я. Ні дискотекам, наркотикам і нічним забавам. Просто НЕ ХОТІЛОСЯ. Так буває, то нормально.
...
Другий курс увірвався так стрімко у життя, як пробка з-під шампанського у непофарбовану білу стелю. От звідси все рахуватиметься. Подорожі. Розваги. Поцілунки. П'яні очі. Всі не вірять, що я так відпочиваю... Але це та ж сама я, просто пофарбована, нанесені ледь-ледь помітні пастельні тіні. Я вмію бути такою, сміятись і плакати, просто бути собою. Як бутон польової квітки, ми почали потроху літати в небі. Спочатку на короткі дистанції.
Далі буде ...
P. S. Читай про загублену пташку і польову квітку й далі, слідкуй за нами, не все одразу )))
Кінець
Загублена пташка подякувала своїм шанувальникам.
Вони несли їй квіти.
Спасибі за любов і натхнення!
Жінки, шануйте себе!
Я присвятила то Вам (моїм польовим сестричкам, мамі, двом тіткам, бабусям, тим особливим, яких зараз між нами немає [вони мене оберігали з пташиного польоту], своїм наставникам і випадковим знайомим, які не сприймали мене, як "не таку", їх очі палали глибоким розумінням і подивом)!
То найбільша пошана для мого побитого скаліченого тіла, душа вже обідрана, на ній синці, рубці, одним словом – кровотеча..