І весь час захоплено ахав.
Мені стало гидко. Я крав, ризикував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба!
Ні!
— Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай!
Антончик неохоче простяг мені апарат.
— На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька...
— Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай.
— Та треба ж знати, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого.
— Ага... будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид.,. І взагалі— не дратуй мене, бо...
Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачити, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз.
До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. ї ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька— чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що в могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолютно необхідна.
Кладовище наше край села. З вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок ("Щоб покійники не порозбігалися", — жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного...
Атак, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не цвинтарний вигляд. Може, тому що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю.
Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси.
З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. "І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки".
І ще ті ворота мали нецвинтарний вигляд, може, й тому що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем), росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також.
"Це, — казав він, — не просто лелеки. У них змагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових немовлят підкидають. І людство весь час зростає. Уже під три мільярди підбилося. А в двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає".
І як усе-таки дід Салимон міг безперестанку жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Гор-бушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці.
Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище.
Дома в діда саме нікого не було. Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості. Отже, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), далі Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню — і повз вулики в садок (от тільки б вулика не перекинути, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не лише дід з бабою, агостей повно: племінник з дружиною і двоє дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового роди-ча-запорожця ходили розкопувати або в Києві у Лавру. Я повеселішав.
— Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило.
Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю.
— Ой хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його "Київ" потяг. Він певен, що хлопці. Прибіг до нас. "Хто, — кричить, — узяв?" І аж труситься. "Признаєтесь, — кричить, — прошу! Не признаєтесь, — кричить, — знайду, руки-ноги повириваю!.." І, по-моєму, Яво, він на тебе думає...
Мене всього враз огорнула якась така млявість-мля-вість... І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано.
Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровенницька синя ґуля.
— Що це в тебе? — спитав Антончик.
— Та... — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав... А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно... Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо... — Він скривився і, схопившись уже обома руками за ґулю, шмигонув у свій двір.
Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав:
— Слухай, Яво, а може, признатися... І оддати йому апарат, бо, знаєш... Га?
Він таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський. Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.
— Як хочеш. Мені що... — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш...
Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!
Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.
Я подивився на Антончика, як на ту вошку, і процідив:
— Як ти таке дрефло, я можу й сам. Антончик замахав руками:
— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що... Це Карафолька, дрефло, панікує... Де зустрінемось?
— Біля клубу, об одинадцятій...
— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати... Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Привид. Увага! Знімаю!
Дома дід Варава зустрів мене словами:
— Тебе Гришко чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.
Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося і в голові дзиґою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.
— Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. З-під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.
— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.
— А я знаю... — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба... І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив...
Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів чує. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.
— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було... таке... ну... щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду...
І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде! Я вихопив апарат з-під сіна, засунув під сорочку й поліз донизу.
— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитисяГшмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю — і за село, у гай...
До пізнього вечора, аж поки зовсім стемніло, тинявся я в гаю, у степу, по кущах понад річкою.
Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалося, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не натрапити комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, увесь час думати про свій злочин, жодної хвильки спокійної не маючи.
Бідні злодії! Нещасні люди!
Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антон-чикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.
Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У них кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці.
Годинник показував за чверть одинадцяту.
Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати.
Об одинадцятій Антончик не прийшов.
"У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час", — вирішив я.
Чверть по дванадцятій Антончика не було.
"Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть", — вирішив я.
0 пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки. Він?!
За-сви-ста-а-ли коза-козаченьки в похід з полу-но-Ь-о-очі... —
напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
1 знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака. Антончика не було. Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик— це не напарник. Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій...
Чекати більше не можна.