А треба пам'ятати. Пам'ятай.
Палахкотів намет. Палахкотіли
в нас спомини, немов півні червоні,
а кедрові шишки, ще недозрілі,
не тріскали — чаділи на вогні.
І зорі в фіолетовому небі?
Ще ти казав: це колір божевілля
і судної доби. Немає суду,
та вже заходить щось. Немов на дощ.
Півнеба гоготіло в наші душі.
Земна півкуля брижилась од жару,
і півдуші ті спогади приспали,
і півсебе услід за сном пішло.
Що то було? Не знаю. Що то буде —
не відаю. Але не раз питаю
Розлучної, Далекої, Німої:
до тебе навіть миті вистає?
Тоді нащо літа? Навіщо спади
з лиця і з досвіду? І мить навіщо
скрадлива: вганяє у дитинство,
неначе цвях у дошку гробову?
Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню
самонародження, ввійшла у тінь,
і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь
круті гамує голосіння. Тінь
підводиться. Гострішає. Чорніє.
... був час географічних відкриттів,
і день стелився, ніби самобранка:
коли благословлялося на світ
мені малому,
коли найперші кроки
проходячи, двоївся і троївсь,
сто сонць роїлось,
як джмелів лапатих,
і терлись зорі
крем'яхом сухим.
Долоні квітли,
довірливо розпізнавався край.
І читанкою,
пам'ятною й досі,
шахтарське тепле селище було.
Пригадую — мене веде за руку
щаслива мати. Повз двори проводить,
де глухо падають, заповнюючи тишу,
червоні яблука (їх звали циганками).
Чого мені червоні дарували
в дитинстві завжди? Щоб я відчував,
чим пахне і земля і людська кров?
Так само пахли соняшники пізні.
І бджоли пахли так. І сльози — так.
За цілу ніч
склепить несила очі.
І цілу ніч
мовчазна простоїть
при узголів'ї привидом скорботним
і на чоло гарячу покладе
натруджену правицю,
щоб не заснув,
щоби не міг заснути,
а вдосвіта зникає.
А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною.
Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною,
як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила
на райські дні —
і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені.
Від рання дощ. Від сну, від ночі,
від узголів'я — дощ і дощ.
Ридання шиб і ринв. А хоч —
ридання матері пророче.
І розпросторених світань
сумна імла підводить крила
обвислі. А звести несила,
а заборони темну грань
переступити безборонне —
то понадмірний, смертний гріх.
Непам'яті лапатий сніг
спішить і пішо і комонно.
Колись обридне вічна веремія
і схочеться до сну. Аби не гибіть,
не вижидати черги сподіванням.
Зізнайся: переможений — це ти.
важке подзвіння билось об піддашшя,
соломою ушите. Верби ридма
благочестиво гнулися до ставу,
і день крутивсь і терпко пах, неначе
ще надзелень розтовчений горіх.
Отак дитинство в жилах трепетало.
Тугі котились дзвони, як морелі,
а ти смичком вимахував зухвало,
немов спудей, що полишивши бурсу,
граматику на мандри поміняв.
О Господи! Так ясно починалось!
Дороги валували, як собаки,
на плесах пісні зайчики скакали,
а ти білів трикутником надії,
корабликом, загубленим між хвиль.
Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих
над літеплом ставка. Горіли сосни
чорнясто-жовтим мерехтом. Калина
біліла так і бігла так од плоту,
що ледь побачиш — зашпори зайдуть.
І так тобі нещастя бракувало.
Ти звав його. Ти думав — молодий
упорається. Бо могутня шия
кріпацького поріддя не зігнеться
аби там що. Пригадуєш? — Було.
Тепер минуло все. Відбігло серця,
мов спаленої хати відбігають
пси найвірніші. Й ти за всім минувся.
А втечі посвисти — натомість крил.
(Наївний хлопче! Вікове страждання —
такий пекельний німб, що душі палить.
Збагни — і вмри. Безсилістю своєю,
розп'яттям чи зненавиддю — помри.)
Тепер набридло все. Немає стерпу.
Десятою дорогою обходить
тебе життя. Полишений в обозі
себе — колишнього, сиди і жди:
десь, може, промайне, мов тінь утекла,
ти — справжній. Це лишилося одне.
Умерти. Так. Щоб більше не стогнати,
не мучитись, не проклинати долі,
не ображаючи життя. Пізнай,
що чесність смерти — то жива чеснота,
що вмер — і закінчилося. Двобій
ти не програв. Ти вибув, бо не зміг
миритися, коли краплена карта
пішла до гри. Коли ножа у спину
стромляє супротивник. Коли він
на посміхи бере твоє лицарство
і каже: ти ніщо. Не всемогутній,
а всепокірний перед диким звіром,
ім'я якому — Правда і Любов.
— То ти з любов'ю бився?
— Так, з любов'ю.
— І правду поневажував?
— І так.
— Хоч палить тебе гріх?
— Не гріх, а гнів.
— На кого гнів? На мене теж?
— На тебе.
Скажи, пощо мені подарував
цей світ, якому я заприсягався
служить до скону. Нащо передрік
ці болі самозречення в хвилину,
коли я вже самим собою став?
Це все гевонські кпини! І невже
для того, щоб мої забравши сили,
обранити зневірою, котрої
не пережити? Все своє життя
я дав тобі. Ти ж повернув його
супроти мене. Бо за смерть — життя
стає на цьому світі. Як я жив,
питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах,
лиш прориваючись крізь грати заборон
(світ білий — заборонений!) Прожити
на всіх кінцівках, ба й на рудиментарних, —
то попри волю. Більше — про інстинкт.
Так жив, як дякував. Вимолював. Просив.
А дякував за те, що народився,
що маю очі — бачити, що слух
епохою дарований, що серце
не билося б, коли б не двадцять літ,
перед тобою збіглих... Аж і гірко!
великий гріх на серці я ношу
Таж від народження берем
правічний гріх собі на душу:
його покутувати змушені,
його ми вистраждати ревне
повинні — спогадами, сном
(що вчинить вічний недоросток,
як щось блукає під вікном,
страхає великоднім постом?)
Всі прогріхи минулих душ,
напевне, ще від неоліту
ввійшли у серце, оповите
гріховністю. Його не руш,
його не руш, бо протече,
печерними дмухне димами,
котрі збиралися віками,
туманячи твоїх очей
голодні пройми. Від народжень
нам кожному душа болить
за тим, що досі ніби спить,
а нишком научає; врочить,
наказує: і мста, і мста —
за довгу німоту розплата!
(І в кожному готує ката,
так, ніби помста — це мета).
Ми від народження берем
правічний гріх. І день проворний,
заледве крила розпросторить,
вже видається тягарем.
(Колись лихий тебе поплутав,
узяв за друга, мов наймив).
Обмежень кригою окутий,
ти між бажаннями зблудив.
І хай нова доба гряде —
в ній мезозою темні душі...
Старі гріхи епоха душить
і людство душиться, в Едем
даремне прагнучи...
1968
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
(цикл)
Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В, Мисик
І
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям — просвітку нема.
Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
II
Живі — у домовині. Мертві — ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
III
Світ — тільки свист мигтючий. І провалля —
немов бездонне. Долі — не збагнеш.
Бездомний, хоч — то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж — без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають — ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки —
рожеві панти досвітку з пітьми.
Світанок — свист мигтючий.
IV
Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.
V
Але хто поверне
руки, рухи, радощі нам?
Але хто уперто
вік рубатиме хащі?
Але хто навикне
жити, серце ївши своє?
Де ті недоріки,
кому пам'ять спать дає?
Жив чи ні — намарне.
Все намарне — чи жив, чи ні.
Годі, незугарний!
Доста. Збавив літа бучні.
Не оплакуй втрати днів,
бідою видублених.
За життя — розплата:
лізь до могил до виблих.
Вже, причинний,
у покорі перепочинь.
Долі — згінні,
наче дні. І намарне — чиниш.
Що чуже — то наше.
А що наше — нам же й чуже.
Наша доля вража
нас доріже — нашим ножем.
Марні епітим'ї,
не врятує великий піст.
Дотліває з димом
край оспалих синів-лакиз.
Мало йому горя —
ще ховається в сповитки.
Нині — вчора
і раніше за всі віки.
Та й діяння марні.
Суєта суєт і мана.
Бродять біди в парі
(що ж бо за біда за одна?)
Причинивши двері,
колінкую: Отче ти наш!
Таж ніхто не верне
руки, рухи, радощі нам?!
VI
Не побиваюсь за минулим,
побитим шашіллю зневір.
Високі думи промайнули,
в потаймиру — водовир
стражденних літ. Нехай. Не плачу.
Не побиваюсь. Задарма.
Усе, чим жив, сьогодні трачу.
Все рвуть руками обома.
Але ж чи все? Не все. їй-богу.
І гріх казать: все чисто рвуть!
Навічним радості облогом,
обніжком щастя, там, де ймуть
малої віри на безвір'ї
малої ласки серед зла,
квадрат — чотири на чотири —
і окрай чорного стола.
Якраз навпроти, на ослоні
сидить нужденна удова,
і на змозолених долонях —
солоні сльози, як жорства.
І так провадить: зглянься, сину,
руками горе розведи,
бо як не стане України,
тоді не стане і біди.
І в щасті нелюдів пощербне
її державний меч і гнів.
І горе зітреться на мерву.
І відбіжить її синів
невірних потовч-потороччя.
За першим громом — відбіжить.
Хто ж їй води подать захоче?
Закриє очі хто — скажи?
Єси ти сам — з собою врівень,
один на сотні поколінь
високим гнівом богорівен,
хай, може, не ріка, а рінь,
важка занадто. Крик стоустий,
молінь столобих ти рука.
Ступай — майбутньому, назустріч,
і хай хода твоя легка
легкою буде. І не треба
жалких жалінь. І — задарма.
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
VII
Незграбно ворон кружеля.
Незграбно кружеляють сосни.
І кружеляє безголоса
осіння крижана земля.
Галактик зірна круговерть
спіраллю простаного болю
значить одвічну людську долю,
снігами виповнену вщерть.
Саме кружляння вікове!
...папір, перо і філіжанка.
А свічка тріпотить світанком,
котрий наш правнук днем назве.
1965—67
* * *
Минає час моїх дитячих вір.
І я себе з тим часом проминаю.
І вже не віднайдусь.