Тобі треба ніжну чайну троянду. Знаєш таку, що в прозорих пелюстках дрижать крапельки росяні. Щоб обійняла твою душу.
Його чоло просвітлішало й заіскрили очи. Я бачив, як в їхній глибині народилася римована краса.
Він зірвав з Андрієвої могилки жовту квітку кульбаби й підніс її росяну корону до уст.
У траві заклопотано прогув кошлатий джміль.
14-го липня.
Саме як порався з трусиком, обгидивши руки його кров’ю, вбіг Юрко, розпатланий та блідий, кинув капелюх у куток і з розпачем зойкнув: – Миколо, я був у проститутки!
Дитина – я надав своєму вигляду якнайбільше байдужості, витер руки подолом халата й узяв свою мушлю:
– Послухай її шумовиння…
Він вколисав свою муку.
– Ти не зробив нічого поганого…
27-го жовтня.
Я довів його до того стану, коли на простороні можу передавати його волі свої бажання, але й сам відчуваю кожне коливання його бентежної душі. Лікувати треба, а я лише роз’ятрюю рани.
Учора приїхала Галка. Така незаймана й чиста. Я умовив її йти співати до театру. Хай вилікує мого хлопчика. Він її полюбить, бо так треба!
29-го жовтня.
Другого ж дня після "Іванової Ночі", після літнього знайомства під таємним освітленням далекої пожежі, зайшов до мене чулий, мов натягнена струна. Зачервонівся й сказав: "Я хочу тобі вірша прочитати".
Прочитав і залишив на столі зібганий папірець:
Троянди, троянди чайні…
На листочках роси,
А на серці зрання
Скам’яніли сльози…
Ніч в очах сховали
Шовкові вії,
А під кущем вмирали
Змії…
Буйно розцвітали
Троянди чайні.
В сутінках страждали
Незнані…
4-го листопада.
Гаюн став на перешкоді. Щодня в Просвіті відбуваються їхні герці. Чи відчуває вона ролю "прекрасної дами"?
Стрів Модеста й радився з ним, як би влаштувати Юркові спочинок. Його неврастенію я довів до краю. Він за малим не божевільний.
А тут іще Чапська до лікарні лягає. Ну що, як він довідається?
Модест обіцяв його послати в якійсь справі на село. Може, ця скотина допоможе".
Узяв перо і, вмокнувши в чорнило, дописав:
"27-го листопада.
Юрко виїхав. Наче камінь звалився з рамен. Полонених шумів не визволиш з кам’яних рамок. Хіба розбивши на скалки саму мушлю!"
V
Перед своїм лицем
Коли Юра, стомлений запорошений, підходив мовчазною вулицею до Блискучанської школи, що своїм зеленим дахом випиналася, мов непрошена зайда, серед убогих стріх селянських хат, – вечірні морозяні сутінки вже обгортали змертвілі простори.
На його стукіт відчинила двері розхристана дівчина зі збентеженими очима.
– Кого вам треба?
– Мені треба Модеста Сапуна.
– Такого тут немає…
– Та що ти, Надю, – перебив десь із темряви низький жіночий голос. – Заходьте, товаришу, заходьте! Ви з міста? Сапуна ще нема, але він має тут бути.
Юра увійшов. Незрима рука протягла його довгими рядами порожніх класів, де з темряви, мов таємні потвори, виглядали шкільні таблиці та світляними плямами позначилися мапи. Зрештою, потрапили до освітленої хатинки.
Юра сів біля столу й оглянув оселю. Над чистеньким ліжком висів, прикрашений простеньким рушником, портрет Шевченка, над дверима з виразом ката на обличчі – гетьмана Дорошенка. На столі лежала розгорнута мапа та кільки купок книжок. Відразу чомусь спала на очи Олесева "З журбою радість".
Ідучи на всякі несподіванки та вирішивши не дивуватись нічому, Юрі лишалося тільки спостерігати, й тому він не турбував зайвими питаннями своїх несподіваних хазяйок.
Дівчина зі збентеженими очима, що перша стріла його, прихилилась до холодної грубки й пильно розглядала гостя, ніби хочучи в виразах його обличчя віднайти відповідь на найпекучіші питання, що, здавалося, роз’ятрювали її тривожну душу. Та ж, що низьким голосом запросила до хати, мала мужню поставу, і русява довга коса так недоречно бовталась між її кремезних рамен, мовби рибальська вудка в руках Зевса. Вона широкими кроками кільки разів виміряла маленьку хатину, далі спинилась проти Юрка й пробубоніла:
– Може, товариш хоче чаю? Надю, настав самоварчика, поки батько прийде!
Юра хотів запротестувати, жаліючи тендітну Надю, але тон цієї амазонки був настільки рішучий, що він не наважився перечити.
Мовчки гортав "Журбу та радість". Амазонка зосереджено міряла куцу просторінь, заповнюючи своїм мускулястим тілом усі її закутки.
Коли Юра втягав гарячий струмінь морквяного чаю, десь по порожніх кімнатах пролунали гучні кроки. Нараз двері широко розкрилися й на порозі став бравий юнак, завинений у широку кирею. Він зміряв орлиним поглядом усіх присутніх і, немов команду віддаючи, кинув:
– Слава Вкраїні!
– До віку, – луною відізвалися дівчата.
– Ви від Сапуна? – звернувся до Гілецького.
– Так.
Потис руку.
– Приємно! Отаман Перепелиця.
Він одразу приступив до діла:
– Ви, друже, як я бачу, людина інтелігентна. Це дуже добре. Нам бракує таких людей. Сили в нас хоч одбавляй, а от розуму не вистачає. На вас ми покладаємо великі надії!
Гілецький мовчав. Думки плутались з об’єкта на об’єкт, мов сонячні зайчики з-під рук дівчинки, що грається свічадом.
Перепелиця перейшов до ширших тем. Він намагався Юркові викласти цілу лекцію з міжнародного становища безталанної України та її внутрішнього стану, а коли він дійшов висновків про ганебну недоцільність існування жидівської влади, Юра несподівано перебив:
– До чого ви це говорите?
Амазонка розсипалась басистим реготом.
– До того, – провадив далі після короткої мовчанки Перепелиця, – щоб ви були свідомі тієї великої ролі, тих великих обов’язків, що на вас хочуть покласти козаки.
– Скажіть, будь ласка, а до чого тут Микола Степанович?
– Який Микола Степанович?
– Рутний!
– Я такого не знаю.
– Хіба не він мене прислав сюди?
– Ви ж допіру казали, що вас прислав Сапун?..
– Так, але ж…
– Але ж для чого ми губимо час на зайві балачки? Кажу вам – ніякого Рутного я не чув, – почав дратуватися отаман.
– Тоді чого вам треба від мене?
– Лише служіння нашій спільній справі.
– А звідки ви знаєте, що в мене є щось спільне з вами? – не витримав Гілецький.
– Надько, – спокійно промовив Перепелиця, – поклич хлопців.
Далі поклав на стіл наган:
– Іменням повстанських загонів ви заарештовані. Допит буде знято завтра.
Мовчки й покірно поплентався Юра порожніми класами, тихою сільською вулицею, оточений озброєними хлопцями, що жартома перекидалися найобразливішими лайками.
Було тихо й порожньо на селі. Морозяна ніч короткою луною відгукалася на їхні розсипані кроки. Холодний місяць кутався в хмарне дрантя, скупим молоком обливаючи чорне картоплиння на городах, розбиті верби по вулиці, занімілу баню дерев’яної церковки.
Його зачинили до якоїсь похмурої клуні, що стояла змертвілим кістяком край села. Холод від току костянив усю істоту, темрява виїдала очи. Помацки рушив у куток, щоби бодай купку гнилої соломи віднайти, коли раптом ногою наштовхнувся на щось м’яке й здригнувся. Десь із темряви зашамотів притишений старечий смішок:
– Хе-хе-хе. Хе-хе… Укупі лучче буде…
Юрко присів до стогу колючого сіна:
– Що ви тут робите, діду?
– Хе-хе-хе… Питаєш… Те, що й ти. За комнезію страждаю. Свої ж хлопці. Я їх колись за вуха тягав, щоб яблука не крали. А тепер – "комнезія" кажуть. Ну-ну…
Дід замовк. У порожнечі всесвітньої ночі було тихо. Тільки час від часу клацало шамотіння беззубого рота та десь далеко-далеко валували собаки…
Думалося про росяні чайні троянди, про шумовиння мушлі.
– Оце сиджу, синку, – не втримав довгої мовчанки старий, – та й думаю, скільки багатств має земля в собі захованих. Скажемо – залізо, потім – золото… потім ще – отой вугіль. Люди це все витягають та портять її… Усе витягають… А як це їй? А?
– Кому? – не зрозумів Юра.
– Та ж землі! Це ж їй шкода? Це ж їй має боліти? Це ж якби з животини кишки вимотувати. А вона, дивись, живе, плоди дає, дощі п’є, на сонці вигрівається. Значить, болить? А?
– Болить, – машинально відізвався Юра.
Дід зрадів цій підтримці, з його беззубого рота потекли невпинні скарби чорноземної філософії. Він усе хотів якоїсь правди, такої, щоб була правда й для людини, й для дуба, й для птиці піднебесної.
Дідова балачка заспокоїла тривогу та якось уколисала Юру. Не хотілося ні про що думати й він настирно відкидав думки, що точилися навколо гарячого мозку: Микола, Чапська, Модест… до біса!..
Нараз воріття зі скрипом одчинилися й різкий голос покликав діда. Той, крекчучи, підвівся.
– Прощай, синку, піду, – кличуть старого. Зададуть йому за яблука та ще й за груші. А про землю ти таки поміркуй.
– Поворачуйся там, шкапино!
Юра лишився сам… Згадав свою стареньку няню, що кожного ранку йому під подушку яблуко клала й казала, що це приносить дядя Сон, щоб він був слухняний. Обличчя в няні було все в зморшках, немов печене яблуко, й кольору такого самого, а усмішка добра й ласкава. Тепер кістки ті десь покірно лежать під зогнилими дошками, під пухкою та соковитою землею повітового цвинтаря. Влітку кропива та лопухи буйно зростають з цієї могили, а восени вітер хлеще гнучким березовим віттям.
Вона казала казки й уколисувала.
Перед очима простягся безмежний луг, укритий запашними медвяними квітами…
Раптом згори, зверху стога щось зашелестіло, закуйовдилось. Луг зник. Холодок від току струсив тіло. На мить усе змовкло, в безодню ночі кидаючи іскри уяви. Далі шамотіння проступило крізь морозяну тишу з наявною реальністю.
Юра широкими очима вглядався в чорну порожнечу, а від цього жовті, червоні, відтак – електрично-білі кола та дуги різали очи. Сіно угиналось під чиїмось легким та гнучким тілом. Далі воно з’їхало долі й легко присіло поруч. Ледве чутним дотиком хтось торкнувся його плеча й теплим подихом – його обличчя.
– Ну, от, – шепоче, – моєї весни вже не зацвітуть каштани. Не питиму роси з жовтявих троянд.
– Хіба мене вб’ють? – питає, а може тільки думає Юра. І ще: – За що?
– Мене не вб’ють, – провадить той так тихо, ніби звуків ніяких і нема, ніби думка лише народжується й відразу розчиняється сіном, током, холодком… Мене не вб’ють, бо мерців не вбивають, і що з того, що я люблю дівчину – це тихий шум. Що з того, що я страждаю, – це загублене в віках коливання. Я вмер, я оджив, я одійшов.
– Ти хто? – Юра.
– Я – я.
– Я – ти? – скрикує Юра й руками хапає свою голову.
Божевільний жах, відчуття подвоєності пекучим вогнем розпирає свідомість.
– Ти – я?
А той міцно держить його за лікоть:
– Ходімо до Галі!
Б’ючися в передсмертній тривозі, Юра напружує останню волю й добуває з холяви ножа.
– Гілецький, ви збожеволіли!
Ніж м’яко випав з рук.
– Я – Надя! Хіба ви не чуєте? Та, що вчора вас стріла у школі.