Це була повна антитеза "гермафродитському" світоглядові тодішнього демосоціялістичного українського провідництва.
На питання "ЩО?" "Націоналізм" відповідав: незалежність і повний сепаратизм, підкреслення останнього в антиципації майбутніх гасел "федерації", "самостійности", але... в рамках "общего отечества", Росії. На питання "ЯК здобувати свою мету?" "Націоналізм" відповідав: боротьбою; національною революцією проти Московщини; не шляхом "порозуміння" чи "еволюції".
Ці тези були цілковитою антитезою драгоманівства і соціялізму, бо ідеологія Драгоманова уймалася, ним же самим, в його "гимні": "Гей українець просить не много...". Ідея "Націоналізму" замість "немного" – ставляла "все"! Замість "просить" – жадає і здобуває. Також дальшу драгоманівську мудрість (з того ж гимну): постулят "любови", "ко всім словянам", а в першу міру до москалів, як до "старшого брата", що мав вести інших, "Націоналізм" відкидав як наївне і шкідливе капітулянство. За питанням "ЩО?", "Яка мета нації?", і за питанням "ЯК осягти її"?, на третє питання – "ХТО має це довершити?" – "Націоналізм" відповів: людина нового духа. Якого? Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХго віку з "рабським мозком" і "рабським серцем" (слова І.Франка). Роз'їдженому сумнівами розумові тієї інтелігенції, хитливому в своїх думках "Націоналізм" протиставляв незнаючу сумнівів віру в свою ідею, в свою Правду, (крикливо окреслену противниками як "догматизм", "односторонність" і "емотивність"). Літеплосантиментальній любові до "рідної неньки", любові спокою та ідилії протиставив "Націоналізм" патос шевченкової, не роздвоєної, "одної любови" до своєї нації, її великого минулого і її великого майбутнього (що противники таврували як "фанатизм"). Нарешті хитливій волі тієї інтеліґенції, "нетвердій в путях своїх", задивленій в "обставини", тобто в ту чужу силу, яка їх створила, протиставив "Націоналізм" безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії (що було в очах противників пустою "романтикою", браком "реалізму"). Крім того, в окремім розділі "Націоналізму", протиставлено євнухському "реалізмові" ту містику, без якої всяка політика мертва; містику, яка є джерелом життя нації та її сили.
"Націоналізм", як і твори автора, що вийшли перед тим, викликали різку реакцію як у московськім політичнім світі (в Державній Думі, в пресі, П.Мілюков, В.Ленін, та інші), так і серед нашої інтелігенції, лівої і правої. Ліберальна "Украінская Жизнь" і соц.демократичний київський "Дзвін" осудили самостійницькосепаратистичні ідеї націоналізму як "шкідливі" і "нереальні"; осудили ці ідеї також і монархісти ("Хліборобська Україна"), що мали за програму "союз" України з Московщиною. Большевицька преса й досі, майже сорок літ по його появі, веде озлобленобрехливу кампанію проти ідей "Націоналізму". Демократи, соціялісти й совєтофіли нападають на "Націоналізм" за "гітлеризм", тоді як у 1926 році, коли він був видрукований, про Гітлера не було ще чутно. Нападають за "чужинецькі впливи" в ідеях "Націоналізму", тоді коли автор чимраз виразніше підкреслював традиції нашої Давнини, як джерело націоналізму ("Де шукати наших традицій", "Правда прадідів великих", "Від містики до політики", "Туга за героїчним", "Незримі скрижалі Кобзаря" і пр.). І ці "впливи "чужих ідей" закидають авторові якраз ті "моралісти", що "чужим богам пожерли жертви": Марксові, Ленінові, Луначарському, Достоєвському – взагалі "світочам" російської літератури. Деякі з противників ідей "Націоналізму" твердять, що його ідейний вплив ширився серед молоді тільки через її "безкритичність", але не вияснюють, чому мудрі провідники "поважного громадянства" не могли ніяк вплинути на цю молодь, щоб у ній виховати "критичніший підхід" до поглядів. Деякі вдавалися до замовчування ідей автора, або до наївних способів знецінювати їх: так напр., одні називають книгу "Націоналізм" "брошурою" ("аморальною" і "шкідливою"), повною "злочинного шовінізму" (Лев Ребет: "Світла і тіні ОУН", Мюнхен, 1964). Інші, хоч і шукають за московськими коріннями большевизму, але не завважують того, що якраз Донцов присвятив багато уваги цій проблемі в "Підставах нашої політики" (Відень, 1921), теж і в брошурі "Культура примітивізму" (Київ, 1918), або в книзі "Росія чи Европа" (Лондон, 1954).
Джерело цього походу проти націоналізму не трудно знайти. Бо тепер навіть сліпим стає ясно, чому многі з нашої "демократично"соціялістичної, чи "сучасно"перехрещеної з націоналізму на просовєтський "демократизм" чи навіть монархічної інтелігенції, так заїло (разом з большевиками) ведуть досі повну злоби та інсинуацій кампанію проти "Націоналізму" і націоналістичної ідеї. Це тому, що многі з інтелігенції тих угрупувань, заражені незнищимим москвофільством, проти якого я виступив уперше в 1912 році ("Модерне Москофільство", Київ). Ось тут власне і був "закопаний собака"! Ось тут і крилася причина їх антинаціоналізму! Ну, і комплекс плебея, який не важиться випростувати хребта.
Москофільським шляхом пішли і "радянці" (з Київської "Ради") перед 1-ою світовою війною, і "радянці" совєтофільські, і М.Грушевський, і В.Винниченко, і М.Шаповал, ("Союз народів Східної Европи"), і А.Крушельницький, і О.Назарук (звеличник Петра й Катерини і ненависник козацтва), і В.Липинський ("Союз трьох Русей"), і В.Левинський, і Багряний, і ренеґати націоналізму, тепер прихильники "мирної еволюції" або "нашої держави УССР", або тітовської України, і вороги збройної боротьби за незалежність; і М.Лозинський, і Ф.Федорців, і Ю.Бачинський, і М.Рудницький, і у своїх спогадах Чернецький, який оповідає, що й сам він "помалу став радянофілом", і багато його товаришів, – і П.Карманський, і В.Пачовський, і Ю.Шкрумеляк, яких він не обвинувачує в "безкритичності", і виправдує всякими способами, хоч ті пустомудрі повірили в "приманливі кличі большевиків про владу робітників, селян, про розквіт української культури в совєтській Україні". Безкритичною була лише та молодь, що йшла за гаслами націоналізму, який одразу перестерігав перед московською брехнею; не Чернецький з товаришами, який поблажливий до москофільських перекінчиків (і до себе самого), з люттю накидався на автора "Націоналізму". Слідами галичанина Чернецького пішли многі з еміграції по 1945 році, наприклад, ШерехШевельов, який твердить, що Україна "пішла тепер іншим шляхом, ніж яким її вели в збройному змаганню 1917-20 рр.", та що цим шляхом (тобто московськобольшевицьким) і має вона йти, а в органі "МУР" (редакція – Шерех, Дивнич, У.Самчук і Ю.Косач) в 1947 p. видрукував чисто большевицький напад Ю.Косача на львівський "Вісник", на націоналізм і на Донцова, і твердив, що уважати Косача большевиком це "демагогія" і "брехня". Відповідь Донцова на випад Косача редактори "МУРу" відмовилися друкувати в тім нібито "дискусійнім органі", в "МУРі", якого водіїв Шерех славив як великих носіїв нової доби, як "символ сучасности". (Відповідь з'явилася в "0рлику").
"Малоросіянство", яке і перед 1926-м і в наші дні пишним чортополохом розцвіло і на Україні і на еміґрації, – ось де була та укрита причина ненависти тих кіл до "Націоналізму" тоді і тепер, їх москофільство це – заперечення всіх національних традицій, культурних, побутових, соціяльних, політичних, моральних і релігійних! А боротьба з ним тепер приймає виразну форму боротьби з силами диявола. Недурно – в нападі може мимовільної щирости – один з "МУР"івців, один із звеличників вождів нашого "модерного" москвофільства, отих Тичин, Сосюр, Рильських, Бажанів, Скрипників і Ю. Коцюбинських признався, що нам треба робити "компроміс з дияволом". Їх москофільство, це був просто страх і подив раба перед всякою признаною світом силою.
Виносячи свою ідеологію націоналізму проти банкрутуючих ідей нашої епохи, проти "модерної демократії" (приязної і до СССР і до комунізму), проти комунізму і соціялізму, проти наднаціонального інтернаціоналізму, "Націоналізм", проти їх "розуму без віри основ", видвигнув віру; проти їх духа ідилізму, вигідництва і матеріяльного "щастя" – ідеалізм; проти духа крутійства і "мирної еволюції" – прапор боротьби. Цей прапор мусів дістатися до людей нового духа; не до людей вмираючої псевдоеліти "софістів, калькуляторів і економістів" (слова Е. Берка); не до рук безідейних полатайків і матеріялістів, а до людей нової еліти, людей із основними прикметами нового лицарства: з мудрістю, шляхетністю і відвагою. Такою була теза "Націоналізму".
Двоподіл? Певно, той двоподіл, за який "Націоналізм" стягнув на себе найбільше злоби і "прогресивних", і своїх, і російських большевицьких противників. Полемізувати з тезою "двоподілу" вони не можуть, бо ця ідея червоною ниткою переходить через усі твори Г.Сковороди, І.Вишенського, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Олени Теліги – взагалі поетів львівського "Вісника". Не лише я, а й вони ділять людей на дві "породи", згідно не з їх соціяльним станом, а з їх духовою природою, з їх духом; ділять на дві різні категорії: на "шляхтича" – і "мужика", "козака" – і "свинопаса", лицаря – і "плебея", патріота – і "дядьків отечества чужого"; борців – і "партачів життя", героїв за націю – і "німих, підлих рабів", "грязі Москви" або "жебраків о ялмужну просящих", мучеників за віру – і "сонне кодло" відступників, Ардентів – та Ізоґенів, людей "лицарської, чистої, святої" крови – і "сукроватої" крови невільників, "ковалів безверхих" і "людських шашелів", (одні – з чужими "ідолами" борються, другі – "розтлівають" націю), на "одержимих" духом істини – і Юд, плем'я Навина – і Датанів і Авіронів, "люд героїв" і "номадів лінивих" і т. д. (тема для спеціяльної розвідки!) Не йдеться тут про соціяльноклясові різниці, повторяю, а про різниці духа. Бо в Шевченка були "плебеї гречкосії", і "романський золотий плебей"; є в нього "ізраїльський архиєрей" в часи Ірода – царя, а ті, що в чужого володаря "мов собаки патинки лизали", це були іноді і звичайні Яреми, і нащадки панства козацького. Це – "татарські люди" і – Ігореві вої, Барабаші і Хмельницький, Мазепа і Кочубей. А в найбільш переломові епохи це два близнюки Івани один "буде катів катувати, другий – катам помагати...".
Цей двоподіл, це власне проблема детронізації сучасної нашої псевдоеліти (і не тільки нашої), і приходу на її місце того нового "лицарства", яке передбачав Шевченко; це проблема, яку поставив в 1926 році "Націоналізм" як відродження духа нашої давнини старокиївської і козацької, з її поборниками, які в епоху боротьби нашої західньої цивілізації проти антихристиянських сил диявола, положать початок великому ділу, довершенню великої місії України, заповідженої їй на горах київських апостолом Андрієм.