— Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.
Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:
— Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.
— Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, — відрізав Бжеський, не обертаючись.
Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.
— Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський.
— Начебто й усі, — відгукнувся дехто з юрби.
Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.
Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:
Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває,. пожалували...
Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.
...у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, — підкреслив Бжеський, підводячи пальця, — з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.
А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.
Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.
— Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.
Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.
— Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?
Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули... Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.
— Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.
І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.
— Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами.
— Не діждеш!
— Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!
— Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.
— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.
— Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!
— Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом.
І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.
Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.
— Пане! Вельможний пане!.. Ради бога... Ці звірі роздеруть нас на шматки.
Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.
— Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня.
Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.
— Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки.
— Ми теж були в Московському поході!..
— Під Кромами!
— Під Смоленськом!
— Під Москвою!
— І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.
— Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.
— Гірше!
— У нас теж є королівські грамоти!
— Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи!
Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:
— Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!
— Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут.
Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.
Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.
Бжеський знов підострожив коня.
— Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків.
— Пустіть його, панове,— сказав Корж, заспокоївшись. — Хай їде і не забуває твердого козацького слова.
Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.
— Швидше, бо доженемо! — реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.
Тільки не сміявся старий швець Омелько.
— Боже мій, боже, — шепотів він гірко. — І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск... Тісно стало на божому світі! Ой, тісно...
— Мовчали б краще,. діду, — спересердя обернувся Корж. — Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.
— Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, — зітхнув старий і тоскно захитав головою.
Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.
— Та схаменіться, діду, — палко говорила молодь, — на чорта йому турбуватися ,за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.
— Ось побачите!
— Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.
— Оце справді! Тільки не діжде.
— Тра тікати, — промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.
— Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.
— Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.
Але ніхто не всміхнувся на жарт.
— А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і — маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.
— Та... шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?
Козаки замовкли, задумалися.
— А я так гадаю, панове, — підвів голову коваль Максим. — Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.
— Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. — Це тобі не Туреччина.
— Атож!
— А ще краще, — порадив Корж, — дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт!
Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.
Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа .позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла від важкого передчуття.
— Злякалася? — жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, — Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? — нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. — Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш — сам козак будеш.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.
Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як .розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.
Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.
Про що думав Корж, він не зміг би відповісти.