Однак за його уявленнями смерть (чи, як він її називав, Кістлява) жила в кожній людині, міцно з’єднана з душею свого власника і майбутнього раба. Тож виходило, що кожна людина носить у собі власну смерть — і коли настає час, Кістлява просто відокремлюється від душі. І йде. А душа, не прив’язана більше до тіла, також іде — цим ось шляхом, за небокрай.
Ярчук неодноразово бував тут, бачив, і як відділяється від людини її смерть, і як душа, не обтяжена плоттю, вирушає за небосхил. Лише за небокраєм не бував жодного разу — і ніколи не вдавалося Андрієві, якщо вже Кістлява покидала тіло, загнати її назад.
І ще він знав, що довго тут залишатися не можна. Рівнина передсмертя тільки на перший погляд здавалася незаселеною.
Гнат застогнав і похитнувся. Андрій хотів крикнути йому, аби тримався, аби почекав, поки він прийде на допомогу... — не зміг. Те, що сиділо в ньому самому, немовби прокинулося від сусідства з чужою смертю й тепер забилося пташкою, що потрапила в сильце.
Здійснюючи над собою неймовірне зусилля, Ярчук підняв руки й притис до грудей, туди, де в людини серце. Тут, на Рівнині передсмертя, він не відчув під пальцями нічого — та це й не дивно, адже його серце зараз не билося. Ті, хто потрапляє сюди, вже не потребують такої дрібниці.
Кістлява Ярчука рвалася назовні, Гнатова — наполовину вибралася. Тепер із тіла Голого на рівні пояса стирчав другий тулуб. Він складався з людських кісток, причому розташованих досить недбало, тож голова чомусь виявилася вдавленою у плечі, а одна рука — коротша за іншу. Але навіть такий, тулуб жваво ворушився, вибираючись із Гнатового тіла. Чомусь ця картина нагадала Андрієві бачене ним колись у дитинстві: метелик "павине око" розірвав оболонку кокона й виповз, розправляючи крила.
"Ще трохи, і я, як той метелик..."
Він глянув униз — і побачив біля черева дві кістляві руки, що немовби махали йому: "Привіт, господарю".
— А щоб вас, сучі діти!
Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там — пальці проходили наскрізь!
Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь "витягував". І завжди — одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше...
"Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни".
Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків — і ти вже по той бік... Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло... Там — дім.
"І матір..."
Він три чверті життя не бачив матері — як пішов з дому, так і... Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже...
Вірив, що неодмінно зустрі неться з нею за небокраєм. Певно, настав час.
І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!
— Ти куди зібрався?! Ану стій!
Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.
Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!
Сміх та й годі!
І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!
Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.
А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:
— Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.
І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.
Незнайомець наблизився до Андрія.
"Я сам", — хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.
— Ніколи не чув, аби лікували ляпасами та підсрачниками, — зізнався він незнайомцеві приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.
— А я й не лікував вас, — без натяку на усмішку відповів чоловік у плащі. — Я ваші душі назад заганяв. Тут по-іншому — ніяк.
* * *
Ніхто в селі не знав, звідки він узявся і куди прямує. Ярчук потім навмисне розпитав усіх, не полінувався зазирнути до кожної хати. Тільки руками розводили та поспішали перевести розмову на інше. Дійсно, яка тобі, козаче, різниця, хто він, твій рятівник? Рогів, хвоста, ратиць не помітив? От і добре. Не душу ж, зрештою, ти йому заклав. Чого ж турбуєшся?
Ярчук, погоджуючись, кивав ("Ясна річ, не душу! Таке скажете, панове!..") і йшов далі, до наступної хати. А в пам’яті проступало, як проступає з-під березневого снігу ще взимку захований душогубами мрець: ніч, хата, прощальна розмова з незнайомцем. Чомусь він одразу ж, як "душі назад загнав", зібрався йти далі. "Як мені тобі віддячити?" — запитав тоді Андрій. Незнайомець лише смикнув плечем: "Потім якось розрахуємось". "Коли буде потрібно... слово даю — зроблю!"
Він пішов у ніч — казав, дуже поспішає. І прийшов, як з’ясувалося після розпитувань, також уночі — постукав у хату Богдана Гребенника, попросився переночувати. Вдень допоміг по господарству й уже збирався далі вирушати, коли дізнався якимось чином про пораненого Гната в сусідній хаті.
"І все?" — зазирав у вічі оповідачам Андрій. "І все", — відверталися ті.
...Ні, чому ж — вони розуміли, що звичайні люди не з’являються під вечір і не йдуть просто в ніч. Звичайні люди, якщо вже так, і двох майже мертвих козаків не оживляють. Вам, пане, чого більше хочеться — життя чи правди?
Йому хотілося перекинутися вовкулаком і завити на місяць. Ярчук був характерником, вважай, чаклуном, тільки козацьким. Він знав, чого не знали звичайні люди, і відчував те, чого решті відчути не дано. Він здогадувався, що ця зустріч для нього не остання.
Найголовніша — іще попереду.
* * *
— Тож просто віднести, заклясти й закопати? — перепитав Андрій.
— Віднести, заклясти й закопати, — підтвердив незнайомець у плащі з каптуром. — Та хіба я казав: "просто"?
Розділ третій
ПО ТОЙ БІК РАЙДУГИ
Темна райдуга — туга.
Темне сонце — не пече.
І лякається пугач, ти ж бо — щез.
Через літа по льоду,
плюнь собі через плече.
Смерть з життям колись знайдуть,
та ти — щез!
Свіча таки догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.
Потім, коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.
Він не став визирати. Мав важливіші справи.
"Збирайся і їдь звідси прямо зараз. Кінь чекає біля колодязя, що на перепутті".
Власне, речей у Андрія було небагато. Більшу частину він збирався залишити. За найгіршими припущеннями, мандрівка туди й назад не повинна забрати багато часу, а по тому він повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.
Найбільшого клопоту завдавала скринька.
"— Ні в якому разі не замотуй її, вона повинна весь час залишатися на світлі. Особливо — вдень. ...Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проіснує, чи розквітне як слід? Із цією скринькою — щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном. ...Коли зариватимеш, тоді — інша справа, тоді це не матиме значення".
Ярчук злобно зиркнув на тягар, який йому нав’язали. "І як мені накажеш тебе носити?"
Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрій ось-ось мав упрягтися.
Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив в іншому. Пройшовся кімнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.
Пристойно. Кілька днинок перетерпіти можна. Зрештою, низька стеля, коли він сюди повернеться, дошкулятиме йому значно більше й довше.
Перш ніж вирушити, Андрій зняв із себе скриньку й упряж і пішов до сусіда, попрощатися. Мовляв, нехай перекаже ченцям: справи невідкладні покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся і не сердьтеся на старого дурня.
* * *
"...і не сердьтеся".
Про дурня все ж таки не написав. І так, подумав, безглуздо виходить, начебто я ж убив, а тепер втікаю.
Степан Корж, Андріїв сусід, лежав поруч, у ліжку — мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, помер ще до приходу людини зі скринькою, тому й не чути було, поки розмовляли, його кашлю.
Ярчук закрив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся в свою кімнату — залишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі — шаблю, закинув на плече дорожню торбу й ступив до шпитального коридора.
* * *
Кінь і справді чекав біля колодязя. Дощ — теж.
"— Не турбуйся. На той час, коли ти прийдеш, дощ уже почнеться. Він буде короткочасним. А потім..."
Збіг обставин, сказав собі Андрій. Чи просто людина в плащі добре вміє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, — відтоді, як на дощ збиралося, він за годину-другу знав: рана нити починала. Певно, з людиною в плащі щось схоже відбувається.
Подумав і вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!
Та і яка, Боже мій, різниця, звідки володар скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собі й знав. Нехай начепить це знання на держак замість бунчука й мандрує з ним шляхами. Ярчукові що до того?
Більше його турбував кінь, якого цей дощепередбачувач призначив Андрієві для подорожі. Ще здалеку йому здалося, що той схожий на Орлика, але Андрій не повірив, звичайно ж. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. І Голий нізащо не продав би і не віддав будь-кому коня свого рятівника.
От тільки володар скриньки — не будь-хто, здогадався Андрій. І Гнат уже зустрічався з ним, із цим чоловіком у плащі.
Словом, коли Ярчук підійшов ближче й побачив, що перед ним дійсно Орлик, він майже не здивувався. Хіба що насторожило: кінь, засідланий, загнузданий, із двома пістолями в сідельних чохлах, із рушницею, до сідла ж притороченою, сумирно чекав біля колодязя — і ніхто не полестився на Орлика, і сам він залишався весь цей час на місці.