"Дума про трьох Вітрів" написана в типовій Олесівській манері алегоризувати явища природи". В іншому місці М. Степняк зазначає: "Соняшні кларнети" тематично зв'язані навіть не з усім "модерном", а тільки з Філянським... та з Олесем" (XV). Причому, в Філянського Тичина "вчився ставлення до природи: такі поезії, як "Гаї шумлять", "Там тополі у полі", "Квітчастий луг", "Ой, не крийся, природо", "Світає" — лише композиційною складністю різняться від присвячених природі поезій — "Лірики" й "Саlendarim"у.
Підсумовуючи свої студії над поетикою Тичини, М. Степняк висновує: "Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор "Соняшних кларнетів" утворив нову поетичну систему, досі не відому українській поезії. Ця система — "символізм".
Повчальний приклад, хоч, може, і приклад негативного порядку, могла подати співцеві "Соняшних кларнетів" і творчість Грицька Чупринки, що досить енергійно "бальмонтствував" на ниві української поезії. Як пише О. І. Білецький, "Чупринчині "дзеньки-бреньки" видались простою балалайкою перед згуками то величної, то ніжної арфи, до якої доторкнувся молодий автор" (VII, с. 20).
Всі ці імена поетичних предтеч Тичини згадує Флоріан Неуважний у своїй передмові до останнього польського видання віршів українського поета, долучаючи до них Метерлінка й Сковороду. Дуже слушні зауваги до питання спорідненості (а ще більше — відмінності) молодого Тичини з поезіями О. Олеся робить Орест Зілинський.
Всі ці екскурси в тичиніану дають підстави не погодитися з дуже категоричним, як і дуже необґрунтованим твердженням Л.Новиченка, що "позиція Тичини, при всій її складності й суперечливості, не мала нічого спільного з антинародною ідейно-політичною сутністю української націоналістичної декаденщини. Та й чим могли привабити до себе молодого правдошукача, скажімо, салонна "галантерейність", якою позначена немала частина віршів Вороного, примітивні красивості Чупринки, богобоязнена скорбота Філянського? Уже в "Соняшних кларнетах" він осудив поетів-декадентів, заявивши, що "сонця, сонця в їх красі — не чуть" (XII, с. 23).
Єдине гріховне "учеництво", яке дозволив Тичині Л. Новиченко, — це "стилістичне віяння Олесевої лірики".
Чи не від початку 30-х років нашій критиці ходило тільки про те, щоб заднім числом перевести поета із класу Олеся чи Філянського до більш "пролетарського" класу Коцюбинського, Горького чи навіть... Маяковського. Було б наївно заперечувати можливість такої "пролетарської" науки, особливо у Коцюбинського. Але чому Тичина не міг здобути "пролетарської" освіти у Олеся?
Для нашої нової критики, народженої в роки перших п'ятирічок на шпальтах абсолютно "правильного" органу "За марксо-ленінську критику" (виходив, до речі, 1932-5 рр. і був призначений спеціально для боротьби з "ворогами народу"), зовсім не ходить про ясність справжніх Тичининих джерел, а виключно про його політичне (хоч по правді — чому саме політичне?) реноме. Тичину треба було пришити нашвидкуруч до нової виправленої щупаками, колесниками і хвилями курсу історії української літератури, де вже не було ні Олеся, ні Філянського, ні тим більше Чупринки.
Школа, яку пройшов молодий Тичина, була куди соліднішою, ніж про те провадять Іщук, Новиченко, Крижанівський чи Шаховський.
"Виводити" автора "Соняшних кларнетів" виключно з Коцюбинського, Горького і Маяковського — значить збіднити світ поезій Тичини, значною мірою позбавити його національного грунту, утруднити розуміння новаторського таланту поета і, зрештою, розуміння самого поета.
* * *
Згадуваний уже М. Степняк гарно зауважив, що "еволюційно розвиватися Тичинина творчість після "Соняшних кларнетів" не змогла, бо в "Соняшних кларнетах" ніби вивершена система символізму і далі було нічого робити" (XV, № 11-12, с. 99). Назвавши першу книгу поета "цілком дореволюційною", М. Степняк пише, що "поетика цієї книжки, така вдячна для передання найтонших душевних почувань, була б мало придатною для розмови з революційною масою".
Остання думка значно правдивіше пояснює різку зміну поетики Тичини протягом двох років — 1918-20.
Поетика наступних двох збірок — "Плугу" і особливо "Замісць сонетів і октав" значно (а часом — і абсолютно) різниться від поетики "Соняшних кларнетів".
Революційна доба — це доба епосу — сюжетних віршів або й балад, доба колективістської, сказати б, поетики.
Але доба революції на Україні не мала такої класичної чіткості співборних сил, яку мала, наприклад, французька революція 18 ст. Революційна боротьба тут була неймовірно ускладнена ще й національними змаганнями. Український народ — це військо сумнозвісного "визволителя" Муравйова і полки Центральної Ради, повстанські загони Директорії і "державна варта" П. Скоропадського, загони Махна, Зеленого, Болбочана чи Григор'єва, повстанці київського "Арсеналу" і червоні козаки Примакова. Це українські соціал-демократи і ліві есери, незалежники і боротьбісти, більшовики і анархісти, це українські селяни і зденаціоналізовані робітники.
Вивести вектор найбільш прогресивної сили було часом просто неможливо.
Отож і не дивно, що одного й того ж 1920 року з'являються дві збірки Тичини — "Плуг" і "Замісць сонетів і октав", збірки, значною мірою відмінні за авторською орієнтацією в тогочасних умовах.
Не знаю, чи має рацію той же М. Степняк, визначаючи "Плуг" як рго, а "Замісць сонетів..." — як contra революції, але безсумнівну, як на мене, рацію він має, пишучи: "не треба запитувати, яка з них раніша, яка пізніша — обидві видано року 1920 й обидві своїм змістом репрезентують поетову творчість за той самий період" (XV, № 11—12, с. 107).
Прямим продовженням третьої сфери поетичної "космогонії" "Соняшних кларнетів" були поезії збірки "Замісць сонетів і октав", збірки, що, за визначенням Л. Новиченка, "на сьогодні майже повністю вмерла для нашого читача". Звичайно, Новиченко, виступаючи "від імені і за дорученням" мовчкуватого українського читацтва, може визначати долю збірки як йому заманеться. Тим більше, що збірку ось уже п'ятдесят років не перевидають, а що читач мас обходитись машинописними копіями — про цt Новиченко знати не зобов'язаний1.
Силоміць викрадена з Тичининого доробку, збірка "Замісць сонетів", що об'єднує вірші 1918-19 рр., засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни.
І тут не завадить нагадати бодай кілька історичних фактів.
З метою припинити державотворчий процес Центральної Ради було створено кілька радянських республік на території України.
Вже 7 березня 1918 року ЦВК України запропонував радянським республікам — Українській, Донецько-Криворізькій, Донській, Кримській та Одеській об'єднатися разом для об'єднаного збройного захисту радянської влади на території Півдня. А Народний Секретаріат Української республіки вже 21 березня переїздить із Катеринослава до Таганрога, де через кілька днів було обрано ЦВК України.
17 квітня ЦВКУК саморозпускається, бо всю Україну зайнято німцями і військом Центральної Ради.
Через два дні на партійній нараді більшовиків України в Таганрозі було утворено КП(б)У. Зрозуміла річ, що останню літеру ("У") було додано крайовій організації РКП(б) під впливом революційної практики 1917-1918 рр., із великим запізненням зваживши на серйозність національних домагань українського народу.
І тут же Народний Секретаріат України їде з Таганрога до Москви — 1-го травня німці зайшли до Таганрога. 17 квітня саморозпускається ЦВКУК — бо на Україні він уже не має ніякої сили.
23 травня почалися російсько-українські мирні переговори, на яких глава радянської делегації X. Раковський (до речі, цей колишній голова українського радянського уряду навіть не представлений окремою статтею в УРЕ) змушений був визнати незалежну українську державу.
Німецька окупація України, угода з німцями Центральної Ради, тут же "союзниками" розігнаної (29 квітня), викликала незгоди в партії українських есерів, що 31 травня на своєму 4 з'їзді розкололися на лівих (боротьбістів) і правих. Тоді ж саме на 5 з'їзді УСДРП з'явилося ліве крило українських соціал-демократів — група "незалежників", майбутніх укапістів.
13 червня було укладено тимчасове російсько-українське замирення, а через місяць у Москві відбувся І з'їзд КП(б)У, що оголосив про розпуск Народного Секретаріату і доручив ЦК організувати Центральний військово-революційний комітет з метою революційного об'єднання України з Росією. Вже 5 серпня військово-революційний комітет дав наказ про повстання. Зрозуміла річ, повстання не вдалося, гетьмана вдалося скинути не червоним повстанцям, а військові української Директорії, полкові Коновальця, що 15 листопада повстав у Білій Церкві проти гетьманату. Кількома днями пізніше ЦК КП(б)У утворило тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П'ятаковим.
На початку 1919 року з'явилися спроби поновити російсько-українські контакти. Ось що про них писала "Правда" 4 січня 1919 року: "Петлюрівські пропозиції можна обговорити діловим чином. Але загальна лінія проходить не там, де її хоче провести Петлюра. Українська республіка повинна передусім бути Радянською Республікою. Питання про самостійність менш важливе, але будь-яка Радянська Республіка, природно, укладає союз з Радянською Республікою. Армія в українській радянській республіці повинна бути робітничо-селянською армією, а не армією дрібнобуржуазних синіх жупанів".
Звичайно, ультимативний тон "Правди" — безсумнівний. Проте, як свідчить у "Відродженні нації" В. К. Винничснко, переговори української делегації на чолі з С. Мазуренком і наркома Чичеріна проходили досить успішно. Сам Винниченко був згоден на радянізацію УНР, але цьому перечив С. Петлюра, Болбочан та інші. Вони по суті й зірвали мирну угоду.
Переговори зависли в повітрі.
Тим часом 16 січня Директорія надсилає Радянському урядові Росії ультиматум з вимогою припинити військові дії. Їй відповіли, що з Директорією воюють українські робітники і селяни. Як пише той же Винниченко, це була правда: на Директорію наступало "повстанське українське військо, підтримане російськими регулярними військами".
І тоді Директорія оголошує Росії війну, щоб буквально через два тижні самій залишити Київ.
15 березня до Києва переїхав Український радянський уряд, але в зв'язку з наступом Денікіна через кілька місяців залишив столицю.
Наступ денікінців на короткий час змінює військову ситуацію.