А Павлові й на роботу хіба далеко, вийшов — та й осьо сільрада перед емтеесівською майстернею, скраю шосе, до аптеки — навпроти.
— Вийми-но свистка й розказуй, та не бреши, — каже Славка Колодюк, і я вже трохи на нього поглядаю, буцім йому розказую, бо Микола мовчить собі — чи він слухає, чи чого було йому розпитувати за дідову хату, не знаю.
Але скажу, чого вони повиселялися з емтеесу, то, може, ще й не вгадаю, — це таке. Від мами то дещо я й чув і міг би їм порозказувати — жінки до нас носять шити, то я всього наслухався, за двері стану або за етажерку сховаюся, так мені чогось робиться соромно, та мусиш слухати, смикають мене, смикають, щоб я подивився та гостинця взяв, — ні й ні; але чую все. Отож старшого сина діда Юзика жінка секретарем сільради робила, старшого (Коля Колодюк несподівано мені наче помогти хотів, каже: "Старшого, старшого — правильно"); ну то всім, бачу, цікаво зробилося, знають же ту його жінку, вона добра — скільки ми в садочок біля артілі, де й сільрада теперішня, закрадалися, й вона бачила, то ніколи батькам не казала й не сварилася на нас, — от це таке в них женіння було, що Юзиків син десь згодом каже, ти-но давай хазяйством займайся, а то дуже розумна. А вона ж хотіла ще інститут заочно кінчати, та й була б, бачте, яка жінка. Тай що — пропала й робота, а він її тепер на роботу не пускає, вдома все; й навчання пропало, ходить тепер задрипана, кому тепер уже так цікаво, як тоді було, коли вона у сільраді робила, що хто не йде, то й повітається, і щось узнають, людям же треба, мовчки ж не будеш минати.
— О, то хіба це про хату, — згукнув Алік Порохнюк; на ньому ще видно було сліди сміху, він і коли не сміється, то скажеш про нього як про сміхло, що й не смішно буде усім, а він готовий буде тобі розсміятися, хоч би там що. Одно тільки мені робилося якось добре від цього його виразу, буцім йому то й діла нема до моєї мови; виходить, що думки такої немає там перебити мені на зло, щоб мене перестали слухати й одіслали назад. А Юра ж, мабуть, тільки й жде, коли позад нього встану — немов ще менший од нього й, виходить, що й у гурті найменший.
— То більше ніхто не знає за Юзикову хату? — аж зупинився Микола й обернувся до нас очима, оглядаючи кожного, крім свого брата; а тому й Славко ступнув у картоплиння й собі роздивлявся на нас, котрі менші, й виходило так, що на кого ж ти будеш дивитися: Алік в один клас з Миколою ходить, а Петро
— з Славкою; це тільки ми з Юрком, та й то чогось більше до мене діло мають, а не до нього. Мені нараз якось аж просвітліло в голові, — обдивився я горба попереду, де городи і наша вуличка, де й містечко наше, де ми всі живемо, і берег такий аж сумний, бо й сонця великого не було, чи це я його так не міг розгледіти, не розберу; але все одно ж — верби такі знайомі, старі й молоді, а де ж, як не в цій траві, ми кутасі рвали — за них то й не сваряться, їм у сіні, як косять траву, не дуже й потрібно бути, — це, наче квітки, качалочки такі у пахнючому поросі з волосинками, — і подумав зразу, що-якби міг, то втік би туди на гору межею, та й хай би вони мене пошукали, й ніколи б з ними нікуди вже не пішов — та й що б вони мені зробили; але хіба так сам довго проживеш, — ну й інша думка прийшла, й мені аж полегшало, бо я здогадався, що не всі хлопці могли до цього додуматися: просто Микола й не ждав відповіді на своє питання, а я, дурний, вискочив поперед батька, ще й хвалюся — я знаю, я. Це він так випитує, хоче, щоб ми цілу дорогу як не грали, то язиками мололи, але не мовчали, бо йому, видно, легше так собі щось думати, коли позаду підспівують, не йдуть без роботи. Аж погляд сховав, так боявся з Миколиними очима зустріться, — бо хіба не буває, це вже я знаю, коли видаєш себе поглядом; добре написано, що ти думаєш, як не вгинайся. То я знов роздивлявся вздовж берега й на гору, навіть за спиною роздивився, яка та вуличка на горі, звідки ми збігли: у садках деякі хати видно гарно, а що дальші, туди, до Трезінського, одні садки, — і вже не так мені було прикро й незатишно, а бачив я все ясніше, ніщо не могло сховатися, — бо я дивився не просто так, а вже щось так знаючи.
Ну то й не будуть нехай вони такі хитрі, думають, що мене дурним зробили, — знаю, що їм сказати.
— А в мене вже смородина така є, що можна їсти, — о, веселіше далі пішли, але помовчують, наче не хочуть тако признаватися, що в них за інтерес. Шкода й мені, що я взяв та вивалив усе як на лопаті, бо не стільки вже тої смородини, вона ще ж до пуття не доспіла, так, де-не-де бачив учора; але що ж ти їм скажеш — в нашому садочку нічого такого більш і нема; ну там порічки, малина, вишні — то це в усіх є, а от смородину мамі принесли десь з Вертикиївки, й ми на той рік посадили. Вже й біля Люсі Ухманової виходимо, — та я ще оглянувся донизу, де під городом у їхньому бережку копичка стояла; чи я такий дурний був, чи що на мене найшло, але записки писав їй і кимсь передавав, що давай зустрінемося увечері біля твоєї копички, я буду ждати після кіна, але ж було б знати, дурному (та й чи я не знав), що вона з старшими хлопцями ходить, а на таких, як я, й не подивиться; аж соромно тепер, бо було б не давати Ліді Кушер записочку, так дуже повірив їй, — а вона то й передала, але ж потім і взнали всі, що о, присвячує Людці віршики й передає дівчатами. А вона хіба краща — сама потім розказувала дівчатам і ще, не бійсь, і сміялась, сура. Бачила б вона тепер, як я з здоровими хлопцями ходжу, що вже й не подивився б у її бік, — що б це вона подумала, — не бійсь, захотіла б, щоб я їй знов написав.
Тим часом ми вуличкою, вуличкою і вже посідали кружка трохи далі від Бражевського, з цього боку, де й до Славка і Миколи до хати близько; та звідси й Петрову Андрійцеву хату видко, от тільки Алікову й Юрову не побачиш, бо все парк затуляє, а хата Порохнюкова якраз попадає так, що на пам'ятник треба дивитися — то це й восени не всю її побачиш. Хлопці, бачу, мовчать, никають отако плечима — чи ждуть, що я сам щось казатиму? Але сидимо, то сидімо, я хіба що. Славка вже добрішим голосом почав дрочитися до мене, — бо', коли це я так казав, хай-но мені не видумує; але мусиш його терпіти, бо це такий: скажи слово, то й за день не одчепишся, і за кожним разом йому ще більша охота приходить — ніби й жив би з цього. Наспівує тако: "Люба, бджівка, бджівка"; коли це я так казав, — дивлюся на нього, й так не хочеться, аби інші хлопці почули; ну не треба, — прошу очима, *— що тобі, шкода? Він би іншого разу змовчав, а як це ж смородиною пахне, то треба щось далі думати, хіба так довго висидиш.
Коли це Микола вже починає допитуватися: — Чуй, ти, то мати вдома чи на роботі?
Це треба подумати, хіба тако вдразу скажеш, — вона могла й на обід прийти; а в хату заглянути, то ще потім, може, назад і не пустить, якщо прийшла, й це як хочеш пробуй, треба ховаючись розвідку робити, цим-го картоплинням.
— Та він боїться, що ви в нього допитуєтесь, — розтягуючи слова й кривлячись, як од кислого, аж в одному кутку рота розкриває, промовляє Славко Колодюк. — Його мати як зловить, то буде, що й тоді, за Любу. Хіба ви не знаєте, що йому було? — Хлопці справді не знали, а цей уже бігом розказує, ще й прибріхує. Ну то що десь Люба, сестричка, поділась — диво велике, в аптеку зайшла, а мати найбільше боялась, щоб це на дорогу хто з нас не виходив, і чогось справді мати була сердита як ніколи, ну й надавала мені; й от за що Славко хай не бреше, то це що я гукав "Люба, Люба", не гукав я, там раз гукнув, та й то тихо, — я вже сам догадувався, де вона ділася, вона мені зранку за гематоген надоїдала, і, бубеня таке, пішло в ту аптеку — хто їй там що без грошей дасть.
— Ну там не гукав — нехай, але ж надавала? Надавала!
— А то ти бачив. Хоч не бреши — тебе ж тоді не було.
— Хм, а де це я міг бути? Я йду зі школи, а вона тебе понад городом гонить і підхльостує.
— Ти ж, брехло, на хмілю був, — згадую сам щось таке, — не вірте йому, хлопці, вони ж усім класом на хміль у Вертикиївку ходили.
Не знаю там за других хлопців — повірили вони чи ні; а за Миколу то що казати — це ж його брат, і хай він хоч збреше, то Микола буде за ним, дурний він на брата казати. Але всякого, думаю, буває; як за того білета, з яким мені було клопоту, що Микола продав і мене в клуб не пустили по ньому, — хіба Славко потім не казав мені, щоб я пішов їхній матері розказав, тітці Ніні, ще й так умовляв мене, не питай; йди, дурний, каже, бо він, думаєш, тебе одного підманув, у нього ціла пачка старих білетів, вони десь у Вертикиївці вкрали в клубі — то це будуть продавать; та хіба вони довго напродаються, — відповідаю йому, — одного піддурять, другого, а потім хто схоче брати у нього? Та я й Славці не хотів вірити й не думав до їхньої матері йти, — це його зара послухай, а він пересердиться на Миколу, бо якби не сердився, то хіба б намовляв оце-го мене, та до нього бігом, ще й йому розкаже, що я буцімто хотів матері їхній жалітися за якогось білета (немов то він не знатиме, що там за білети й чого це я до матері осьо збираюся). Але хороба з вами; мене як кинуло з того місця — я перебрів вуличку, загрібаючи пилюку, щоб не так скоро йти, — хай знають тамо, що я не боюся; а вони ж бо дивляться, куди це я йду й що робитиму — чом ні, — й кому з них охота гукати, щоб я не волочив ногами й щоб на них не куріло, я ще й біля колючого дроту, що колись ним разом з батьком обгороджували, постою, прикину, кудою б це краще залізти у картоплиння, бо мало, що дріт у два ряди, обвислий дуже, на низеньких вишневих стовпчиках, а то ще й бур'ян, а в бур'яні кропива і будяки, — треба подумати. Батько — то це й казати нема чого, не вийде дивитися, він слабий лежить; мами нема, це я точно знаю, але зразу так хлопцям не хотів казати; мені чогось стало так шкода всіх — і маму, й батька, й себе, але разом з тим і зло взяло на себе, що я, наче злодій, у свій садок закрадаюся, через ці бур'яни пробираюсь, — і їх би, може, туто давно не було б, якби батько здоровіший зробився, бо оно вже скільки з сільради приходили й загадували викосити на межі, бо штраф накладуть; батько знав це, але мені не давав косити — ха-но встану, каже, я сам зроблю, не лізьте не в своє діло.