Другого ж дня завітав із Лохвиці Васильківський. Обоє багато розповідали про те, що діялось у районі, наводили численні свіжі приклади. Вже були, як виявилось, одверті самочинні виступи проти влади, рішучі спроби захоплювати насіннєві фонди, грабувати перше-ліпше майно. Були щораз частіші вбивства представників влади, були у відповідь жорстокі покарання і знову ж у відповідь — ще гостріший спротив, збройні групові контрвихватки. Було чимало випадків людожерства, і начальство губилося: чи робити показові суди з розстрілами на місці, чи краще замовчувати ці факти, щоб уникнути зайвого збурення пристрастей? Були безнастанні втечі наосліп, навмання і раз у раз нові рясні трупи по дорогах. Були своєрідні прояви родинного благородства і різні способи самогубств. Було неймовірне безладдя, безнадія, відчай. Був жах.
А чи вживалося якихось заходів, щоб усьому цьому покласти край? Так. Принаймні, на папері. Шумувала щоденна злива директивних загадувань, які часто одне заперечували, створювали ще більший розгардіяш і свідчили про нерозсудливість або розгубленість самої влади. Щоденний невідступний адміністративний натиск, яким справу лише заганялося в тупець замість вдумливо її зважити, прозирнути в корінь, знайти вихід менш болісний, еластичний та ефективний.
А чи можна було взагалі не припустити всіх цих тяжких подій? Ну звичайно. Навіть запроваджуючи колективізацію, можна було уникнути цієї руїни, цих масових жертв і величезних матеріальних втрат. Слід було тільки загодя добре урахувати обставини, пильно передбачити всю складність і трудність. Не динамітом оперувати, вулканізуючи всю Україну, а дисциплінованим чином, найсуворішою плановістю. Не хапатись безоглядно й нещадно, а братись помірковано й дбайливо.
То невже ж там, у Кремлі — такі головотеси й бездари, що не спромоглись на попередню продуманість і належне підготування? Звичайно, ні. В такому разі, очевидно, чогось вони не додумали, частково помилились? Припустимо, що так, але частково. В такому разі, може, на місцях директиви центру перекручуються? Припустімо й це, але знову ж — частково. Поза тим і другим все одно лишається основне спрямування, генеральна лінія. І ця генеральна лінія, хоч-не-хоч, викликає серйозні сумніви. Просто віри не йметься, а проте виглядає все так, ніби чомусь спеціально треба збурити населення, конче зрушити його з місця, відірвати від свого пня, геть розколошкати, розкидати, знесилити, знівечити.
Охопивши голову руками, Хвильовий напружено слухав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте, так наче сам про це колись уже говорив. Але дещо особливо привертало його увагу, він зацікавлено перепитував і заходив глибше у розмову. Басок його спочатку звучав помірно, речення наростали з підкресленою чіткістю, а думка тим часом розкрилювалася ширше, злітала сміливіше, сягала захватної височини. Він зривався на ноги, починав прискорено ходити, уже розмашисто жестикулював, уже чорна чуприна за кожним порухом здригалась, очі займались полум’ям пристрасті, нагнічені слова поспішали, деколи заскакуючи одне за одне, але не порушуючи ясної послідовності думки. І він, такий звично скромний та зовні непоказний, в ці хвилини одразу виростав, велично підносився понад гурт. Ні, це не була магія добірної красномовності — зовсім ні. Щось більше, істотніше було — могутність духу, що ширяв незаймано, глибинна органічна сила, що владно привертала до себе, брала в полон, проймала збудним трепетом, який назавжди лишав по собі слід. Це була виключна загадкова його властивість, його таємниця. Хвильовий натхненно хвилювався і хвилював інших.
— Товариші! — раптово затримував він крок, наче готовий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для нього стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз скажу одну "єресь" і прошу в неї повірити. Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку "єретиками". Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: "Годі! Завісу!".
Так, пам’ятаю, свого часу бігав він у тісній кімнатці на Лимарівській вулиці, зненацька зупинявся серед клубкувань тютюнового диму і вперше тоді проголошував сакраментальне гасло: "Геть од Москви!". Він завжди перший умів відчути те, що хаотично починало нуртувати довкола, умів схопити суть, ясно й лаконічно синтезувати її, обертаючи в рушійний чинник, що швидко гуртував відданих однодумців. Тому саме в нього зародилась ідея створення півофіційної студії "Урбіно", що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ. І саме він тільки міг бути натхненником і творцем славнозвісної Вільної Академії, засудженої потім владою, як організації "контрреволюційної". Він же, проникливий і невідступний, знайшов дальший вихід у виданні "Літературного Ярмарку", де під маскою співробітництва правовірних літературних писарів і гайдуків фактично продовжувалась лінія ВАПЛІТЕ. А коли і "Ярмарок" розгромлено, не хто інший, як передусім він спричинився до народження "Пролітфронту", де так само затушковано продовжували існувати традиції й засади ВАПЛІТЕ. Невдачі й труднощі ніколи його не зупиняли,— навпаки, спонукували до активнішої дії. Досить притомлений тяжким життям, він, проте, не розчаровувався. Він твердо вірив у соняшне майбутнє України, лише намагався не обдурювати себе й інших щодо сучасного її "хождіння по муках".
Так і тепер, кидаючи виклик, одночасно застерігав він, — оцей допитливий, непогамовний "м’ятежний" Микола, в якому завжди ми вбачали криштальне, але розіп’яте жорстокою дійсністю українське сумління.
Через кілька днів, остаточно накресливши собі план, ми рушили на села. Заводська бричка поволеньки сунулась зболоченим шляхом і тільки надвечір почала наближатись до першого нашого об’єкту — Гамаліївки. Ліворуч неподалець видніло ще якесь село, а на ланах, прилеглих до нього, згинці бродили людські постаті, порпались у масній квітневій грязоті. Візниця пояснив, що то голодні визбирують торішнє зерно, — хай, мовляв, погниле, гірке, аби зерно.
— Весна! Крестьянін торжествует, — з гіркою ж іронією нагадав Хвильовий пушкінського вірша.
Цей рядок любив він часто наводити в глузливому тоні, міняючи залежно від пори року початкове слово, навіть мотив для нього дібрав характерно-московський. Але мені спали на думку зовсім інші улюблені його рядки з Горація, бо я вже помітив, що в ньому накипає гнів:
— "В годину розпачу умій себе тримати і в хвилі радості заховуй супокій"...
Микола мовчав, спустивши голову. Потім, зітхнувши, прокидаючись з гризотної задуми, додав:
— Так, так... "однаково прийдеться умирати — о, Деллію коханий мій!".
В надвечірній степовій тиші лунко чвакали копита коней, засмоктувані гливкою багнюкою, і тороплено кляхкотіли, захлинались колеса. Дорога, посмугована коліями, де в слідах шин стояла вода, бралась легеньким рожевим відтінком. Заходило сонце, кипіло в розпаношеній навалі хмар, окрайці яких займались і тліли, роздимлюючись на небо злотаво-попелястою млою. Такі хвилини в природі навівають відчуття стихійних зрушень, щось близьке до кінця світу.
— А помирати, мабуть, не страшно. Як ви думаєте? — спитав Хвильовий.
— Залежить, бачте, від обставин. Я, правда, кілька разів стояв перед смертю, але... як би це вам точніше сказати?.. не встиг злякатись, бо думав тільки про життя. Вся істота була змобілізована й запаморочена тільки цим одним прагненням.
— Ну, да. Коли смерть підкрадається зненацька — інша річ. А коли ні? — і він ближче прихилився до мене: — Помирати, друже мій, все ж таки страшно. Будьмо чесні, маймо мужність признатися. Все ж таки помирати дуже страшно.
Сказавши це, чомусь засум’ятився, сіпнув, за звичкою, плечима, торкнув пучками носа, мовби муху зганяв. Видко, був незадоволений на самого себе. І, щоб перемінити тему розмови, вернув до староримських поетів, перекладених Зеровим. Піднесено вихваляв Зерова, далі звів мову до епохи Відродження, перехопився згодом до "азіятського ренесансу", гостро критикуючи сучасність.
— От вам і діалектика! Азіятський ренесанс обертається на своє рішуче заперечення. Яка моторошна реакція, депресія, яка глуха яма! Ми фактично — в модернізованій тюрмі. І література наша корчиться в казематі, задихається від всеросійської "параші". А за дверима невсипущо вартують, пильно позирають в "очко", грубо погейкують вкупі з різними Смердяковими та Свідрігайловими свої ж ріднесенькі хахли, оті різні Яковенки, Пилипенки, Микитенки, Кириленки, енки, енки... браття Каїни, наймані вбивці! Але доля їхня найгірша. От побачите. Крім ганьби, жде їх неминуча загибель, їх використають, скільки треба, і потім, як негодящий баласт, викинуть за борт, конче знищать. От побачите.
Гамаліївська сільрада була вже телефоном попереджена про наш приїзд. Нам дали окрему кімнату в просторій хаті селянина-садівника. Хазяїн по першому ж слові накинувся на нас із жадібними запитаннями про Харків, про заходи уряду супроти голоду. Цей літній досвідчений і заповзятливий чолов’яга зумів якось заціліти з родиною, навіть коровчину зберіг. Тож і ночував у хліві, добре озброєний і міцно забарикадований, готовий до боротьби на життя і смерть, мов той давній степовик на відрубному хуторі. З його власної розповіді стало ясно, що вже три чверті села нема. А коли ми пізнього вечора вийшли у двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша. Давно зужито останню краплю гасу, давно з’їдено всіх кішок і собак. Не село бовваніло перед нами, а німотне гробовище, де частково ще затримались живі мерці.
Другого дня бачили ми, як ці тіні людей, що хиталися од вітру (переважно жінки), працювали в полі. Вони орали й сіяли, використовуючи здебільшого корів, таких же висохлих, нужденних, як і хазяї. Вони самі впрягались, заступаючи худобу, одбуваючи незаслужену каторгу, — і в цьому був несвідомий, але кричущий протест. Рештками зусиль мужньо хапались вони за життя, — і в цьому був своєрідний героїзм, дивовижна українська життєздатність.
Ми ходили по хатах, допитувались, додивлялись.