Вона вже стояла бліда, прибита. Перед його поглядом вона спустила очі і стала нерухомо. Горинович затремтів од страшного холоду, але перемігся.
— Правда? — спитався він і сам злякався свого дивного голосу.
— Я... я не знаю... Я була тоді ще малою,— відказала, ледве говорячи, Ліна.— Батько тільки Параску пускав... Завсігди замикав... Я не могла...
— Та ви ж прохали, вмовляли, благали батька, щоб він випустив, не мучив?.. Кажіть же!
— Еге... я... еге...
— Неправда! Вона мовчала.
Він рвонув її за руку і притяг до мертвої.
На єдвабній, шитій шовком подушці спочивала страшна голова людини, що сталася трупом давно, ще перед десятьма роками; брудне дрантя, брудні кощаві ноги лежали на пишному червоному оксамиті.
— Сиділи на цій її канапі, жили в її будинкові, закрашали себе цими золотими цяцьками, за її гроші добутими, їли й пили сласно, а вона вмирала з голоду, замерзала в дранті! І ви мовчали? Та кажіть же!.. Кажіть же щось!.. Виправдуйтесь!..
Вона стояла перед ним і тремтіла.
А Горинович почував, що ще мить, і він зробить щось дике, щось нелюдське —вдарить її, уб'є цю зрадливу гадину, що могла спокійно спати в одній господі з закатованою мученицею, жити з її мук і сміла казати слово: люблю.
Він чув, як огонь обнімає йому голову, груди...
Він кинувся з хати, щоб утекти від такої... щоб не бачити її!..
1901. м. Чернігів.