ін. поета Овідія Назона (43 до 17 по Хр.). З тих часів узяла собі назву значно пізніша Румунія ("Романія").
**
Треба б тут пригадати антів.
М. Грушевський, якого велетенський доробок на полі нашої історіографії ніколи не зайво підкреслювати, уважав антів за безпосередніх предків нашого народу. Назву цю, як назву народу, що замешкував нашу землю, зустрічаємо у візантійсько-римських джерелах, але згадує її також і Готський літописець.
Справді, коли читаємо характеристику цього народу (напр., у візантійця Маврикія VI ст.) то, поза всяким сумнівом, ми, сказати б, пізнаємо самих себе Отже: громадоправство, емоціональність, брак авторитарної влади, головний (і єдиний) бог — бог грому (пізніший Перун?), жертви — волами (хліборобська осіла культура!), люди рослі тілом, "ні чорняві, ні біляві", волелюбні, гостинність майже культова, жінки чесні "понад міру" (смерть чоловіка вважають за власну), полонених згодом пускають. Але: нетривкі, віроломні в договорах, "коли порізняться між собою, вже не погодяться ніколи". Не приймають спільного рішення, бо "кожен має свою думку". Багато князів.
Інше візантійське джерело (Прокопій) згадує, що анти року 537 боронили Рим від ґотів. Значить, були вже вояками. Чи не наслідок це готських впливів (Ш-ІУ ст.) і чи не були ґоти — в цім відношенні — першими нашими "варягами"? Та ще й в зв'язку з першою, без сумніву, монгольською з походження навалою, відомою під назвою гунів. Отже, мілітарний пер-вень хліборобські племена, що заселяли нашу землю, тоді вже посідали, але державницького, як видно з свідоцтв, ще не мали.
Анти були епілогом нашої протоісторії (то значить частини історії, записаної у чужинців). Історію нам дало християнство. А можливість матеріяльного творення історії — варязтво.
Так ми підійшли до проблеми варягів і варязтва в нашій історії.
II
Коли керуватися найпростішою логікою, що її часом звуть "мужицьким розумом", видається, що жадної проблеми, жадного "питання" в справі варягів і варязтва у нас — немає. Щось аж дивне є в тім, що покійний Грушевський так пристрасно поборював, як він казав, "норманську теорію", гак пристрасно, що часом аж проти очевидних фактів.
Сказати б, що це б'є по нашій національній гордості? Та ж варяги (нормани) заклали підвалини Бри-тійської Імперії, залишили своє ім'я у Франції (Нормандія), заснували державу на Сицилії Нічого особливо принижуючого чи соромливого для нас — перебувати в такім сусідстві — немає. Вже не кажучи про те, що історичну правду не можна скасувати тими чи іншими людськими почуттями, а коли це й трапляється (напр., у поляків), то наслідки цього є надто ризиковні і зловорожі.
Протинорманістична аргументація М. Грушевсько-го, його докази, сказати б, "самозародження" Руси — доходять часом границі наївности, що, приймаючи під увагу зовсім ненаївний характер цього великого вченого, видається дуже дивним і примушує припускати, що Грушевський на цім пункті мав якийсь особливий психічний комплекс. Справді, шукати джерел назви "Русь" в назві річки "Роси", чи прикметника "русявий", як робить Грушевський, це значить, властиво, ухилятися від прямого шляху, бо ж давно відомо, що:
1) фіни називають шведів "руотсі", що 2) тризуб — державний герб Володимира Великого і Ярослава — знаходимо в Данії, що в) наші національні барви спільні зі шведськими, що 4) імення перших князів, як імення "русів" на договорах, напр., Олега з Візантією, — є скандинавські і т. д. і т. д.
Але існує один факт, на наш нефаховий погляд, такої очевидности і ваги, що всякі дискусії в справі сенсу поняття "русь", а — тим самим ролі варязтва в будові Київської Держави середньовіччя — стають зайвими. Це той уступ з відомої праці візантійського цісаря (X ст.), Константина Порфірогенета (Багрянородного), де подано рівнобіжно назви дніпровських порогів у двох мовах: "словенській" і "руській". З того документу випливає недвозначно, що мова "словенська" є українська, ц. т. староукраїнська, а "руська" — поза всякими сумнівами — шведська*).
Видається певним, що мусіла З'ЯЕИТИСЬ якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовина-ми, до державного життя, який дав йому своєрідну мілітарно-державницьку "іньєкцію", який прищепив йому почуття "меча" і "держави", коротше, виконав ролю "Риму" в нашій історії. І таким чинником були, без сумніву, нормани, що їх наш літопис зве "варягами".
Є цілий ряд фактів, знаних нам зі школи і з назов-
*) Паралельні назви порогів — "руські" й "словенські": Уль-ворсі — Островний, Ґеляндрі — Дзвонецький, Аеіфор — Ненаситець, Варуфорос — Вольний Праг (поріг) і т. д.
Імена "русинів" з договору Олега з Візантією 911.: "Ми з руського роду — Карло, Інеґельд, Фарлаф, Вермуд, Руальд, Рідульфост — вислані від Олега, великого князя руського..." етс.
Відомо, що одного з воєвод Володимира Великого — Вує-фаста — нарід називав "Вовчим Хвостом".
ництва (хоч би Аскольдова Могила в Києві, знищена Москвою в її плянованій акції ліквідації історії на нашій землі), які говорять, що "варягізація" нашого народу не була епізодом, але історичним процесом, що тривав віки, процесом, зв'язаним з існуванням Дніпрового шляху — "путь із варяг у греки". Саме цим шляхом — з Новгороду Великого приходить норманська династія Рюриковичів до Києва. Цей шлях, підкреслюємо ще й ще раз, відограв велику ролю в нашій історії і був і залишається геополітичною віссю нашої землі.
Історична наука, очевидно, ставиться критично до нашого старокиївського Літопису, не в усім йому довіряючи. Справді, є там елементи, які не можна брати з певністю на історіографічні терези. Але є там речі безсумнівні, підтвердження яких можемо знайти в чужих історіографіях (як договори Олега — першого вповні історичного володаря Київської Держави — з Візантією і багато інших фактів). Цікаво прослідити, наприклад, вплив нашої землі, підсоння, основного населення і його культури на Рюриковичів, на їх норманську психіку, на процес, що його можна б назвати "українізацією" варягів. Ось, напр., постать такого Ігоря (чоловіка Ольги), що робить вже не "варязьке" враження своєю емоціональністю, в певнім сенсі, м'якістю. І допіру, Святослав Завойовник — внук Рюрика — відроджує собою (як це часто буває в третім поколінні) постать справжнього варяга, як типом справжньої варязької жінки була його мати — Гель-ґа-Ольга.
Хто бував на півночі, на скандинавській півночі, той може собі уявити, звідки народжувався тип варяга і серед яких обставин формувався варязький характер.
В умовинах північного холоду, серед убогої природи, що є там мачухою, а не матір'ю, на сірім тлі граніту і карлуватих сосон, у вічній боротьбі з холодом і голодом — в таких умовинах народжувався, жив і формувався норман.
У повісті В. Домонтовича (що був не лише повістярем, але й істориком культури, археологом, мистецтвознавцем і філософом) п. з. "Без ґрунту" виведений малознаний у нас маляр і архітект Степан Линник, сучасник Ю. Нарбута. Там подано і опис однієї з картин Линника, що дуже міцно відчував "варязькість":
Первісна безплодна морена. Суворе північне море. Плещуть холодні, з білими гребінцями, хвилі. На пустельнім березі самотня дівчина в полотняній сорочці, вишитій червоними взорами. Вітер жене хмари, дме в обличчя дівчині, тріпоче подолом її убрання, розплескує на каміннях біля її ніг білу піну хвиль. Жінка — слов'янська Ольга? варязька Сольвейг? — мріє про землі далекі за морями великими: про полудневе сафірне море, про золото Царго-роду...
("Без ґрунту", 1948, стр. 93).
От звідки зроджувалася у нормана та страшна сила, що носила його літерально по цілій землі. Варяги проборознили в своїх характеристичних човнах (які одідичили й ми аж До козацьких "чайок" з описів Бо-пляна — включно) всі моря й океани. Вони відкрили Америку перед Колюмбом. Вони підбивали племена, засновували держави, давали їм підвалини війська і династії...
Такими були ті, що вдихнули мілітарно-державницький дух київським полянам, що натхнули вчорашніх мирних орачів на одчайдушні і— жорстокі походи, *ж на Візантію, на Царгород, де варязький конунґ — Олег "прибив свій щит на вратах".
Описи візантійських хронографів подають страшні речі про перші напади нашої Київської Держави на
Візантію. Тим страшніші, що несподівано-дивні, неочі-кувані. В тих хронографах є може більше саме здивування, аніж жаху. "Як це могло статися, що нарід зовсім не славний, нарід, яким Візантія погорджувала, нарід, що не мав навіть імени, — зробив те, що ми тепер трясемося, як миші?". Такими словами пише один з візантійських літописців (866 р.) про київських "ва-ранґой-рос" IX ст.
Це була справжня метаморфоза!
Наш початковий Літопис Нестора подає загальновідому історію "Призвання варягів": київські племена, свідомі того, що вони не мають "ряду" ("земля наша велика і обильна, та ряду в ній нема"), звернулися добровільно до норманів і запропонували — ,,при-ходіте княжити і володіти нами". Цей літописний уступ, очевидно, можна уважати легендою (Грушевський і інші історики), понадто не дуже "педагогічною". Можна ту леґенду — досить обґрунтовано відкидати ба й зовсім відкинути. Але леґенди не постають з нічого. Вони мають свою природу, свої підстави, коли і не лише матеріяльні, то завсіди духові, психічні. І ця "варязька" легенда, безумовно, містить у собі реальне ядро. Недарма вона перетворилася згодом у міт в антично-грецькім значенні цього слова. І цей міт — хочемо чи не хочемо — живе своїм незалежним від "наукової правди" — життям. І, певно, житиме далі.
Так, ми знаємо з чужинних джерел та і з наших таки літописців, що "варягізація" нашої землі була процесом не зовсім таким ідилічним, як подає міт. В дійсності відбувалося те все, очевидно, не так міто-логічно: варяги мусіли завойовувати, отже, битися. Нападені мусіли боронитися (і то досить дошкульно для варягів) і т. д. Та й племена, що на них варяги натрапили, не роблять своєю вдачею враження надто мирного і лише хліборобсько-покірливого. Трагічний епізод князя Ігоря — чоловіка Ольги — з деревлянами рисує нам це плем'я зовсім не в стилі затурканих селюхів: чисто "варязька" помста Ольги, правдоподібно, відносилася до цілком відповідних партнерів, за вийнятком, очевидно, поважних різниць поміж де-ревлянською хитрістю і володарською мудрістю "ар-хонтісси" (так звали її у Візантії) Ольги.
Ні в однім з володарів Київської Держави середньовіччя "варязтво" не проявилося так необмежено повно і так яскраво, як саме в Рюріковім внукові — Святославові, що наша історія справедливо зве його Завойовником Дванадцять літ князювання цього во-лодаря-полководця (960-972 рр.) — це була без перерви одна героїчна епопея романтично-юного, щойно обудженого імперіялізму молодої нації, в якій, здавалось, гармонійно зіллялися еллінство і варязтво, "південь" і "північ", сила і краса.
Святославові Завойовникові не пощастило побачити наслідки своєї бравурної чинности — його ранню смерть ціхує такий самий романтизм, як і його життя.