А на кого ж, як не на себе, може він досадувати сьогодні? Адже цього вечора ніхто не вмовляв його сюди йти; це його власне бажання й воля...
"Бажання!" — криво посміхнувся Іван Семенович, обережно згортаючи й ховаючи квитка до кишені. Бажання чого? Почути музику? Коли ж це став він таким аматором, що два вечора зряду може і хоче слухати ту саму "Кармен"? І, почуваючи, як гаряче й густо він червоніє, лютився, мов нападаючи на кого, а не виправдуючись. Та й чого він мав виправдуватись? Перед ким? Що ж тут такого, що хочеться йому ще раз подивитись на Ірину Завадську? Так, так, саме подивитись, а не слухати! Що ж тут негарного або неприродного, питає він?
— Що ж ви стоїте на дверях! — нетерпляче штовхнув його хтось іззаду.— Ідіть-но туди або сюди!
— Я сюди! Я сюди...— захапався Іван Семенович і вступив до фойє, де, як і вчора, роїлась публіка.
— Я сюди...— півголосом проказував він, простуючи до роздягальні й почуваючи, що приємно йому бути в цій рухливій, такій святковій юрбі. Звичайно, приємно! Адже не щодня випадає йому бачити стільки веселої, з блискучими очима молоди, стільки гарних, так одна на одну не схожих, жінок... І ніхто, власне, не винен, тільки він сам, що став він такий нервовий та дражливий: давно вже треба йому відпочивати час від часу на людях, це так добре діє на нерви; вечір у театрі, наприклад...
І, ласкаво сам до себе посміхаючись, Іван Семенович увійшов до залі.
Наггівосвітлена і ще майже зовсім порожня, вона війнула назустріч приємним бадьорим холодком та дзвінкою тишею. Дихаючи на повні груди, Іван Семенович прорипів черевиками до свого — як і вчора, в четвертому ряді — крісла й, сівши, вигідно випроставсь. Безсонна ніч і цілоденна втома давали себе знати: ноги в суглобах нили і ніби дрібним піском різало очі; дивитися було важко, а проти ясного світла — то й боляче. "Це добре, що взяв він місце так близько від сцени: здаля він сьогодні навряд чи й роздивився б на неї",— подумав він, чомусь нагадуючи, як урвала вона вчора танок, вся жагуча така і разом спокійна, а чорне убрання завереміїлось у неї круг ніг, відкриваючи круглі коліна з білою блискавкою мережив над ними...
Глядачів прибувало. Спочатку поодинокі, голоси їх тепер зливалися в один рівний безперервний шум; здавалось, гудить якась невидима могутня машина...
— Це кажу вам я, Іван Скорик, а мені повірити можна,— вирізнивсь позад Івана Семеновича чийсь хрипкий, а все ж багатий на модуляції голос: — Зроду не брехав, то й тепер не маю чого брехати...
І Іван Семенович почув, як за його спиною, відсапуючи й тонко носом присвистуючи, хтось важко опустивсь у крісло, що жалібно заскрипіло.
— Бував я й по закордонах усяких,— по павзі провадив той самий голос,— і імперію Російську свого часу всю виходив-виїздив, ніде гріха діти, та й не таюсь я з ним, сам колись антрепренером був — тож чув і бачив чимало всяких Кармен, а кажу ж вам, що такої, як ця Ірка, не бачив... Не чув... Да-а...
— Ну, звичайно,— проспівав, йому відповідаючи, солоденький тенорок.— Вся Европа визнала Ірину Едуардівну.
— Що тая Европа,— зневажливо позіхнув перший,— коли я її визнав!
Іван Семенович мельки подививсь на бесідників. Розмовляло троє: великий, мов розпухлий, акторського типу дідуган, що, весь час посвистуючи носом, мов риба, хапав повітря, далеко випинаючи на синьо голені губи; прищуватий, потворно горбатий молодик, з величеньким самоцвітом в яскравій краватці і довговолосий, з сивизною вже, чи то диякон, чи то професор, що, тихо покашлюючи і, здалось Іванові Семеновичу, бризкаючи слиною, почав розводитись про високі, всіма визнані властивості співу і гри високоповажної Ірини Едуардівни Завадської, справжньої прикраси нашої молодої... кгм... кгм... пролетарської опери. Він, Ієронім Трьохсвятський,— "Це для мене, мабуть",— майнуло Іванові Семеновичу,— не раз уже мав приємність писати про все це в нашій центральній і місцевій пресі. Так, він погоджується, що кращу Кармен світ чи й бачив. Такої тонкости музичного малюнку... кгм... кгм... такої пластичности й разом насиченосте рухів... такої художньої інтерпретації пристрасти — а що ж таке Кармен, як не сама пристрасть? — давно не бачила опера.
Тут встряв горбань і почав виспівувати про пристрасть взагалі та про філософію пристрасти, про музику як стихію пристрасти, та про "Кармен" як найпристраснішу оперу, аж доки спинив його дідуган, зненацька захріпши баса.
— Да-а,— немов спросоння відсапавсь той,— великого треба темпераменту, щоб так виконувати...
— Ну, щодо темпераменту,— закехкав горбань,— то Ірині Едуардівні не позичати його! Про неї кажуть...
І він пошепки, захлинаючись сміхом, розповів щось таке, з чого зайшовся притишеним реготом грубий Скорих, а йому якось по-деркачиному завторив Ієронім Трьохсвятський.
"Всі ви однакові,— огидливо знизавши плечима, подумав Іван Семенович.— Розводитесь про мистецтво та ідеали, а кінчаєте..."
Та й не скінчив, ураз пригадавши чомусь, як урвала танок, пристрасний та звабливий,— вогнем майнула смужка мережив у шовковому шумі чорного убрання...
Іван Семенович знітивсь і широко розплющеними очима сліпо дививсь на кров'ю та золотом розмальовану завісу.
— Товаришу Орловець! — гукав до нього, потираючи в проході волохаті ручки свої, Мюфке.— Добривечір, товаришу Орловець!
Іван Семенович стенувсь і, важко ступаючи, встромивши очі в підлогу, пішов до рецензента. Здавалось, він давно й нетерпляче чекав цього маленького чоловіка, мав пильну до нього справу...
— От і ви...— якось з полегкістю зітхнув Іван Семенович, простягаючи рецензентові руку.
Той ухопивсь за неї своїми волохатими, спітнілими лапками й тюпцяв перед Іваном Семеновичем, трусячи рудими патлами.
Він дуже радий бачити й сьогодні товариша Орловця, дуже радий. З товариша Орловця неабиякий меломан, а? Два вечори на "Кармен"... А втім, що ж тут дивного,— Завадська з усіх їх поробить меломанів... Він, Мюфке, цього певен... А чи задоволений товариш Орловець тими відомостями про співачку, що їх учора подав йому Мюфке? Так, так, він сам знає, що біографія ще не повна, але ж він мав так небагато часу... Та вже сьогодні він може додати дещо свіженького, принаймні кілька пікантних подробиць...
— Так ви от що...— все ще дивлячись вниз, перепинив рецензента Іван Семенович.— Мені треба бачити її... Так ви постарайтесь...
— Тобто як?..— спантеличився Мюфке, і враз хитрі зелені вогники забігали йому в очах...— А... розумію, розумію... Ах, ви ж меломан який! Хе-хе-хе...
І він грайливо підморгнув Іванові Семеновичу. Той насупивсь і суворо, просто в рецензентові вічки, що враз закліпали злякано, дивлячись, сказав:
— У мене справа до неї... Да-а... важлива справа... Так от мені треба бачити її сьогодні... зараз...
Зараз? Це не так просто... А втім, звичайно, раз така важлива справа, він, Мюфке, спробує... Так, так, він не обіцяє напевне, він тільки спробує... Але...
І, ще раз чи то натякливо моргнувши, чи злякано кліпнувши, він пірнув у густий натовп у проході.
Іван Семенович ще постояв, задуманий, серед проходу, перешкоджаючи иншим і не помічаючи цього, потім враз повернувсь і пішов до свого крісла.
Витяг хусточку й довго витирав спітніле чоло та шию.
Що сталось? Що сталося, будь воно тричі прокляте! Ой, ні, тільки не дратуватись. Треба спокійно, зовсім спокійно все це обміркувати... Та що ж тепер міркувати,— сталось! Ось там, за цими стінами, маленький руденький Мюфке в'язнутиме зараз від його, Івана Семеновича, імени до незнайомої, зовсім чужої жінки... Для чого? Кому це потрібно? Тільки не Іванові Семеновичу!.. Нащо йому бачити цю Ірину Едуардівну, що має він їй сказати?.. Що от багато років тому працював він на тім заводі, де тато її за інженера був? І що несила їй було розгойдати важку дошку на гойдалці.. Чорт знає що!
Але ж як могло все це статися мимо волі його, для нього так несподівано?
Іван Семенович неспокійно заворушився.
Несподівано? Да-а? Таж від учора стоїть на думці йому
ця висока, в хустці квітчастій жінка.....Адже це про неї — не
словами, а якось глибше, сам того не свідомий — думав усю безсонну ніч і весь неробочий, а такий притомливий день... Та й тепер... Хіба не приємно йому тепер знати, що от розсунеться за кілька хвилин завіса — і всі побачать її, таку жагучу, а й спокійну Кармен, а він трошечки иншу — струнку дівчину в обіймах синього неба?
І пив жадібно тривожну музику, що лилася з кінчика диригентової палички...
Власне, чого він хвилюється? Звичайно, сталося все це трохи кумедно, форм якихось таких набрало... Але ж він просто, щиро все їй пояснить, і вона зрозуміє...
Та, коли вийшла, квітами й оплесками, як і вчора, зустрінута, спокійно і, здавалось, презирливо вдивляючись у море голів перед себе, знав, що нічого не зможе їй пояснити, бо й сам анічого не розуміє... Найкраще: встати і тихо, черевиками не рипівши, вийти собі геть, щоб ніколи й на очі не навертатись оцій жінці, спокійній такій, мов нічого й не сталось. А втім хіба це новина для неї? Звикла, мабуть, що лізе до неї усяка... наволоч...
І, червоніючи густо, голову схилив, не дивлячись більше на сцену, слухав тільки, як важчають руки та ноги і дзвоном наливається голова...
В антракті протисся до нього Мюфке, заклопотаний і урочистий.
— Ходімте! — схопив він за руку Івана Семеновича й потяг його до виходу з залі.
Розштовхуючи перед ним натовп, розповідав, посміхаючись, що здивувалася дуже, спочатку й відмовилась рішуче, та не такий Мюфке, раз узявсь — зробить! — сказав, що справа до неї в товариша Орловця важлива...
— Яка справа? — не зрозумів Іван Семенович, та, пригадавши, що сам це вигадав для Мюфке, потакував, червоніючи гаряче:— Так, так... Справа в мене...
Як підійшли в коридорі до маленьких, зразу непомітних дверцят з написом над ними "Стороннім входити заборонено", завагався Іван Семенович, але ж — міцно тримав його за руку Мюфке,— не спинився...
Йшли вузенькими покрученими коридорчиками, потім напівпорожніми кімнатами, з дивними, безладно накопиченими меблями. Що далі все частіше пробігали повз них якісь заклопотані, спітнілі й немов до краю розгублені люди; наскакуючи на Івана Семеновича, вони незрозуміло поглядали на нього, спантеличені, що перешкоджає їм щось бігти вільно, потім, прискоривши ходу, зникали також несподівано, як і з'являлись.
— От вам і фабрика розваг,— пояснив Мюфке, як розсунулись широко стіни, а стеля шугнула високо, в густих угорі тінях зникаючи.